UA / RU
Підтримати ZN.ua

Роман-епопея. Століття Віктюка

17 листопада пішов із життя Роман Віктюк — людина, котра зуміла театралізувати і власне життя, і життя довкола.  

Автор: Олег Вергеліс

У дні таких ненавмисних втрат — Жванецький, Джигарханян, а тепер ось і Віктюк — стрічка Facebook скидається на прощальну дорогу, вистелену квітами, в цьому випадку — знімками й відгуками різних людей, які любили любимців. Віктюк не був ні поп-зіркою, ні популярним серіальним актором, але любили його всі — від естетів-професіоналів до милого Васі Пупкіна, і свідчення цієї любові сьогодні гірською лавиною струменять соцмережами й медіа.

Роман Віктюк був наділений даром дивного магнетизму, здатністю притягувати до себе людей творчих і спраглих зрозуміти, що ж воно таке — ця творчість. І ось про що я подумав — у драматичні хвилини прощання з великим режисером усе-таки слід пам’ятати і його лукавий іронічний прижмур: мовляв, не все так погано було на цьому світі... На цьому світі в нього було багато світла, тому і його біографія, і його творча доля — блискучі, дуже успішні.

По суті, Віктюк прожив, звісно ж, важке, але багато в чому і вдале життя, відбувшись як професіонал вищої проби, як майстер, як учитель, як людина, котра ще за життя мала театр свого імені. Навіть у найпохмуріші роки він ніколи не ставив те, що спускали згори, а ставив те, на що відгукувалися його фантазія і його неспокійне серце, шукав у радянській драматургії лірику, людяність, гуманізм і неодмінно знаходив усе це, оскільки сам був і ліриком, і гуманістом, і оптимістом. Він прожив 84 роки і творчий період свого земного шляху присвятив найкращим драматургам землі та найкращим артистам свого часу, котрі любили його й готові були бігти за ним на край світу. Йому була властива досить рідкісна якість співчуття, коли в скрутні хвилини летів на допомогу акторові, акторці, вивільняючи їх із пісків забуття або самоув’язнення.

Віктюк вдихнув нове творче життя в кар’єри найбільших акторок ХХ століття, котрих називав своїми небесними невістами, — Маргарити Терехової, Ади Роговцевої, Тетяни Дороніної, Лії Ахеджакової, Марини Нейолової, Валентини Тализіної, Ірини Соколової, Ери Зіганшиної та багатьох інших чудових лицедійок. Він зміг переконати велику танцівницю Наталію Макарову зіграти на драматичній сцені складну роль у п’єсі «Двоє на гойдалках» і вселити впевненість в оперну приму Олену Образцову зіграти великі ролі у двох драматичних виставах. Акторки поривалися до нього, як метелики до вогню, — невблаганно. Вони готові були згорати в цьому вогні, заодно ж отримуючи непоясненне творче задоволення.

Тема «Віктюк і Україна» — логічна й зрозуміла. Львівський розділ — окрема і розгалужена тема для майбутнього Роману-епопеї про його життя. Це сюжети про те, як на площі Ринок він облаштовував власний театр ще зовсім юним, ставив там «Сільву», «Маріцу» і все, що траплялося під руку. У Львові ж він відіграв і перші ролі на професійній сцені — у Львівському театрі юного глядача (нині Перший театр).

Одна з останніх, уже київських, зустрічей із Віктюком, приблизно 2013-го, коли, на запрошення тодішнього міністра культури Михайла Кулиняка, Роман Григорович приїхав на перемовини з Раду Поклітару... Тоді виникла ідея, щоб вони спільно зробили проєкт на сцені Палацу «Україна» — музичне полотно Євгена Станковича «Цвіт папороті».

Ніхто нічого не встиг зробити. На жаль...

Однак того дня, коли сідав у літак, лаштуючись летіти з Москви до Києва, він узяв із собою роздруківку п’єси Лесі Українки «Лісова пісня». І по приїзді до української столиці запросив на рандеву Аду Роговцеву та Остапа Ступку, запропонувавши їм провести відкритий майстер-клас-репетицію «Лісової пісні» для київських театралів.

Це було одне з найбільш приголомшливих театральних видовищ, які взагалі можливі. Колись про це писав докладно, тому нагадаю тільки деталі. Він запропонував Роговцевій грати Мавку, коли їй уже 70, а не 17. Тому що у вічності немає паспортних даних. Власне кажучи, на очах у глядачів він створював нову виставу, в якій Мавка — одночасно і Ада, і Леся.

Уявляю, що зараз коїться на душі в Ади Миколаївни. І можу побажати їй тільки сил та мужності у зв’язку із втратою любимого режисера, близького друга, людини, котра у тяжкі хвилини її життя поспішала через кордони їй на допомогу, створюючи спільні вистави — «Уроки музики», «Священні чудовиська», «Дама без камелій», «Бульвар Сансет», «Лісова пісня» (а та репетиція справді була ембріоном майбутньої геніальної вистави: хто бачив, не дасть збрехати).

Мені здається, що навіть після його відходу Роман-епопея в різних жанрах триватиме, хоч уже і без нього. Тому що залишилися улюблені учні, любимі акторки, а всі вони — послідовники секти Віктюка, всі вони — головні герої цього Роману-епопеї.

Згадую, як після «Лісової пісні» я вирішив підколоти — мовляв, Романе Григоровичу, ви ж не тільки режисер, ви можете претендувати й на статус Сари Бернар — великого акторського дарування всіх часів і народів. Він тут-таки парирував у стилі Фаїни Раневської: «Сара Бернар, кажеш? Добре, що хоча б не сенбернар, із таким-то нашим собачим життям!». І в цьому був увесь він, людина-феєрверк, режисер-запальничка, наш любимий Роман-без-брехні й Роман-епопея. Світла пам’ять, дорогий наш, ви заслужили світло і спокій.

* * *

Львівські друзі режисера кажуть, що прощання з майстром може відбутися саме у Львівському ТЮГ, коли тіло Романа Григоровича доправлять в Україну.

…Мені дуже хочеться вірити, що тривоги родичів Віктюка з приводу складнощів транспортування тіла режисера з Росії в Україну будуть марними й хоча б у цьому трагічному випадку ніхто не стане розігрувати ніякої політичної вистави… Душа Майстра має упокоїтися, повернувшись до близьких, на рідну землю.

Більше статей Олега Вергеліса читайту тут.