Все я знаю. Коли я помру,
стану гномом в атласнім жилеті.
По мені буде гном'ячий труд -
золотить на сервізах букети.
Не герой, не пророк, не мудрець -
що я вмію? Сміятись і плакать.
Пломенітиме мій каптурець
між бокалів, мов квіточка маку…
3 серпня не стало Ірини Жиленко, чарівної інфанти української поезії.
Ірина Володимирівна Жиленко завжди залишалася трохи в тіні, у храмі поетичної краси, яка, за природою своєю, не може бути галасливою. Не прагнучи творити навколо себе міф, вона просто писала, встаючи вдосвіта, поки ще сплять домашні. І їй було комфортно жити у своєму маленькому світі, де вона була принцесою. А королівського трону Ірина Жиленко не хотіла. Так сталося, що "королем" був її сильний чоловік Володимир Дрозд, людина з величезним почуттям гумору, талановитий письменник-характерник. Ірина Жиленко жила у вимріяному світі, проте вона не прагнула "масового читача", не шукала загравань із публікою. На жаль, її внутрішня скромність і бажання залишатися осторонь галасу позначилися на тому, що роль поезії Ірини Жиленко, як на мене, й досі не була належно оцінена, а тому і творчість І. Жиленко не має належного місця в каноні сучасної української літератури.
Ірина Жиленко, як мені здавалося, жила на своєму острові, у трохи замкненому світі. Проте лише так вона могла зберегти внутрішню рівновагу. З ранніх літ поетка перебувала під чарівним впливом поезії російського символізму, жила на магічній орбіті "срібної доби". Поети того часу не зналися на pr-технологіях, вони жили в міфі, перетворюючи кожен свій день із буденності на магічне дійство. Можливо, цей внутрішній потяг до магії і зближував її у площині творчості з химерним Володимиром Дроздом. Цим двом чудовим письменникам хотілося "веселості сердечної", за Сковородою, вони вірили в чудо. Зокрема Ірина Жиленко.
Але одного дня чуда не стало. Рівно десять років тому пішов із життя той, на кому все трималося. І Всесвіту стало мало для творчості. І чорна хмара накрила собою казковий світ маленької принцеси.
Померли всі слова.
І навіть найсумніші.
Лишились душі слів,
мовчазніші за тишу.
Нічого я вже ними не скажу.
Мовчазною - переступлю межу.
"Померли всі слова..."
Смерть Володимира Дрозда перетворила життєрадісну інфанту на "поетесу смерті". Ірина Жиленко дивом знайшла в собі сили, аби вижити, аби подолати ту чорну смугу цілковитої порожнечі. Стан покинутості призвів до нечуваного: чорні вірші про смерть просто переповнювали. Їх надзвичайно страшно читати сторонньому читачеві. Здається, з часом стан чорної біди було подолано. Але легкість не прийшла. Поетка почала замикатися в собі, шукаючи розради, борючись із людською трагедією.
Ірина Жиленко в поезії - це легкий метелик. В її творчості немає нічого надмірного, нічого важкого. Тільки доторки мистецької краси. Тільки легкість буття від щасливого переживання кожної миті.
Ірина (Іраїда) Володимирівна Жиленко народилася 28 квітня
1941 р. в Києві, проте дитинство провела на Черкащині. Після війни сім'я знову повернулася до Києва, та ці роки становлення в столичному мистецькому середовищі важко назвати легкими. Середня школа, вечірнє відділення філології, робота вихователькою в дитячому садку, далі - вредакціях газет "Молодь України", "Літературна Україна", журналу "Ранок". Саме на сторінках цих видань і почали з'являтися перші (зокрема, й поетичні - з 1958 р.) літературні твори. 1964 р. вийшли друком одразу дві її книжки - "Достигають колосочки" (для дітей) та нариси "Буковинські балади". Вже наступного року з'явилася "доросла" поетична збірка "Соло на сольфі", яка викликала чимало полярних суджень у критиці (деякі мудрагелі від ідеології, глухі до естетики, звинуватили авторку в "песимізмі юнацької душі"). І все одно ця збірочка стала справжньою подією. У книжці зримо явлена планетарна францисканська любов до світу. Ця любов нескінченна й естетична сама по собі. 1971 р. з'являється "Автопортрет у червоному" - і знову свята буденність опоетизовується, кожна мить перетворюється на всесвітньо важливу. І. Жиленко змальовує в одному з віршів психологічний портрет Сковороди, ніби переінакшуючи літературний канон, прокладаючи зв'язки з літературною традицією раннього модернізму, коли в центрі канону хотіли поставити саме Г. Сковороду. Здається, звідси започатковується чарівна казка Ірини Жиленко. А в наступній збірці - "Вікно у сад" (1978 р.) - казкарство остаточно закріплюється як світоглядна риса. Втікаючи від абсурдності радянського життя, від сірості буднів маленьких нецікавих людей, поетеса перетворює своє життя на чудо, а сама стає деревом, вікном у чарівний сад поезії. Психологічний портрет і акварельний малюнок - її два улюблених жанри - лише так можна створити щось цікаве, вартісне. Художній світ має вселяти надію, має рятувати, має "забезпечувати" людину добром і вірою в чудо. Ірина Жиленко вірила, наївно вірила в казку.
Поетичні збірки "Концерт для скрипки, дощу і цвіркуна", "Дім під каштаном" (обидві - 1981 р.), "Ярмарок чудес" (1982 р.), "Збулося літо. Вибране" (1983 р.), "Останній вуличний шарманщик" (1985 р.), "Дівчинка на кулі" (1987 р.), "Вечірка у старій винарні" (1994 р.) поєднують казковість із елегійністю. Неможливо завжди бути гномом. Колись настає час замислитися над прожитим. І все одно життєствердність домінує в цих збірках. Як і краса.
Ірина Жиленко зберігала в собі якусь дивовижну дитинність. Вона, як маленька дівчинка, дивувалася світу. Шукала краси. Вірила в чесність.
Притишена до світлого ріаnо,
десь, за стіною, скрипочка співала.
Я сіла в крісло до вікна лицем.
І милостиво осені кивнула,
мовляв, я вже готова. Я вернулась.
Розпочинай класичний свій концерт.
…Але з часом відчувалося, що життя змінилось. Зокрема після втрати чоловіка, який був муром. Поетка починала помічати зміни в навколишньому світі. Світ ставав жорстокішим. Мистецтво перетворилося на заробіток. А Ірина Жиленко була таким "тунеядцем", як і Бродський. Вона не уявляла, що творчість може приносити зиск. На прощанні з Михайлиною Коцюбинською вона з гіркотою сказала, що сьогодні мистецькі твори можуть купити ті, хто жодним чином не відчуває сутності великого мистецтва. А митці опинилися на узбіччі, за межею. Раніше, у студентські роки, в роки молодості, все було інакшим, хоча і творити доводилося в умовах радянської несвободи. Втеча у вимріяний світ власної казки долала несвободу.
Пригадую презентацію "Євангелія від ластівки" в серії "Бібліотека Шевченківського комітету", яка відбулася в Інституті літератури ім. Т.Шевченка. Ірина Жиленко жартувала, сміялася, раділа життю. Вона була часом різкою в думці, але ніколи не лукавила, завжди залишалася гранично щирою і прямою. І випромінювала якесь неземне світло. Сьогодні вже майже не знайти поетів, які б давали такий енергетичний заряд добра. Бо в її поезії немає нічого штучного, немає "зиску". І ще: Ірина Жиленко - поет ірраціональний, вона жила у виміряному казково-жіночому світі як дух-охоронець і водночас як принцеса.
"Світ Ірини Жиленко твориться за принципом інакшості, іншості, несхожості зі світом реальним, але уявний світ спровокований дійсністю, яку поетеса змінює завдяки образному виповіданню себе… У тому, іншому, інакшому світі - світі художньої реальності - вона вільна, нічим і ніким не скута…" - точно сказав академік Микола Жулинський у статті-передмові "Та, що молиться Богові віршами".
Інфанта рано пішла з цього сірого світу. Здавалося, знайшлися нові сили, щоб писати. Вихід "Homo feriens" став справжньою подією в українській літературі. Але 3 серпня інфанта помандрувала до свого лицаря.
Не відпущу тебе в самотину,
яка без мене - пекло потойбічне.
Візьми мене за руку, і навічно
дві вічності зіллються у одну...
"Осінній ювілей"
Важко від цієї втрати, бо, здається, ще стільки світла могла подарувати нашому світу ця поетка казкової легкості. Ірина Жиленко малювала світлом, і в тому світлі були всі кольори веселки.