Україна переживає глибоку кризу на ринку праці. Війна не тільки знищила мільйони робочих місць, а й загострила кричущі диспропорції в оплаті праці, поглибивши й до цього відчутну нерівність у суспільстві. Оплата праці в Україні давно перестала бути лише економічним питанням. Вона стала питанням виживання, соціальної справедливості, демографічного майбутнього й національної безпеки. У країні, що четвертий рік перебуває у стані повномасштабної війни, заробітна плата є ключовим чинником: трудової міграції, бідності серед працюючих, кадрового голоду, соціальної напруженості й недовіри до держави.
На цьому тлі поява проєкту Закону №14387 «Про справедливу систему оплати праці в Україні» мала б стати спробою подолання глибокої структурної кризи. Проте попередній аналіз змісту законопроєкту свідчить про інше: під гаслом справедливості суспільству запропоновано нормативну конструкцію, яка корінних причин зарплатної нерівності якраз не зачіпає.
Суть проєкту зводиться до пропозиції скоротити різницю між найвищими й найнижчими зарплатами до 30%, встановивши граничні розміри річних зарплат для високопосадовців (від 1,4 до 1,8 млн грн) та «підтягнення» зарплат решти чиновників до визначеної різниці у 30%.
Попри те, що рядових працівників завжди значно більше, ніж керівників, автори проєкту вважають, що додаткове фінансування для реалізації їхнього задуму не знадобиться. Попри те, що у проєкті йдеться виключно про зарплати, так чи інакше фінансовані державою, вони впевненні, що проєкт вплине і на підвищення справедливості в оплаті праці загалом у країні.
Що ж, за останні роки накопичилося достатньо даних, щоб зрозуміти: Україна — одна з найбільш нерівних країн Європи за оплатою праці.
Ключові диспропорції:
- велика різниця між зарплатами можновладців (центральних органів влади, керівників держмонополій, членів Наглядових рад держпідприємств) і середньою по країні;
- колосальна різниця (в десятки разів) між оплатою керівників та працівників, що не відповідає європейській практиці;
- регіональні розриви у 2–3 рази;
- ганебна бідність серед працюючих, що суперечить європейським соціальним стандартам;
- мінімальна зарплата, що не виконує відтворювальної функції.
Як неодноразово зазначалося у наукових і публічних аналітичних матеріалах, мільйони українців працюють повний робочий час і залишаються бідними. Це фундаментальний провал державної соціальної політики оплати праці.
Проєкт Закону №14387 активно оперує такими термінами, як «справедливість», «прозорість», «мотивація», «ринкові механізми». Проте чітко не визначає основоположного:
- співвідношення між мінімальною та середньою зарплатою;
- допустимих меж диференціації доходів;
- критеріїв соціально обґрунтованої нерівності;
- чітких механізмів вирівнювання міжгалузевих і регіональних диспропорцій.
Фактично «справедливість» зведено до процедурної коректності, а не до соціального результату. Більше того, в статті 6 «Таємниця оплати праці» простежується бажання приховати кричущі диспропорції в оплаті праці.
Законопроєкт не пропонує і принципово нової моделі мінімальної заробітної плати. Оскільки вона:
- не прив’язується жорстко до фактичного прожиткового мінімуму;
- не враховує регіональних відмінностей вартості життя;
- залишається політичним компромісом, а не економічним стандартом.
У результаті мінімальна зарплата не гарантує відтворення робочої сили, не зменшує масштабів бідності, не стримує трудової міграції.
Одним із ключових недоліків законопроєкту є відсутність чітких інструментів обмеження надмірної зарплатної нерівності. У законопроєкті не встановлюється чітке співвідношення між найнижчою і найвищою оплатою праці (30% лише для публічного сектора), не вводяться коригуючі коефіцієнти, а також не передбачено публічного контролю за зарплатами топ-менеджменту у держсекторі.
Також, попри те, що проєкт Закону декларує важливість колективно-договірного регулювання, він не посилює обов’язковості колективних договорів та не пропонує стимулів для їх укладання і взагалі не згадує про повноваження профспілок.
Колективний договір залишається формальністю, а не ключовим механізмом вирівнювання оплати праці, як це відбувається в більшості країн ЄС.
Не краще ситуація і з гендерними диспропорціями в оплаті праці. Так, у законопроєкті згадується необхідність рівної оплати за рівну працю, недопущення дискримінації. Проте у ньому відсутні:
- обов’язкові аудити гендерного розриву;
- санкції за приховану дискримінацію;
- прозорі процедури оцінки складності праці.
Тож у підсумку й ці норми залишаються суто декларативними.
Загалом законопроєкт фактично визнає, що у приватному секторі держава «умиває руки» і не втручається у формування зарплат, сподіваючись, що ринок сам «збалансує» це питання.
Це не відповідає європейській практиці, де держава встановлює жорсткі соціальні стандарти, контролює дотримання мінімальних гарантій, стимулює підвищення зарплат через податкову та соціальну політику.
На додачу проєкт майже не враховує масової мобілізації, втрати працездатного населення, повернення ветеранів, дефіциту кадрів, регіональних руйнувань економіки. Зарплатна політика розглядається поза воєнним контекстом, що робить її максимально відірваною від реальності.
Законопроєкт не розглядає низької оплати праці як ключового чинника трудової еміграції. Хоча очевидно, що без конкурентних зарплат українці не повернуться, молодь залишиться за кордоном, а економіка втрачатиме людський капітал.
Загалом законопроєкт не пов’язує реформу оплати праці з довгостроковою фінансовою стабільністю держави.
Тож у сухому залишку проєкт не ліквідує зарплатної бідності, не зменшує нерівності, не мотивує залишатися й працювати в Україні та жодним чином не робить нинішню соціальну модель справедливою. Уся його суть зводиться до спроби точкового покращення життя рядових держслужбовців. Це має сенс напередодні виборів, бо легко конвертується у лояльність адмінресурсу, але позбавлено сенсу у контексті нагальних потреб держави та її ринку праці. Та навіть держслужбовці мають розуміти, що це проєкт про формальні процедури, а не про доходи людей, тож і їм не варто надто обнадіюватися.
Насправді ж законопроєкт із такою гучною назвою насамперед мав би розглядати оплату праці як інструмент відновлення країни, а не витрату.
Гідна оплата праці, якість людського життя й скорочення бідності — це не лише вимоги Угоди про асоціацію з ЄС, Європейської соціальній хартії чи конвенцій Міжнародної організації праці. Це фундамент нашого виживання.
Тож на законодавчому рівні першочергово необхідно:
- передбачити зменшення навантаження на фонд заробітної плати, впровадження прогресивної шкали податку на доходи фізичних осіб та оподаткування розкоші;
- встановити прожитковий мінімум для працездатних осіб на рівні фактичного його розміру на основі осучаснених наборів продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг, з урахуванням потреб працівника на забезпечення житлом, медичним обслуговуванням, освітою відповідно до ратифікованої Україною Конвенції МОП №117 про основні цілі та норми соціальної політики та індексу споживчих цін;
- встановити мінімальну заробітну плату з урахуванням сімейної складової відповідно до ратифікованої Україною Конвенції МОП №131 про встановлення мінімальної заробітної плати з особливим урахуванням країн, що розвиваються, та індексу споживчих цін;
- встановити посадовий оклад працівника 1-го тарифного розряду за Єдиною тарифною сіткою у розмірі, більшому за мінімальну зарплату;
- внести зміни до Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» щодо підвищення розміру доходу, що підлягає індексації, до двох прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розрахованих згідно з нормами чинного законодавства з урахуванням положень Конвенції МОП №117; зниження порогу індексації до 101%; обмеження максимальної суми доходів, до якої застосовуватиметься механізм індексації грошових доходів;
- встановити суворішу відповідальність за порушення законодавства про оплату праці, зокрема за несвоєчасну виплату заробітної плати з виплатою пені за кожен день затримки, за будь-які форми дискримінації в оплаті праці за гендерною та іншими ознаками.
І весь час пам’ятати, що для успішної реформи необхідні високий рівень відповідальності та справжнє соціальне партнерство, конструктивний і дієвий соціальний діалог між профспілками, роботодавцями, громадськістю та владою. Поки цього не зрозуміють можновладці, жоден «справедливий» закон не стане справедливим на практиці.