Більше двох років немає з нами легендарної Ірини Бекешкіної. Щойно, із допомогою Міжнародного фонду «Відродження», вийшла книжка її пам’яті «Поки ми живі…», що містить як праці, публіциcтику Ірини, так і спогади про неї. Ми планували видати книжку до 70-річчя Ірини Ериківни. Але настало трагічне 24 лютого 2022 року. Редакція вирішила не вносити жодних правок, — у цьому не було й потреби. Адже думки Ірини Бекешкіної витримали випробування двох років і лишаються незмінно актуальними. Ми знаємо, як повелася б Ірина під час війни, — вона була б на передовій нашого інформаційного спротиву, особливо відзначаючи силу, волелюбність та здатність українців до самоорганізації.
Ірина ніколи не відмовляла ЗМІ в коментарях, наполегливо пояснюючи ази соціології та результати опитувань журналістам і читачам. Вона задавала стандарти в соціології, етиці і громадській діяльності — етнічна росіянка, що творила нову Україну — ту Україну, яка зараз бореться з агресором. Її виступи й погляди дуже актуальні саме зараз.
Часто доводилося чути, як люди запитували: «А коли буде опитування, яке проведуть «Демініціативи», бо саме Бекешкіній ми довіряємо?», «А коли Бекешкіна прокоментує ці або інші дані, бо саме їй ми довіряємо?». Її цінували і друзі, і вороги. Даних, які вона наводила, завжди чекали різні політичні сили, що потім по-різному їх трактували — інколи перекручували, інколи маніпулювали, з чим боролася Ірина Ериківна, але її даним довіряли.
Життя Ірини пов’язане з двома відомими інституціями. У 1990-му, з часу створення Інституту соціології НАН України, вона стала співробітницею сектора Євгена Головахи. А з 1992-го — з часу створення Фонду «Демократичні ініціативи» — спочатку була науковим експертом, а після передчасної смерті засновника Фонду Ілька Кучеріва у 2010 році стала директоркою Фонду.
У 1998 році Ірина Бекешкіна спільно з Ільком Кучерівом стояла біля витоків першого в Україні екзит-полу, проведеного «Демініціативами». А відомою на всю країну Бекешкіна стала після екзит-полу 2004-го, який викрив фальсифікації влади. На соціологів тиснули, пропонували сотні тисяч доларів. Але три центри: «Демініціативи», Центр Разумкова та Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) — вистояли і з честю зберегли бренд «Національний екзит-пол». Та далеко не всі соціологи витримали. Бекешкіна реагувала на це гостро й принципово і під час тих подій, і після. Ірина Ериківна з болем писала, що правління Соціологічної асоціації України так і не дало принципової оцінки тим подіям і «не впоралося зі своїм завданням». На жаль, це урок, із яким не впоралися не тільки українські соціологи, а й медійники та суспільство. Нам ще з цим жити і долати.
Обсяг тем, де Бекешкіна була одним із першопрохідців, вражає: демократичний транзит, електоральна соціологія, партійні орієнтації громадян, становлення української політичної нації, ставлення до реформ (що включає і такі абсолютно конкретні речі як перші кредитні спілки чи ОСББ); зовнішньополітичні орієнтації, зокрема інтеграція до ЄС та НАТО, громадянське суспільство, цінності, молодь, гендер, ЗМІ, майдани і російсько-українська війна. І, звісно ж, така тема як професіоналізм та етика науковця-соціолога.
На початку своєї наукової діяльності Ірина Ериківна писала книжки та брошури. Але згодом, у вирі наукової, аналітичної, громадської, медійної активності, мусила облишити. Їй унікально вдавалося бути соціологом, публіцистом і громадським активістом одночасно. Ірина писала легко, поєднуючи науковість із аналітичними викладками, конкретикою, практичними рекомендаціями. А все це своєю чергою — з образністю та публіцистичністю.
Тож недивно, що написання докторської дисертації було відкладене в шухляду. Не мала вона звань лавреатів, державних відзнак чи медалей — натомість мала справді народне визнання чесного соціолога, включення до різноманітних рейтингів, зокрема до «100 великих українців всіх часів» за версією «НВ».
Вона давала влучні прогнози, які часом суперечили усталеним академічним канонам: наприклад, після економічної кризи 2008–2009 рр. зазначала, що на підтримку демократії/авторитаризму більший вплив мають зовнішньополітичні орієнтації громадян, ніж оцінка ними економічного становища. Події 2013–2014 років це підтвердили.
Праці, зібрані в книжці, починаючи з аналізу опитувань 1993 року, — це своєрідна історія України, яку надзвичайно цікаво читати: а як же тоді бачило наше населення перші роки в незалежній Україні, як це тоді оцінювали соціологи?
«І знову привид бродить обширами колишнього Союзу — цього разу привид авторитаризму», — авторитаризм Бекешкіна вивчала ґрунтовно-теоретично і била на сполох за раннього Кучми в 1996 році й за пізнього Кучми у 2003–2004 роках. І саме на зламі 2003/2004 рр. вона сформулювала своє життєдайне гасло, яким завершила тодішню статтю і яке стало крилатим і неодноразово повторюваним за різних політичних обставин: «Поки ми живі, нічого не вирішено остаточно».
Так само Ірина Ериківна била на сполох у статті про стан ЗМІ після Помаранчевої революції: «Місце залежності ЗМІ від влади посіла залежність від грошових мішків».
Вона нещадно боролася з маніпуляторами від соціології, яких влучно назвала «Роги і копита» (за назвою відомої псевдоконтори «великого комбінатора» Остапа Бендера). Але й сьогодні на екранах та у ЗМІ засилля псевдофірм і псевдоекспертів, хоча будь-який редактор може зазирнути в «Базу псевдосоціологів і прихованих піарників».
Вона йшла попереду. На чолі з Бекешкіною «Демініціативи» прямо на Євромайдані проводили дослідження тих, хто виходив захищати честь і гідність.
Але Ірина не носила «рожевих окулярів». Вона бачила проблеми постмайданних влад, вимагала прозорості від влади, активності від громадян, давала поради кожній новій владі. Застерігала, що президентські вибори 2010-го «не стануть вирішальними, все головне відбуватиметься потім. У суспільства на цих виборах завдання-мінімум і є завданням-максимум — не дати відібрати в себе так важко завойовану свободу, аби мати механізми хоч якось впливати на владу». Не вдалося. Отож під час Євромайдану, наступного дня після розстрілів у центрі Києва, Бекешкіна наголошувала, що має постати «Майдан реформ».
Одразу після обрання президентом Володимира Зеленського Бекешкіна говорить і про нечуваний кредит довіри, а отже можливості для реформ, і про загрозу конфронтації з Петром Порошенком, що «веде до дискредитації всіх державних інституцій, хаосу і втрати керованості країною. Друга небезпека — це дострокове проведення парламентських виборів».
В одній із останніх наукових публікацій вона застерігає: «Можливий і негативний сценарій, коли задля утримання рейтингу реформи здійснюватися не будуть, провина за нереалізовані сподівання покладатиметься на уряд, який час від часу мінятимуть, і сприятливий час для суспільних трансформацій буде змарнований».
А після виборів Бекешкіна наголошує, що «не буде зміни орієнтації хоча б тому, що влада дуже дослухається до громадської думки, а громадська думка налаштована у більшості прозахідно». І миру з агресором за «будь-яку ціну» українці, зокрема ті, що голосували за Зеленського, не хочуть. Це українці підтверджують своїм героїчним опором нинішній російській навалі, що є одним із найважливіших чинників захисту національних інтересів.
Політики намагалися залучити Ірину Ериківну до своїх партій. Але вона відмовлялася. На одних виборах їй пропонували йти до списку, в прохідну частину. Вона розповідала, що пожартувала тоді: «Я не піду, хочу, щоб про мене написали гарний некролог».
І ще я хотів би сказати про неї як про людину, бо вона була надзвичайно простою, без зазнайства, фанфаронства. «Ірчик» (я так її називав) дуже любила людей, була харизматичним лідером, веселою, дотепною. Ось вона керівник, але в нас у Фонді завжди весела сімейна атмосфера, там усі підсміюються одне над одним, у тому числі можна було підсміюватися й над нею.
Можна було й критикувати, — «Ериківна» все це нормально сприймала. Як науковий директор я вимагав, щоб усі працівники записували завдання у блокнот. На зборах вона писала на аркушах паперу, а потім, перевантажена справами, часом забувала про записані завдання: «Ну то що? Ну забула. То вбийте мене». Якось зізналася, що в дитинстві хотіла стати балериною, але через невисокий зріст не змогла. Розповідала, як підлітком пришивала на спідницю дзвіночки. Йшла по селу, а вони дзеленчали. Старші люди як бачили, то хрестилися.
Могла «врізати» правду-матку, але при цьому завжди намагалася дотримуватися наукової лінії та бути об'єктивною. Її слову вірили і дуже чекали її чергових коментарів та досліджень «Демініціатив».
Робоча експертна група з перейменувань при Київраді рекомендувала перейменувати вулицю генерала Карбишева на вулицю Ірини Бекешкіної. Сподіваємося, що незабаром Київрада ухвалить остаточне рішення. Але найкраще вшанування для Ірини — та країна, яка постане після нашої Перемоги. Ірина мріяла про створення «Громадського соціологічного консорціуму». Ось як цю ідею викладає її давній друг і колега, професор Могилянки і гендиректор КМІС Володимир Паніотто: «Національний екзит-пол відрізняється від інших своєю незалежністю, тому що всі інші екзит-поли роблять політичні сили. Іноді вони це оформлюють через центри, ЗМІ, які їм належать. Ірина дуже хотіла поширити ідею Національного екзит-полу на проведення регулярних політичних досліджень, які були б цілком незалежними».
Давайте разом втілимо ідею Ірини Бекешкіної в життя!
З афоризмів та цитат
(і це лише невеличка частина!)
Про соціологію
- В орвеллівській Океанії не було соціології.
- Жодна професійна соціологічна структура не втрачатиме своєї репутації. Репутація — це все в нашому світі. Можна одного разу нагодувати споживача поганою ковбасою, але потім її вже ніхто не купуватиме.
- Коли журналістка зауважила їй із приводу якихось неправильних даних, Ірина дуже влучно сказала: «Вибачте, але до чого тут соціологія? Чому ви соціологію звинувачуєте? От я надіну білий халат, візьму скальпель і почну різати людей направо й наліво, — в цьому буде винна медицина?».
- Мене завжди дивує, коли люди огульно кажуть: «Усі беруть, соціологи беруть...». Я тоді запитую: «А за скільки б ви продали своїх дітей?». Ображаються... Люди чомусь вважають, що дітей продавати не можна, а ось себе — запросто. А що таке людина, як не її цінності, переконання, самоповага, зрештою? І продати все це — виходить, самому собі винести смертний вирок, убити свою особистість.
- Неможливо собі уявити соціолога, приміром, у навушниках, який уткнувся в смартфон у метро. Ця людина — апріорі не з нашої касти. Я спостерігаю за життям. Я його слухаю. Вловлюю не тільки в анкетах, а й на вулицях. Із облич, фраз людей, які проходять повз... Усе це — моя робота.
Про владу і опозицію
- Найстрашніша влада — тупа. Навіть корумпована не є таким великим злом. Вона крастиме потрошку, не рубатиме гілку, на якій сидить. Янукович і його оточення закралися і втратили все.
- Опозиції потрібно спілкуватися з людьми, а не кричати дурним голосом у мегафон.
Про громадський активізм
- Активні громадяни, які прагнуть змін, повинні йти в політику, в держструктури. Останнім часом противники такого підходу використовують «аргумент огірків»: мовляв, навіть свіжий огірок, потрапляючи в розсіл із солоними огірками, стає солоним. А я на це кажу: «А чого ви думаєте, що люди — це огірки»? Отже, «лупайте сю скалу!».
- Громадянське суспільство пішло в політику, але там воно, на жаль, почувається десантом на ворожій території. А десанти воєн не вигравали. За ними має йти потужна армія. Ось її поки що немає.
- Хочу нагадати, що і в Революції Гідності, і в Помаранчевій революції взагалі брало участь 15%, і цього було достатньо.
- Ініціативою громадських організацій має стати формування нового майдану — Майдану реформ.
Про ЗМІ
- ЗМІ мають надавати людям надійну об'єктивну інформацію. Якщо там з'явиться щось із «Рогів і копит» — це скандал. Це як отруїти поганою ковбасою. Скажуть: ага, вірити ось цим не можна. А скільки ми мали дискредитованих ЗМІ! І що? Нічого.
- Наші журналісти часто нагадують мені дитину, котра все тягне до рота. Проте мені здається, що здебільшого не такі вже вони й «ніжні немовлята»... Коли хочете, не вірю я в клінічний ідіотизм навіть вітчизняних журналістів, що вони ось так просто все, що їм трапляється дорогою, ставлять в інформаційний простір.
- Має бути свобода слова, а не свобода проплаченої дезінформації.
Ставлення до себе і людей
- «Феномен консервної банки». В горах, коли тобі важко, сил іти вже немає й ти клянеш усе на світі, — візьми в товариша консервну банку та поклади у свій наплічник. Ти зразу відчуєш себе сильним і могутнім, тим, на кого той, хто йде поруч, може покластися. Це суперечить усім законам фізики, але відповідає законам психології. І в житті — так само. Якщо тобі кепсько, візьми чиюсь «банку». Допоможи тому, кому ще важче.
Про Ірину
Філософ і громадський діяч Євген Бистрицький: «Ніхто не зробив більше для формування відкритої чесної громадської думки в Україні, як Ілько Кучерів та Ірина разом із їхнім Фондом «Демініціативи». Без них ми б не доросли до усвідомлення, що це означає — чесні та вільні демократичні вибори.
Якби не «Демініціативи», якби не їхні опитування і якби не ця підтримка, цю ініціативу (зовнішнє незалежне оцінювання. — О.Г.) затоптали б, коли Табачник був у міністерстві».
Філософ Костянтин Сігов: «Ірина Бекешкіна не тільки активно внесла в наш побут словосполучення «екзит-пол», а ще й енергійно захищала його від дискредитації. Exit — здається, її лаконічне гасло. Світло в кінці важливіше за весь тунель, коли є вірний свідок у світла».
Гендиректор КМІС, професор соціології Могилянки Володимир Паніотто: «Вона віднаходила влучні слова та назви багатьом процесам і явищам, які потім ставали загальновживаними. Наприклад, її назви опитувань на Майдані 2013–2014 років — «Майдан-мітинг», «Майдан-табір», «Майдан-Січ» — увійшли в науковий обіг як терміни. «Удавкою для соціологів» вона назвала небезпечний законопроєкт, поданий від «Батьківщини», який зобов’язував соціологічні центри проходити ліцензування. І ця її «удавка для соціологів», мені здається, добила ситуацію, й законопроєкт цей не пройшов.
Вона називала псевдосоціологів «рогами і копитами», й сьогодні всі так їх називають. Про псевдосоціологів вона висловлювалася дуже різко, була бойовою, і цього нам зараз дуже не вистачає».
Політолог, виконавчий директор Міжнародного фонду «Відродження» Олександр Сушко: «Вміння не просто проводити опитування, а правильно їх подати, інтерпретувати, упакувати в такий спосіб, щоб вони були переконливі, в тому числі для закордонних аудиторій, — завдяки цьому Ірина як міжнародний громадський діяч була знаною й неоціненною».
Директор Інституту соціології НАН України Євген Головаха: «Жінка, яка зробила найбільше з усіх соціологів для того, щоб соціологія посідала важливе місце в суспільстві і щоб влада боялася соціології. І боялися значною мірою завдяки тому, що була Ірина Ериківна.
Сама ж Ірина багато в чому уособлювала в масовій свідомості те, що журналісти називали «чесною соціологією». Згадую, як в одній із наших розмов із Наталією Паніною я покритикував Ірину за якийсь, як на мене, недосить обґрунтований публічний виступ. На що Наташа мені відповіла: «Головне — що Ірина популяризує наше знання краще, ніж ми з тобою».
На відміну від колег із Росії, де соціології вже не існує, ми не приховуватимемо жодних даних. Оскільки ж нам вірять, що ми цього робити не будемо, і, до речі, великою мірою завдяки Ірині Бекешкіній, наші дані посприяють дальшій консолідації українського суспільства».
Більше статей Олексія Гараня читайте за посиланням.