Нині Бельгія - в одному ряду з такими театрально активними державами, як Швейцарія, Німеччина, Франція, Велика Британія тощо. Значною мірою завдяки діяльності видавців, а якщо точніше - то одного видавця-ентузіаста, Еміля Лансмана. Майже чверть століття тому він заснував видавництво, яке спеціалізується виключно на драматургії. Нині каталог Lansman Editeur містить майже тисячу назв. Оскільки в Україні видання драматургії (та й сама драматургія) - величезна проблема, то розмова з паном Емілем може бути вельми пізнавальною для всіх, хто цікавиться театральним життям і "виживанням" театру.
- Серед найбільших успіхів вашого видавництва - п'єси лауреата Нобелівської премії з літератури 2000 р. Гао Сінцзяня. Вони вийшли ще до присудження премії. Як ви "вгадали"?
- Нічого я не вгадував. Того дня, коли Гао вручали премію, в нас навіть його путньої світлини не знайшлося! Вперше я надрукував Сінцзяня у 1992 р. Видавництво ми створили 1989 р., проте як журналіст і автор програмок я давно вже жив у театральному світі. Про китайського митця, котрий знайшов притулок у Франції, мені розповідали неодноразово, однак знали його, радше, як художника. Проте іноді Гао представляли, щонайменше, як "винахідника експериментального театру в Китаї". Оскільки за фахом він був перекладачем із французької на китайську, спілкування не становило труднощів. Нам влаштували зустріч в одному з паризьких ресторанів, і Сінцзянь розповів усе те, про що згодом світ дізнався з роману "Гора душі". Він причарував мене, але тоді в Сінцзяня французькою мовою була лише одна-єдина п'єса, - він сам переклав її спільно з однією студенткою: йдеться про "Втечу". Гао попросив опрацювати текст, враховуючи його уявлення про театр, - чесно кажучи, на той час я не дуже розумів, про що йдеться. Так вийшла друком його перша книжка на Заході. Потім я видав ще п'ять п'єс Гао, і три писані безпосередньо французькою. О, це була ще та авантура! Згодом ініціативу перехопили друзі з асоціації "Бомарше" та Брюссельського Театру на Ринку. Нобелівська премія стала приємною несподіванкою, але вона ж і поклала край нашій співпраці. Гао перейшов до іншого, більш поважного видавця.
Я тішуся, що мені випала в житті така нагода, та, оскільки тоді ми друкували п'єси без попередньої угоди про постановку, маловідомих і зовсім невідомих авторів, у нас було більше шансів виявити таких здібних і незвичайних драматургів, як Гао. Сталося так, скажімо, і з 23-літньою канадійкою Еммою Аше, - її перший текст, видрукуваний у нас, п'єса "Інтимність" одержала Літературну премію Генерал-губернатора Канади, одну з найбільших літературних відзнак цієї країни.
- Створення вашого видавництва тісно пов'язане з одним дуже відомим африканським автором, якого неодноразово номінували на Нобелівську премію. Поділіться з нами цією історією.
- Справді, видавництво народилося із заклику надсилати театральні тексти до асоціації "Театр-Освіта", якою тоді керував я. Ми побачили, що в Бельгії багато хто пише п'єси, не маючи жодного шансу на визнання. Спеціалізованих видавництв просто не існувало, творів бельгійських авторів у театрах не ставили. Тоді ми з дружиною вирішили створити театральне видавництво з вельми скромними амбіціями: видавати на рік два тексти молодих маловідомих бельгійських авторів і просувати їх на міжнародному рівні. Я поїхав із цим задумом на Міжнародний фестиваль Франкофонії у провінції Лімузен. І там мені запропонував свою п'єсу конголезький автор - головна зірка фестивалю Соні Лабу Тансі; йому справді пророчили Нобелівську премію, але отримав її того року інший африканець - англомовний Воул Соїнка. П'єса називалася "Хто з'їв мадам Д'Авуан Бергота?" Спочатку я опирався, - це не вписувалося в мій проект; але доводи автора перемогли - я погодився. Соні потребував не "друкаря", а "видавця". Тож мені довелося буквально зібрати рукопис докупи, - і за три тижні я його видав. Одразу ж з'явилася репутація видавця авантурника і африканських авторів.
- Чи можна назвати вашу справу прибутковою? Як вашому видавництву вдається виживати?
- Певна річ, прибутку немає. Ми з дружиною вирішили, що видаємо п'єси для власного задоволення, проте ця пристрасть невдовзі перетворилася на мету життя. Ми інвестували у справу багато часу й коштів. Тільки через десять років після заснування видавництва мені вдалося отримати субвенцію від Федерації Валлонія-Брюссель, яка дозволила найняти ще одну людину. Отримував я й допомогу на спільні видавничі проекти. Тепер створено нову структуру Emile&Cie, яка дозволить мені заробляти консалтингом і партнерськими проектами. Це дасть змогу зводити кінці з кінцями.
- Які жанри, на вашу думку, нині найпопулярніші в театральній Європі?
- Сьогодні заведено говорити, що широкій публіці кортить смішного. Я не згоден. Вважаю, що, коли покопирсатись у глибинах почуттів глядача, він піде за вами. Публіка любить, коли їй розповідають історії, цінує, коли рахуються з її знаннями та відчуттями. І набагато менше схильна до суто естетичних експериментів. Коли хочете, то найбільш затребувані тексти - це, здається, трагікомедії, де серйозні теми тлумачать із гумором.
Також варто сказати, що сьогодні особливо помітна увага в Європі до документального театру. Йдеться про використання реальних подій і персонажів у вигаданій історії. Я видаю кілька авторів, котрі працюють у цьому жанрі. Певний успіх є.
Нарешті, чим далі, тим більше авторів пишуть п'єси виключно для юної публіки. Хоча це й не можна назвати окремим жанром. Наше видавництво було серед перших, хто почав видавати такі п'єси, і ми продовжуємо приділяти їм велику увагу.
- Наскільки ви відчуваєте "різницю" між бельгійським і французьким театром?
- О, це дуже складне питання! Якщо я дам на нього відповідь, то це автоматично означатиме, що окремо існують бельгійський і французький театри. Але насправді не так. Можна сказати, що у Франції зароджуються тенденції, напрями, з'являється мода, відбуваються епохальні постановки. У франкомовній Бельгії, як я незрідка жартую, стиль драматургії відзначається тим, що… його як такого немає. Автори рухаються в різних напрямах - це стосується як форми, так і змісту. Втім, можна відзначити посилення суспільно-політичного забарвлення творів, незвичне почуття гумору та схильність постійно нагадувати про те, що наша країна є однією з прабатьківщин абсурдизму і сюрреалізму…
- Хто з бельгійських драматургів, на ваш погляд, найцікавіший?
- Якщо назву когось, а інших - ні, то матиму купу ворогів. Скажімо так: з найстаріших і досі творчо активних одразу спадають на думку троє - Жан Луве, який працює у руслі пролетарського театру, що з допомогою яскравих історій із життя найнижчих верств критикує повернення до дуалістичного суспільства багатіїв і злидарів та складність переходу з одного класу до іншого; Жан-Марі П'ємм, витончений спостережник великого і малого, - його постановки завжди відзначаються гумором та фурором; Поль Емон, талановитий адаптер і фахівець із любовної інтриги.
Що ж до наступного покоління, то варті бути згаданими принаймні з десяток авторів. Авжеж, це передусім Тьєррі Дебру, який висліджує найрізноманітніші сфери і якому щоразу вдається вразити й захопити глядача. Але, безперечно, справжнє міжнародне визнання здобули Станіслас Коттон та Ерік Дюрнез, - їхні тексти ставлять у різних театрах, їм постійно замовляють п'єси і в Бельгії, і за кордоном. Додам ще кілька жінок - Віржіні Тіріон, Вероніку Мабарді, Женев'єв Дама та ін. Можна продовжувати, називаючи Сержа Крібю, Домінік Вітторскі, Жана-П'єра Допаня (його "Освітянина" ставили десятки разів!), Філіппа Бласбанда, Режі Дюке та ін.
Нарешті, з наймолодшого покоління до 30-ти варто згадати швидкий злет талановитої Селін Дельбек - у її активі поки що п'єс небагато, але її активно розкручують міжнародні структури.