UA / RU
Підтримати ZN.ua

ЄС — за межами тупої апологетики

Практичне вирішення стартових завдань євроінтеграційної політики і наше фактичне входження в європейський інтеграційний простір - набуття асоційованого членства в його політичній системі та офіційне приєднання до зони вільної торгівлі, яка є невіддільною складовою економічного фундаменту ЄС, - потребують більш прискіпливого ставлення до численних викликів, які протягом тривалого часу перманентно розхитують інституційну конструкцію європейського співтовариства.

Автор: Анатолій Гальчинський

Практичне вирішення стартових завдань євроінтеграційної політики і наше фактичне входження в європейський інтеграційний простір - набуття асоційованого членства в його політичній системі та офіційне приєднання до зони вільної торгівлі, яка є невіддільною складовою економічного фундаменту ЄС, - потребують більш прискіпливого ставлення до численних викликів, які протягом тривалого часу перманентно розхитують інституційну конструкцію європейського співтовариства.

Тупа апологетика і пусті пропагандистські гасла, які лунають із владних коридорів, - скоріш за все, ознака не лише політичного нехлюйства, а й насамперед низького професіоналізму. Потрібно знайти в собі інтелектуальний ресурс, щоб подолати цю, м'яко кажучи, недоречність. В євроінтеграційному процесі ми не маємо права на помилки, а відтак, повинні усвідомлювати природні суперечності ЄС, відрізняти в його структурах перспективні початки й ті елементи, що вже відпрацювали свій ресурс, відходять у минуле.

Здається, зовсім недавно, у 2005 р., ми стали свідками чи не найбільш суперечливої в історії ЄС події - блокування Францією та Нідерландами євроконституційного процесу, який повинен був значно поглибити механізми політичної інтеграції, а це - запорука більшої дієздатності економічної політики. Тоді одна з німецьких газет назвала цю подію "ударом у саме серце Євросоюзу, політичним землетрусом, що матиме найбільш деструктивні наслідки для майбутнього ЄС". Лише два роки тому не менш вражаюча колізія - заперечення широко розрекламованого проекту фіскального федералізму, формування європейського казначейства, агентства з федерального боргу, посади міністра фінансів ЄС. В умовах перманентної глобальної фінансової кризи і це рішення видавалося незаперечним, однак і тут блокування. Вже нинішній рік - фінансова криза у Греції, яка, за оцінками однієї з французьких газет, "вивела на загальний осуд системні суперечності сучасної Європи, що виникли аж ніяк не вчора". Останні події також добре відомі читачеві - міграційна криза, яка, по суті, не має з погляду реалій сьогодення позитивного вирішення та яку вже назвали "європейський міграційний параліч". Європа за своєю ментальністю не може відштовхнути людей, що потребують захисту, але як системно вирішити цю проблему на практиці, ніхто не знає.

Відповідні колізії, природно, не можуть не позначитися негативно на економічній динаміці. Лише узагальнюючі параметри: 50-ті та 60-ті роки - темпи зростання ВВП країн Західної Європи майже вдвічі вищі, ніж у США, - 5,0 і 4,8% у середньорічному вимірі. Досить успішними були і два останні десятиріччя. Якщо у 1950 р. частка Європи у світовому ВВП була майже вдвічі нижчою, ніж Сполучених Штатів, то 1990-го - вищою (22,4% проти 20,7%). У 2001 р. Євросоюз - це 6,5% населення світу і водночас п'ята частина світового ВВП, чверть обсягу світової торгівлі, дві третини світових валютних резервів.

Лише за період з 1992-го по 2002 р. експорт країн ЄС зріс із 415 млрд євро до майже 1 трлн, іноземні інвестиції - з 18 млрд євро до 206 млрд.

Економічні колізії ЄС з особливою виразністю позначилися в останні роки. Якщо в 2006-му і 2007 р. ВВП зростав, відповідно, на 3,1 і 3,0%, то у 2008 р. - лише на 0,8%. У період світової фінансової кризи - 2009-го - падіння на 4,1% (у США - на 2,3%). Далі - фактична стагнація: 2012 р. - мінус 0,3%, 2013 р. - 0,0, 2014 р. - 1,4%. Прогноз на нинішній рік - 1,3–1,4%. Це знову майже вдвічі менше, ніж у США. У 2000 р. була прийнята розрахована на десять років (2001–2010 рр.) Лісабонська стратегія, якою було поставлено завдання зробити економіку ЄС найбільш конкурентоспроможною та динамічною. Реалізація цього проекту наразилася, як видно, на серйозні труднощі, які, і це стає дедалі зрозумілішим, несуть у собі не суто кон'юнктурні, а системно інституційні суперечності.

Як оцінювати ці реалії? Мене не цікавить путінська пропагандистська риторика - там все передбачуване. Однак ми не можемо закривати очі на інше: українському загалу добре відомі капітулянтські (щодо ЄС) настрої окремої частини політикуму Великої Британії, Франції, Іспанії та інших країн. За даними соціологічних досліджень, якщо торік прибічниками виходу Великої Британії з ЄС було 43% англійців, то нині - 51%. Переконаний, що цього не станеться, але які мотиви відповідної позиції? Вацлав Клаус кваліфікує ці процеси як "цивілізаційний занепад". У мене інші пояснення. Нинішні (і не лише нинішні) проблеми ЄС мають природну основу. Це проблеми розвитку, проблеми пошуку оптимальних рішень у одній із чи не найскладніших проблем світової спільноти - проблемі співвідношення державної суверенності та інтеграційних градієнтів у об'єднавчому процесі. У світі налічується більш як тридцять державно-інтегрованих угруповань, як таких, що лише започатковуються, так і тих, що існують не одне десятиріччя. Європа взяла на себе відповідальну функцію інноваційного лідера у цьому питанні, вирішення якого можливе лише методом проб і помилок, поступу вперед і болісних відступів назад.

Ми звикли до подібної місії Європи, вона для нас природна. У розвитку загальноцивілізаційного процесу Європа реалізує відповідну функцію вже понад двісті років. Решта (фактично без винятку) суб'єктів світового процесу - насамперед США і Японія, колишня дореволюційна Росія і навіть Радянський Союз, нинішній Китай, як і країни сучасного відродження - це країни наздоганяючої (звісно, з урахуванням специфічних детермінантів) модернізації, де існує можливість заздалегідь передбачити несприятливі колізії розвитку, діяти на випередження. Йдеться про європейське цивілізаційне лідерство у реалізації системно утворювальних домінантів. Епоха Просвітництва і Великого модерну, капіталізм, як і, до речі, соціалізм у його соціал-демократичних трактатах, держава-нація, вестфальська система і магдебурзьке право, органічне поєднання демократії та громадянського суспільства - все це концептуально європейські визначеності, які стали загальноцивілізаційними надбаннями. Нинішнє лідерство Європи в освоєнні найскладніших прерогатив державно-інтеграційного процесу по праву належить до саме такого рангу глобально значущих інновацій. Ніхто не має права цим нехтувати.

Нинішня перехідна за своїм змістом епоха суттєвим чином мультиплікує складнощі процесу, що розглядається. Йдеться про "кінець знайомого світу" (І.Валлерстайн), про епоху системного відторгнення минулого і радикальних змін, структурних втілень "постновітньої сучасності" (Ж.Бодрійяр). Ми не можемо вести мову про конкретні (навіть у загальних рисах) фундації постновітньої перспективи. Однак існує загальновизнана детермінанта глобально-цивілізаційних перетворень, яка продовжує діяти. Їх стрижнем завжди (в усі віки) був і залишається розвиток людини. Ми говоримо про системоутворюючу вісь суспільної еволюції, про "суть і призначення історії" (К.Ясперс).

Сучасна епоха, логіку якої ми прагнемо осмислити, - це нова якість у реалізації відповідної траєкторії, принципово нові параметри утвердження самодостатності людини, свободи вибору і, відповідно, передумови зростаючої індивідуалізації суспільних формувань. Свого часу світова спільнота не сприймала наукових доводів З.Фрейда щодо того, що дії людини детермінуються передусім ірраціональними чинниками, підсвідомістю. Потім це стало оцінюватися як видатне відкриття вченого. За аналогічним форматом розвивається і загальноцивілізаційний процес, його системоутворююча домінанта - утвердження людини із засобу у самоціль розвитку відбувається на спонтанній основі і лише у кінцевому підсумку втілюється в інституційно-правові визначеності суспільства. Оцінюючи логіку нашого сьогодення, маємо враховувати цю закономірність.

Принципово значущим є те, що відповідні трансформації органічно кореспондують з європейськими цінностями, логікою євроінтеграційного процесу. Помиляються ті, хто намагається оцінювати достоїнства Європи, в тому числі і ЄС, лише з позицій економічних перетворень. Насправді європейська модель суспільства утверджує свої визначальні цінності за межами економічного детермінізму. Її системоутворюючим початком є достоїнства людини, її абсолютна цінність, суверенність і недоторканність, сприйняття особи як безпосередньої мети всієї гами суспільних перетворень, у тому числі й економічних. Ми говоримо про домінанти європейської культури, основу європейського цивілізаційного коду, про високі християнські цінності, на підвалинах яких сформовано європейську етнопсихологічну ментальність.

Природним є те, що саме ці цінності формують євроінтеграційні прерогативи, принципи ЄС. Логіка ЄС - це насамперед логіка пошуку найоптимальніших рішень у реалізації людиностверджувальних засад суспільного процесу. Людина є реальним центром інтеграційних перетворень - це незаперечне правило ЄС, його сутнісна домінанта.

Звідси інша визначеність, про яку вже йшлося вище: зростаюча самодостатність і свобода вибору особи поглиблює індивідуалізацію суспільних формувань. Це загальноцивілізаційна визначеність. Людина народжується вільною у виборі свого шляху. З урахуванням цього прогресуюча (така, що ніколи не реалізується повною мірою) індивідуалізація суспільних відносин розглядається науковим співтовариством як природна даність, "відображення самого життя" (А.Бергсон), першооснова свободи вибору, самоутвердження особистості.

У моєму розумінні постновітня сучасність - це зростаюча акцентованість на реалізації насамперед цієї закономірності. Маю на увазі спонтанну основу відповідного процесу, котрий, як уже зазначалося, є визначальним у системі загальноцивілізаційних трансформацій. Людство вступає в новий етап своєї історії не на основі подальшого поглиблення притаманної епосі індустріального капіталізму логіки централізації та уніфікації, а навпаки, десинхронізації, домінантності малих (дедалі більше наближених до людської ментальності, приватного світосприйняття) суспільних форм, її гнучкої взаємодії. Гомогенна визначеність глобалізації вже зараз починає поступатися гетерогенній. Не так давно, в грудні
2012 р., у США було оприлюднено доповідь "Глобальні тенденції 2030: альтернативні світи", в якій акцентується на логіці відповідної перспективи. Світ із неймовірною швидкістю стає "безпрецедентно різнобарвним". Ця принципово значуща позиція має враховуватися не лише у наших наукових трактатах, а й у стратегічних визначеннях політиків.

На щастя, в структурі ЄС закладено механізми, що вже нині відображають логіку і цієї новації. У співвідношенні власне ідентичної (національної) визначеності країн - його учасниць і загальноінтеграційних градієнтів принцип домінантності індивідуальних начал, попри всі відомі нам колізії, був і залишається визначальним. Євросоюз розбудовує свої інституційні структури на засадах гармонії контрастів, співробітництва рівних, принципового заперечення будь-якої гегемонії, одноосібного лідерства. В політичній лексиці Євросоюзу відсутнє поняття "провідна держава". Кожен учасник інтеграційного процесу за всіма канонами ЄС має рівнодостойний статус.

Водночас і в цьому процесі потрібно бачити не лише досягнення, а й проблеми. Йдеться про порушення в окремих випадках оптимальної межі інтеграційного процесу, що призводить до девальвації дієздатності держави, яка, попри існуючі прожекти, в нових умовах не лише не девальвується, а, трансформуючись адекватно діючим викликам, зміцнює свою креативну значущість. Нині дедалі більшою мірою стає зрозумілою системна вразливість перманентного поглиблення політичної інтеграції, перетворення Євросоюзу на наддержаву. Найбільшу активність у реалізації відповідної стратегії демонструє Німеччина. Відомий німецький вчений У.Бек називає цю політику політикою "германізації Євросоюзу". В моєму розумінні це безперспективна політика, шлях у минуле, реанімація того, що обов'язково залишиться за межами постновітньої сучасності, що утверджується.

Те саме можна сказати і про надмірності монетарної централізації, невдалі спроби бюджетного федералізму, які фактично знецінюють інструментарій економічної політики окремих держав, роблять їх функціонально недієздатними, стимулюють державно-патерналістські налаштування. Події в Греції - переконливий доказ цього. За оцінками німецьких учених, починаючи з 2010 р. зовнішні фінансові вливання в економіку Греції в 35 разів перевищили фінансові ресурси, отримані свого часу Німеччиною за планом Маршалла ("ИноСМИ" від
26 серпня 2015 р.). Лише нинішній рік - це понад 80 млрд євро.

Порушую це питання і в аспекті євроінтеграційної стратегії нашої держави. Її основою має бути не безглузде копіювання чужого, а настирливий пошук оптимальних рішень у реалізації незадіяних пластів національної економіки, її реально існуючих конкурентних переваг, реалізація точкових (індивідуальних) проектів у цих питаннях. Інструментами стандартних матриць вирішити накопичені у нас надскладні проблеми неможливо. Не ідеалізую промислової політики минулого, але на її основі ми змогли зберегти ядро високотехнологічного виробництва. Це ж можна сказати і про аграрні реформи, реалізація яких забезпечила Україні одне з лідируючих місць у світі серед експортерів сільгосппродукції. Але я про інше: і промислова, і аграрна політика кучмінського періоду - суто український продукт. Відповідні реформи не вписувалися у традиційні схеми МВФ, за що нас позбавляли зовнішніх кредитів. Дуже добре я це знаю.

Натомість у існуючих стратегічних прожектах першочергова увага акцентується на іншому - на імплементації нормативних і організаційних засад європейської економіки. Всі, природно, цьому аплодують. А який результат? Переписані під копірку із західних аналогів законодавчі акти не працюють; вони не можуть працювати - там інша реальність, там вирішуються принципово інші завдання.

Є в цьому й інший аспект. Ми весь час акцентуємо на узагальненнях європейської економіки. Однак придивімося до цієї проблеми більш прискіпливо. Виявляється несподіване: такої економіки в природі не існує. Європейський економічний простір поєднує в собі близько десяти функціональних моделей, які у багатьох аспектах принципово відрізняються одна від одної. Це англосаксонська, рейнська, скандинавська, південноєвропейська, центральноєвропейська та інші системи економічного розвитку. Всі вони відображають ідентичну специфіку власних держав. Якщо у Великій Британії інвестиційний процес реалізується здебільшого за рахунок накопичень фондового ринку, то в Німеччині - банківського кредитування. Пояснювати принципову відмінність у цьому навряд чи потрібно. То що ж ми збираємося імплементувати, якій моделі економіки віддавати перевагу? У коридорах чинної влади, в тому числі і в Міністерстві економіки, до такої постановки питання ще не піднялися.

Та найбільш пікантним у цьому є те, що на подібній беззастережній імплементації, яка лише загострює існуючі у нас надскладні суперечності та заганяє їх у глухий кут, не наполягає і Євросоюз. Його фундаментального принципу - максимального збереження національно-ідентичної специфіки кожної держави (а це, як уже йшлося вище, є одним із чи не найбільш значущих досягнень ЄС) ніхто не збирається переглядати. В світі не існує успішних держав, які розбудовували б свої функціональні структури один в один, як це намагаємося робити ми, за чужими лекалами. Вступивши до ЄС, поляк залишився поляком, а румун - румуном.

Революція гідності - це революція за право кожного з нас, держави в цілому бути самими собою, право на власне "Я". Відтворення ідентичності - стрижень державотворчого процесу. Це, знову ж таки, європейська реальність. Тож жалюгідними в цьому сенсі видаються намагання нинішніх можновладців "перефарбувати" наші обличчя, зробити нас іншими, такими, як "вони". Що й казати, гіршого не вигадаєш.