26 липня академіку, Герою України Івану Дзюбі виповнилося 85 років
Хоч як би ми бадьорилися, роки невблаганно беруть своє. Особливо роки такого непростого життя, як в Івана Михайловича.
Воєнне напівсирітське дитинство, голодна студентська юність у сирому підвалі... А потім - постійна боротьба. З хворобою. З владою, з якою одного разу вирішив порадитися. Відніс до ЦК свою працю "Інтернаціоналізм чи русифікація?", після чого партійні чиновники розпочали кампанію шаленого цькування, оголосили Івана Дзюбу ворогом, і "найсправедливіший суд у світі" впаяв йому п'ять років в'язниці…
Нині метр почувається не дуже добре, нікому інтерв'ю не дає, йому не можна хвилюватися, як повідомила Дзюбина дружина Марта Володимирівна. Тому дозволю собі поділитися моїми особистими спогадами про Івана Михайловича, з яким замолоду мені довелося чотири роки працювати в одному колективі.
"Набешкетував - нехай покається і працює!"
"Ну, як тобі Дзюба?" - запитала мене співробітниця по дорозі на обід в один з моїх перших днів роботи в редакції багатотиражки Київського авіаційного заводу. Стояв по-літньому теплий вересень уже далекого 1978-го.
"Який Дзюба? Іван Михайлович, чи що?" - перепитав я, не зовсім розуміючи, про кого мова. Прізвищ колег іще добре не пам'ятав. А нашого відповідального секретаря - мовчазного інтелігентного темноволосого очкарика середніх років - знав поки що тільки на ім'я і по батькові. І потім, я й уявити собі не міг, що коли-небудь зустрінуся з "ворогом".
"Ну так, це ж Дзюба, той самий!.." - зробивши страшні очі, прошепотіла моя супутниця.
Я згадав. Шість років тому, восени 1972-го, нас, другокурсників філфаку Київського педінституту ім. Горького, деканат несподівано зігнав в актовий зал. На сцені за стіл президії сіли ректор та інше начальство. А на трибуну вийшов незнайомий солідний дядечко - секретар ЦК Компартії України Олександр Капто. Дослівно його виступу вже не пам'ятаю. Щось суворо й повчально казав про загострення ідеологічної боротьби, про необхідність підвищити політичну пильність, про те, що підняли голову українські буржуазні націоналісти, нащадки бандерівців - так звані дисиденти, які всіма силами прагнуть підірвати наш радянський лад.
Описуючи Івана Дзюбу, Івана Світличного й інших націоналістів, партійний діяч не шкодував барв. Після його полум'яної сердитої промови в моїй уяві хлопчиська, вихованого в найліпших комсомольських і радянських традиціях, дисиденти поставали мало не рогатими чудовиськами. Вдома в батьків я вечорами іноді слухав радіопередачі "Голосу Америки", Бі-бі-сі, "Німецької хвилі". Але після виступу Капто голоси дикторів і учасників передач, що прориваються крізь шум глушилок, почали здаватися мені зміїним шипінням.
Та-а-а-к, недарма два-три місяці тому, коли я переводився сюди, в Київ, з Житомирського педінституту й прийшов на співбесіду до декана, той раптом запитав, як мій батько ставиться "до організацій, що існували після війни на Західній Україні".
"До бандерівців, чи що?" - перепитав я. "Так-так!" - зрадівши, напевно, моїй здогадливості, пожвавішав професор і очікувально, з якоюсь тривогою подивився на мене.
"Та мій батько - фронтовик, комуніст!" - відрізав я, образившись на запитання.
"Добре, дуже добре!" - усміхнувся декан і написав на моєму проханні про переведення резолюцію: "Зарахувати на другий курс".
Потім мене закрутило навчання, тренування в інститутській секції спортивного орієнтування, і я швидко забув і про той виступ секретаря ЦК, і навіть про те, як з інституту виключили двох студентів істфаку - за те, що 22 травня пішли покладати квіти до пам'ятника Тарасові Шевченку.
І раптом з'ясувалося, що я працюватиму з тим самим Дзюбою! Ніби ж така інтелігентна, ввічлива людина... Прихований ворог? Як з ним поводитися? А раптом захоче вплутати мене у свої націоналістичні тенета? Слава Богу, різниця у віці в нас чимала - мені двадцять вісім, йому - за сорок, друзі з нас навряд чи вийдуть. На той час я вже знав, що в будь-якому трудовому колективі міг бути сексот. І з його подачі КДБ якісь мої якобінські висловлювання міг тепер пов'язувати з Дзюбою, його впливом.
Я також боявся, що одного чудового дня мене запросять до заводського відділу режиму (філію КДБ) і запропонують стежити за Дзюбою, його поведінкою й висловлюваннями, а заодно й іншими колегами. При прийомі на роботу зі мною розмовляли і редактор газети, і заступник секретаря парткому, і кадровик. І ніхто не попередив. Чому? Хочуть придивитися? Співробітниця попередила, щоб був з ним обережнішим.
Дні минали, а мене ніхто нікуди не запрошував. Якщо й викликали іноді до того ж таки парткому або до іншого начальства, про Дзюбу не запитували. За його відсутності ми іноді перемивали йому кісточки. Мені розповіли, що після його статті "Ін тернаціоналізм чи русифікація?", виступу на прем'єрі фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків" про те, що в СРСР переслідують інакодумців, Дзюбу заарештували і посадили в слідчий ізолятор КДБ, судили закритим судом, дали п'ять років за антирадянську діяльність. У нього загострився туберкульоз. Кажуть, одна легеня мало не повністю завапнувалася. І не уникнути б йому таборів Мордовії, якби дружина не домоглася прийому в самого Брежнєва. Генсек, людина поблажлива, сказав щось на кшталт: "Набешкетував - нехай покається і працює собі..." Московські інквізитори були не такими лютими, як київські.
Хлопчина з Донбасу
Після публікації в газеті "Літературна Україна" статті, в якій Іван Михайлович "визнав свої помилки", його випустили на волю. Нині є версія: випустили, щоб відразу посадити за дармоїдство. У радянський час була така кримінальна стаття: якщо не працюєш, можеш і до в'язниці потрапити. Але насправді Дзюба, знаючи, що на колишні місця роботи його вже не приймуть, свідомо попросив направити його в трудовий колектив, щоб краще пізнати життя радянського народу і його авангарду - робітничого класу, що дозволило б йому об'єктивніше відображати соціалістичну дійсність.
Тепер треба було знайти керівника, який не побоявся б його взяти. Зараз дехто з журналістів вважає, що під своє крило Дзюбу взяв відомий авіаконструктор Олег Антонов. У просторіччі наше підприємство називали заводом Антонова. Насправді ж у ті роки, та й тепер у Києві існували фактично дві літакобудівні фірми - наш величезний серійний завод, що йменувався авіаційним виробничим об'єднанням (скорочено КиАВО), і менше підприємство - дослідно-конструкторське бюро Антонова з невеликим виробництвом. Для конспірації від іноземних розвідок воно ще називалося Київським механічним заводом (КМЗ). Заводи розташовувалися поряд у Святошині (в них був спільний аеродром), але підпорядковувалися різним головуправлінням Міністерства авіаційної промисловості СРСР.
Івана Дзюбу взяли на роботу в КиАВО. Не Олег Антонов, а генеральний директор, теж Герой Соціалістичної Праці Василь Степанченко. І не коректором, як пише дехто, а відповідальним секретарем багатотиражки. Прізвище ж Антонова у публікаціях про Дзюбу спливло, скоріше за все, у зв'язку з тим, що 1965 року, коли партійні органи тільки розгортали боротьбу з дисидентами, Олег Костянтинович - академік, депутат Верховної Ради СРСР - був серед представників української інтелігенції, які підписали лист до ЦК Компартії України на захист шістдесятників.
Утім, на авіазавод недавній дисидент потрапив не випадково. Військове підприємство, суворий пропускний режим. Прихід і відхід кожного працівника, як і невихід на роботу, фіксується охороною. До 11.00 заборонено ходити територією без спецпропуску. Телефони (а може, й не тільки) заводської АТС прослуховуються. Підозрілу інформацію вивчає так званий відділ режиму. Колеги по секрету казали, що в кожному колективі є позаштатні співробітники спецслужби - стукачі. Тож будь-яка людина, а особливо неблагонадійна, на нашому заводі була під ковпаком. Це добре розумів і сам Іван Михайлович. Редакційні теревені його мало цікавили, на посиденьках з нагоди днів народження був небагатослівний, на політичні теми взагалі не говорив. Хіба що зрідка в нього виривалися хохмочки на кшталт: "Замовляючи в обід у ресторані на перше український борщ, Максим Тадейович Рильський вимагав, щоб офіціант записав "український радянський борщ", а не просто український". Це був натяк, що в нас за будь-яку дурницю можна було легко заробити ярлик буржуазного націоналіста.
Пам'ятаю, мене вражало надзвичайно глибоке його знання української мови. Багато висловів я чув хіба що в дитинстві від моєї бабусі. А казали, що він, хлопчина з Донбасу, до 17 років розмовляв тільки російською і закінчив російський філфак Сталінського (Донецького) педінституту.
Наш відповідальний секретар ніколи не глузував з неоковирностей і нісенітниць, яких припускалися ми, заводські журналісти. Тихенько підкликав до себе, спокійно й терпляче пояснював суть помилки. Іноді підсміювався, як і всі ми, над деякими особливостями друкованого видання оборонного заводу. Щоб ворог не здогадався, що ми газета столичного авіаційного заводу, вона називалася нейтрально - "Прапор змагання". У газеті ми не вказували назв професій, агрегатів, вузлів і деталей, за якими можна було здогадатися, що вони стосуються авіації. Назви підрозділів, на кшталт цеху крила й оперення або льотно-іспитової станції, ішли просто під номерами. Головну продукцію заводу - літаки - ми назвали виробами. Ба більше, коли завод освоював новий, в ті роки суперсекретний, "виріб 400" - найбільший у світі військовий транспортник Ан-124 "Руслан", здатний узяти на борт десантний полк з технікою або величезну балістичну ракету, цензура заборонила нам уживати навіть слово "виріб". Пишіть "нова продукція" - і все! Нехай ворог думає, що каструлі клепаємо.
У статтях про передовиків виробництва робітників-дюральників ми називали дурнувато "виколотчик-доводчик", командирів льотних екіпажів - керівниками колективів, простих льотчиків-випробувачів - "працівниками цеху 25", військових представників - представниками замовника. А на фотографіях, якщо герої майбутніх публікацій були у формі, ретушер старанно замазував кашкети, емблеми й усе авіаційне. Як завжди, в цій манії таємності не обходилося без курйозів. У матеріалах про діяльність агрегатно-складальних цехів нам чомусь дозволялося називати основну робітничу професію цих підрозділів - збирач-клепальник. Хоча, усміхався Дзюба, всім відомо, що ця спеціальність збереглася тільки в авіабудуванні, навіть складання корабельних корпусів давно замінило зварювання. Побачивши в нашій газеті згадування про клепання, найтупіший шпигун відразу здогадався б, чим займається підприємство. Іван Михайлович у таких випадках жартував: "У нас, як у Скотланд-Ярді: нехай про щось говорить увесь Лондон, а наше діло - дотриматися всіх вимог таємності..."
Статті й нариси Дзюби, які він підписував псевдонімом "І.Михайленко", вирізнялися глибиною проникнення в тему або порушену проблему, ґрунтовністю й дохідливістю її висвітлення. Весь завод зачитувався циклом його статей про керівників різних виробничих ланок: "Чи легко бути майстром дільниці?", "Чи легко бути начальником цеху?" Дуже цікавою, читабельною завжди була й "Літературна сторінка", сформована Іваном Михайловичем з творів заводських авторів. Коли він устигав усе робити - одному Богу відомо. Адже до нього, як ні до кого іншого з нас, валом ішли люди - і звичайні скаржники, і наклепники, що виїли всім печінку, і графомани, і просто любителі побалакати. Дзюба терпляче всіх вислухував. Не пам'ятаю, щоб він колись гнівався, висловлював невдоволення чимось або дратувався.
Завдання міськкому
До опального публіциста з великою повагою ставилися не тільки прості люди, а й заводське начальство. А воно ж розуміло, чим можуть закінчитися тісніші стосунки з людиною, що перебуває під наглядом КДБ. Проте одного разу сталося таке. 1978 року в Києві почала виходити нова міська партійна газета "Прапор комунізму", яка, як будь-яке нове видання, потребувала цікавих і корисних матеріалів. Наш завод на той час успішно впровадив новий метод госпрозрахунку в низових ланках виробництва (бригадах) - так званий бригадний підряд. Столичний міськком партії вирішив узагальнити передовий досвід літакобудівників у новому виданні. Дирекція і партком підприємства доручили написати цикл статей для партійної газети не старим перевіреним заводським журналістам з партквитками, а безпартійному, нещодавно засудженому за антирадянщину й амністованому Іванові Дзюбі!
Цикл статей, підписаних "якимсь" І.Михайленком, надзвичайно зацікавив виробничників і працівників промислових відділів райкомів партії. Нині, в епоху декомунізації, про це говорити немодно. Але що було, те було: бригадний підряд (його ще називали методом єдиного наряду) почали активніше впроваджувати на підприємствах Києва, і це позитивно позначилося на результатах роботи підприємств усього міста.
Зрозуміло, в літературних колах невдовзі довідалися про виступ Дзюби в партійній газеті. Одні знайомі поставилися до цього з розумінням. Інші лихословили. Мовляв, зламався наш борець з русифікацією, перефарбувався. Особливо не злюбив Івана Дзюбу метр і класик сучасної української літератури Олесь Гончар. В опублікованих не так давно щоденниках Олесь Терентійович кілька разів досить неприємно відгукується про Дзюбу і його моральні якості. І, як на мене, несправедливо. Так, прапороносцеві повоєнної літератури, за всього зовнішнього благополуччя й блиску літературної і громадської кар'єри, теж велося несолодко в непростих стосунках з партійно-господарським керівництвом республіки й країни. Але коли Гончара, ще письменника-початківця, влада випорола за оповідання "Модри Камень" - про любов радянського воїна і дівчини-чешки (зв'язок з іноземкою!), його врятували бойові заслуги й репутація письменника-фронтовика. До свого рішучого бою з партійними бюрократами, які хочуть вихолостити, знищити душу українського народу, - роману "Собор" - він ішов понад двадцять років, попередньо обростивши себе захисною бронею нагород і регалій. І коли в прапороносця траплялися чесно зароблені в боротьбі з бюрократами інфаркти й інсульти, "швидка" відвозила його до Феофанії. Молодий же Дзюба нагадує мені наївного піхотинця-відчайдуха, який спробував зупинити танк русифікації навіть не гранатою, а паличкою регулювальника і, будучи серйозно хворим, відразу мало не загримів до Сибіру, звідки навряд чи повернувся б живим. А так, хоч і пішов одного разу на компроміс, але зберіг себе і приніс більше користі рідній Україні.
…Удень Дзюба працював у редакції або ходив по цехах. В обід, нашвидку з'ївши принесений з дому бутерброд і запивши його чаєм з термоса, поспішав до заводської науково-технічної бібліотеки. Після роботи йшов до заводського гуртожитку, де продовжував знайомитися з життям робітників, або частіше - до бібліотеки Академії наук, де працював до десятої вечора.
Одного чудового дня чи то він сам, чи то хтось з колег приніс у редакцію добротно оформлену книжку "Грані кристала", яка ще пахла дукарською фарбою. Виявляється, протягом семи проведених на заводі років літературознавець Дзюба примудрився вивчити й проаналізувати літературні процеси, що відбуваються в інших республіках СРСР, і узагальнив свої спостереження в цьому дослідженні, опосередковано показавши, що кожен з радянських народів має свої самобутні національні традиції, мову й літературу. А отже, має право на повагу з боку інших народів.
Немає пророка у своїй Вітчизні?
Книжку прихильно сприйняли партійні ідеологи й офіційна критика. Незабаром Івана Михайловича поновили у Спілці письменників. Улітку 1981 р. в лісі, на березі Святошинського озера, ми - невеличкий колектив редакцій "Прапора змагання" і радіогазети "Крылья труда" - галасливо відзначили його 50-річчя. Здається, саме там Дзюба оголосив, що звільнятиметься з заводу, перейде на творчу роботу, і запропонував мені посісти його місце відповідального секретаря. Річ у тім, що мене на заводі спочатку оформили працювати тимчасово, на посаду співробітниці, що пішла в декрет. Коли закінчилася її відпустка, перевели на заводське радіомовлення. Мені там подобалося. Але того, хто хоч раз понюхав друкарську фарбу, напевно, завжди вабитиме в газету, до друкованого слова. І я постійно, за будь-якої нагоди, забігав у багатотиражку, яка стала вже рідною, щоб занести статтю, поспілкуватися з Іваном Дзюбою і редактором Віктором Грабом, яких вважаю моїми першими серйозними вчителями в журналістиці.
Почувши, що Дзюба йде, я готовий був відмовитися від нової посади. А Іван Михайлович, через свою скромність, не зізнався, що в нього була ще одна серйозна причина. Тільки через багато років у його спогадах ми прочитали, що тоді в нього вдома помирала від раку теща. Оскільки зарплата дружини на хорошій роботі в НДІ була вищою, на сімейній раді вирішили, що на час хвороби мами йому доведеться побути доглядальницею.
Десь за півтора року по тому мене запросили на роботу до промислового відділу газети "Прапор комунізму", яку в роки перебудови перейменували на "Киевский вестник". Редакція розташовувалася у видавництві "Київська правда". Там я іноді зустрічав Івана Михайловича, який приїжджав чергувати на верстці газети "Літературна Україна". Пізніше, в роки незалежності, ми зі старими друзями з авіазаводу з радістю довідалися, що наш Дзюба став лауреатом Шевченківської премії, академіком, міністром культури України, Героєм України.
Та тільки, схоже, у своїй Вітчизні все-таки немає пророка. Понад 20 років тому у виступі на Першому всесвітньому форумі українців Іван Дзюба попереджав: "Мені здаються тривожним явищем популярні нині марення про ідеологічно зцементовану Україну. Можна зрозуміти їх - вони є реакцією на той ідеологічний вакуум, в якому живе нині значна частина нашого суспільства. Через те чуємо розмови про необхідність державної ідеології; дехто пропонує на цю роль ідеологію українського націоналізму.
Однак історія засвідчує, що будь-яка державна - обов'язкова - ідеологія неминуче призводить до ідеологічного примусу, а то й політичного терору проти власних громадян, до тоталітаризму.
Що ж до ідеології націоналізму, то знову б постало питання: яку саме з багатьох концепцій націоналізму вважати істинною? Але навіть наймодернізованіші з цих концепцій все-таки більше відповідають умовам національно-визвольної боротьби, ніж умовам державного будівництва, надто в суспільстві з багатонаціональним складом населення, суспільством, яке хоче жити за принципами демократії.
В незалежній Україні з її широким спектром регіонально-політичних та регіонально-культурних відмінностей, релігійною неоднорідністю, неоднозначним ставленням населення до багатьох подій минулого та до сучасних політичних оцінок і орієнтацій, практичною двомовністю та багатьма іншими особливостями - спроби зробити український націоналізм державною ідеологією спричинилися б лише до глибоких розколів суспільства за національною, територіальною та світоглядною ознаками і до розколів у середовищі інтелігенції; не кажучи вже про небезпечну конфронтацію з сусідніми народами.
Політична та ідеологічна сфери повинні залишатися плюралістичними; будь-яка ідеологія - справа вільного вибору особистостей або певних соціально-політичних груп. Спроби нав'язування моноідеологічності - це вияв глибоко закоріненої психології "більшовизму" різних кольорів.
...Чи можна розглядати націю як щось постійне і незмінне? Нації перебувають у стані перманентного переформування - і тільки тоді вони життєздатні. Можливо, сьогодні відбувається формування нової якості української нації - на принципі державності, а не етнічності. Консолідуючою ідеєю в цьому процесі стає ідея України як вітчизни всіх громадян, які пов'язали свою долю з українською землею і причетні до творення на цій землі суспільства, що відповідальне за продовження глибокої історичної традиції і водночас за пов'язання цієї традиції із стратегією світового історичного розвитку.
...Сьогодні мірилом громадянськості є не патріотична риторика, не войовничість, не вміння щонайгостріше висловитися на адресу партократів та інших "мерзенних ворогів України", - а здатність робити конкретні справи або принаймні запропонувати конструктивну думку для розв'язання тієї чи іншої суспільної проблеми".
На жаль, як бачимо, Україні не вдалося уникнути багато чого з того, про що попереджав Іван Дзюба.
Утім, владі України ще не пізно схаменутися й прислухатися до напучування нашого патріарха, якого я назвав би совістю нації. Нехай продовжаться дні його!