Аліка Олісевича завжди можна побачити за столиком легендарної львівської кав'ярні "Вірменка". Саме тут свого часу збиралися закоренілі рокери, хіпі і просто всі вільні й цікаві люди. Алік залишається одним з найяскравіших представників хіпі Львова, він не зрадив своїх переконань, і в нього за плечима - історії, варті окремого фільму.
Про опір системі
- Народився я у Львові в родині робітників. Моїх батьків Олександра і Таїсію Олісевичів у 1941-му вивезли на роботу до Німеччини, де в 1945-му вони потрапили до рук СМЕРШ.
Батька забрали в дисциплінарний батальйон, який штурмував разом з іншими Берлін, а потім ув'язнили на 10 років. Мама відбула в ув'язненні п'ять років, там захворіла на туберкульоз.
Вийшовши на волю, перебралася до Львова. У сім років маму я втратив. Якийсь час перебував в інтернаті для "важких дітей". Саме там, а згодом у школі почав потихеньку дізнаватися про музику Заходу.
У десять років купив в одного дядька джинси Levis за три карбованці. Мій батько їх терпіти не міг і по якімсь часі штани спалив. Того ж року, пригадую, знайшов публікацію в журналі "Вокруг света": Генріх Боровик написав велику статтю про хіпі Сан-Франциско. Це мене вразило! Я зачитав той журнал до дірок. А далі понеслося - шукав однодумців, поринув з головою в цю течію.
Ще підлітком вирішив, що, коли виросту, обов'язково носитиму довге волосся, багато подорожуватиму і не гратиму за суспільними правилами. Так і сталося. Я залишився собою.
Зараз працюю освітлювачем у Національній опері у Львові. Подорожую. Почуваюся вільним.
Хіпі Алік
- Аліком мене називали з дитинства, але в середовищі "вільних людей" ця форма імені Олег за мною закріпилася на все життя.
У червні 1972-го, під час поїздки до Каунаса, я приєднався до руху хіпі (це сталося невдовзі після самоспалення молодого литовця Ромаса Каланти в травні 1972 року на знак протесту проти русифікації та радянської окупації Литви). Через це я не вступав до інституту і відмовився служити в радянській армії.
Натомість брав участь у багатьох зустрічах хіпі у Балтії та інших країнах - колишніх республіках СРСР. Мене замолоду неодноразово затримували. Але я прокладав свій шлях до свободи і ніколи не вписувався в канони. Завжди внутрішньо відчуваєш, коли за тобою - правда.
Вплинув на мене й образ Ісуса Христа, а також індіанська любов до свободи. Це мікс побаченого і почутого, але найбільше - це внутрішнє відчуття, що ти - це ти.
Про філософію хіпі
- Філософія хіпі - загальні принципи любові, миру, свободи, але в Західній Україні була своя специфіка, бо ми ще виступали проти Комуністичної партії, за відновлення власної ідентичності. Тобто український рух характеризував іще й цей ідеологічний аспект.
Як казав мій друг Ілько Лемко, на той час просто бути причетним до рок-музики означало опинитися поза системою, закрити собі шлях до навчання, роботи. Словом, так чи інакше ти потрапляв "у політику".
У Львові ми були справжньою спільнотою, ніхто нікому нічого не нав'язував, не диктував. Молодші вчилися від старших і навпаки.
Польські хіпі
- Українські й польські хіпі були схожі між собою. У 1967-му в містах Східної Європи приблизно одночасно почалися протести. Я тепер досліджую ці рухи.
У Польщі найбільші облави були в тому ж таки 1967-му і 1970-му. Мене вразило, що в країні, яку ми вважали більш демократичною і лояльною до "довговолосих" (як нас тоді називали), їх переслідувала Служба безпеки. Створювала єдину базу на цих людей.
В основі польського руху було 300-500 осіб. Проти них організували цілу спецоперацію. Вона називалася "Порядок". Туди входили представники СБ і лікарі, які доводили, що хіпі розводять вошей, бо мають довге волосся. Молодь силоміць відправляли у шкірдиспансери, божевільні й відділки. Ми ніколи не були зручні системі.
Про волосся
Волосся ж було символом свободи. Це був більше, ніж зовнішній, атрибут. Знаю, що люди бувало накладали на себе руки, якщо їх насильно стригли. Зачіска була формою зберегти себе.
Нас часто шукали за фото в паспорті. Як тільки довговолосий - під підозрою і наглядом.
Хіпі. Москва
- Хіпі в Москві спілкувалися групками, зустрічалися на Пушкінській, в інших місцях, пізніше - у своїх кафе. Вони довго трималися в підпіллі й фактично заявили про себе лише 1967 року. Після цього західна преса почала про них писати.
Серед них було багато музикантів. Саме атмосферу цього середовища й відтворив Сукачов у своєму фільмі "Дом Солнца". А головний персонаж фільму, хлопчик на ім'я Сонце, був одним з лідерів московських хіпі.
Про Сонце
- У мене вдома є фото 1972 року з Таллінна, на якій - реальний Сонце. Він був причетний до першого покоління хіпі, яке розпочинало рух в СРСР. Сонце народився в Москві 1949 року.
Захоплювався рок-музикою. В його тусовки були свої місця, влаштовували квартирники.
Наприкінці 70-х він підторговував джинсами, приохотився до наркотиків. Але річ у іншому, серед хіпі завжди знаходилися "стукачі". І наші московські знайомі казали, що Сонце попався з наркотиками. Йому світило 20 років, тому міліція і КДБ запропонували йому доносити на своїх товаришів в обмін на свободу. Він почав це робити, але дуже страждав через це, почав пити.
Є така версія, що саме Сонце 1971 року підбурив вийти в Москві на демонстрацію проти В'єтнамської війни, а потім купу наших побили, заарештували, відправили в божевільні.
Однак, з іншого боку, саме після цієї демонстрації рух набув величезних масштабів, породив цілу низку рок-груп. Наприклад, Андрія Макаревича та ін.
Однак я Сонця не осуджую, бо часи були страшні, і далеко не всі могли витримати тиск. Я його бачив уже згодом, у середині 80-х, у Москві на Арбаті. Виглядав розчарованим і самотнім. Багато хто від нього відвернувся. Сонце помер у 42 роки.
Про наркотики
- Їх уживали тому, що багато хто не міг витримати жорстокої дійсності. Дехто через це заливався алкоголем. Це була безнадійність усередині системи. На жаль, багато хто з хіпі помер саме через наркотики: одні загинули від катування в міліції, інші спилися. Далеко не завжди все було сонячно.
Але навколо нас безліч стереотипів: мовляв, якщо обкурений, - це хіпі. Це не так. Я, наприклад, до 30 років узагалі не пив, зараз можу максимум келих вина випити, ніколи не тримав сигарети.
Про Amnesty International
- Вона була заснована 1961 року англійським адвокатом Пітером Бененсоном. У листопаді 1960 року, читаючи газету, він звернув увагу на історію двох португальських студентів, засуджених до семи років позбавлення волі за те, що виголосили тост "За свободу".
Ця історія настільки обурила Бененсона, що він вирішив написати статтю для британської Observer, і назвав її "Забуті в'язні". Матеріал привернув увагу читачів до становища людей, яких "ув'язнили, катували й стратили тільки за те, що їхня думка й релігійні погляди були неприйнятні для влади".
Так виникла організація. Потім вона розрослася, тепер її представництва є в 120 країнах світу.
- 1987 року ми в День міста Львова провели акцію за мир і свободу, намалювали кілька десятків плакатів і пройшлися містом. Нас намагалися затримати, у мене з рук міліціонер хотів вирвати транспарант, кількох учасників акції побили, кількох виключили з університетів, звільнили з роботи.
Але я згодом зв'язався з неформальною правозахисною групою "Довіра" в Москві. Метою була дружба між Сходом і Заходом. Ця організація мала навіть контакти з російськими дисидентами. Зокрема, приблизно у 1983-му я познайомився з Олександром Рубчаком, членом "Довіри". Після нашої демонстрації він передав інформацію про побиття на десяток світових радіостанцій. Він же запропонував створити своє об'єднання у Львові. І ми створили "Довіру" тут.
Потім така сама група виникла в Санкт-Петербурзі. Так утрьох ми й діяли, проводили акції, захищали людей.
Зі здобуттям незалежності мене познайомили з Мирославом Мариновичем, до цього я знав В'ячеслава Чорновола, Івана Геля.
Маринович, мабуть, читав щось про наші акції в "Українському віснику", тому запропонував мені заснувати представництво Amnesty International у Львові.
У 1993-му ми це зробили. І мені приємно, що наша діяльність була активною, ми проводили акції, об'єднували культурних діячів, вивчали літературу з правозахисної тематики. Ще було правило, що ми займалися переважно іншими країнами, а вони - Україною. Так ми намагалися убезпечити себе від звинувачень з боку влади в тому, що підтримуємо якусь політичну силу. Але низку українських питань ми все-таки вирішували.
Привертали увагу громадськості до порушення прав людини в Україні, писали статті, листи до центрального офісу в Лондоні. Зокрема, завдяки Amnesty було скасовано смертну кару, крім того, ми займалися питанням катувань у міліції, і з десяток працівників міліції було покарано за свої злочини проти громадян.
Про дорослішання
- Коли прихильники течії дорослішали, то часто ставали частиною радянської системи. Декого з них ми називали "сезонними хіпі": вони могли побути трохи з нами й зникнути. Загалом у тогочасній моді були слова "хіпі", "хіпарі", "хіпую", і дехто це сприймав поверхово. Молоді подобалася свобода. Ми були відкриті для всіх.
Молоде покоління зазвичай новаторське, молодь - це нонконформісти, вони не хочуть миритися з дорослими. Для когось наш рух був втечею від реальності, від сірості.
У Львові основне ядро складалося з 60-100 осіб. Адже в будь-якому русі не може бути багато відданих своїм ідеалам до кінця. Як правило, це найстійкіші одиниці.
Про відродження руху
- Час від часу відбувається ренесанс хіпі. Тим паче в складний період прагнення свободи й справедливості загострюється. Тож через наш рух пройшло вже п'ять-шість поколінь. Адже хіпі обстоюють цінності добра, миру, любові й непокори системі, яка ламає людей.
Тому, думаю, в окремих своїх формах рух триватиме доти, доки існуватиме система держави. Хіпі - своєрідні контролери. І річ не в зовнішньому вигляді, а у вчинках.