Глибока економічна криза, яку переживає Україна, стимулювала дискусії про шляхи підвищення конкурентоспроможності, забезпечення динамічного економічного зростання. Зокрема, популярна теза про необхідність багаторазового збільшення державних інвестицій. Але важлива не сума коштів, закачаних в економіку, а ефективність їх використання. Чи можна забезпечити це в Україні?
Згадаймо діяльність Державного інноваційного фонду. В 90-х роках минулого століття підприємства сплачували збір до цього фонду, а він надавав кредити на інноваційні проекти. Згодом з'ясувалося, що 93% проектів зірвано, і фонд ліквідували. Можна навести чимало аналогічних прикладів.
Коли в українських відомствах чиновники будуть настільки ж компетентними й некорумпованими, як і в корейському Міністерстві економічного планування, їм можна буде довірити розподіл інвестицій. Але у наших реаліях масштабні державні програми призводять до перерозподілу коштів на користь непорядних підприємців і пов'язаних із ними чиновників.
Утім, є й інші аспекти досвіду Південної Кореї, важливіші для нас. Відомий американський економіст М.Портер, якого уряди низки країн запрошували як консультанта, зазначав жорстку, навіть безжалісну конкуренцію між корейськими компаніями. Аналізуючи причини успіху Японії, він також вказував як на один із найважливіших факторів на рівень конкуренції, якого не було в інших країнах.
А як справи з конкуренцією в Україні?
Хоча більшість українських підприємств діють у конкурентному середовищі, на багатьох важливих ринках конкуренція фактично відсутня або має "джентльменський" характер.
Ціни на авіаквитки в Україні значно вищі, ніж у сусідніх країнах, і водночас на ринок не допускалися іноземні компанії, здатні перевозити пасажирів дешевше. Лише після звільнення керівника Державіаслужби Антонюка в цій сфері намітилися позитивні зрушення.
Річна плата за ліцензію на оптову торгівлю вином становить 500 тис. грн. Цю норму пролобійовано великими виробниками вина для знищення їхніх конкурентів - малих і середніх підприємств. Перегляд цієї норми є частиною "Одеського пакета реформ", внесеного до Верховної Ради з ініціативи М.Саакашвілі.
Користуючись своєю ринковою владою, торговельні мережі фактично грабують виробників, нав'язуючи їм кабальні договори. Викривши змову, в якій брали участь 15 роздрібних мереж, Антимонопольний комітет України (АМКУ) оштрафував їх на загальну суму в 203,6 млн грн. (див. DT.UA від 15 травня 2015 р., В.Чопенко, "Присуд незговірливому ритейлу"). Та невдовзі після цього змінилося керівництво АМКУ. В інтерв'ю нового голови відомства Ю.Терентьєва я нічого не читав про цю справу. Може, тому, що сам він майже десять років пропрацював у "Метро"? При цьому деякі співробітники, що розслідували цю змову, вже не працюють у комітеті.
У звіті АМКУ за 2014 р. наводяться цікаві дані опитування керівників підприємств. Лише 37% опитаних відчувають сильну конкуренцію з боку вітчизняних виробників, 35 - помірну, 6 - слабку, 8% - не відчувають конкуренції. Багато було відповідей "складно оцінити", що в більшості випадків свідчить, що вони не відчувають сильної конкуренції. При цьому частка підприємств, які відчувають значну або помірну конкуренцію, порівняно з 2008 р. зменшилася на 11,5 п.п.
Згідно з даними іншого опитування, яке кілька років тому провела Міжнародна фінансова корпорація, 61% українських підприємців назвали серйозною перешкодою для ведення бізнесу нерівність умов конкуренції. Вони пов'язані з неоднаковими режимом оподаткування й субсидіями, доступом до земельних ділянок та інфраструктури тощо.
У зв'язку з цим становить значний інтерес досвід Австралії. В 1990-х роках у цій країні були проведені широкомасштабні реформи, спрямовані на розвиток конкуренції. Під час експертизи законодавства було виявлено 1700 актів, які містять норми, що обмежують конкуренцію. До більшості з них було внесено зміни. Відтоді Австралія демонструє вражаючі економічні показники. За деякими оцінками, завдяки реалізації цих реформ, середня австралійська родина щороку одержує додатковий дохід, еквівалентний 4 тис. євро.
А скільки нормативних документів в Україні містять норми, що обмежують конкуренцію? Упевнений: не менше, ніж було в Австралії.
Косметикою тут не обійтися: потрібна системна, цілеспрямована робота. Необхідна дієва Програма розвитку конкуренції, спрямована на усунення з українського законодавства антиконкурентних норм.
Держава повинна підтримувати вітчизняних виробників - із цим згодні всі. Але далеко не всі розуміють, що найбільш ефективна форма держпідтримки добросовісних підприємців - жорсткий контроль якості продукції. За відсутності такого контролю недобросовісні виробники одержують значні конкурентні переваги.
Про якість бензину на ряді заправних мереж може розповісти будь-який водій. Позаторік, дослідивши ринок нафтопродуктів, АМКУ дійшов висновку, що роздрібні продажі високооктанових бензинів удвічі перевищують оптові. І навіть після пожежі на нафтобазі компанії "БРСМ-нафта" під Києвом, яка стала наслідком "хімії", мало що змінилося.
Кілька років тому найбільше вина (у натуральному вираженні) вироблялося в Донецькій області. З чого виготовлялося вино в регіоні, де практично немає виноградників, можна тільки здогадуватися. Сподіваюся, хоч не з вугілля.
Лише коли санкції за виробництво недоброякісної, фальсифікованої продукції значно перевищать одержувані від неї доходи, нам вдасться суттєво підвищити конкурентоспроможність економіки.
Необхідні й інші заходи державної підтримки виробників. Але тільки ті, які сприяють розвитку конкуренції, а не знищують її. Гроші слід не надавати окремим суб'єктам господарювання, а спрямовувати на розвиток бізнесової інфраструктури.
Одна з причин падіння виробництва після початку ринкових реформ - розрив господарських зв'язків. Для налагодження нових зв'язків потрібна держпідтримка.
Навіть у Росії, яка не є взірцем ринкових перетворень, просунулися щодо цього далі: створено систему субконтрактації, що включає центри субконтрактації і розміщену на спеціальному порталі інформаційну систему. Така система містить бази даних виробничих можливостей підприємств, а також надходження замовлень та інформацію про підприємства-замовники. Це забезпечує швидкий і зручний пошук партнерів - як постачальників, так і замовників.
Діють 40 регіональних центрів субконтрактації. 32 з них працюють у РФ, решта - у Білорусі, Казахстані та інших сусідніх країнах. Ці центри консультують підприємства, стежать за відновленням даних, ведуть пошук інформації за замовленнями.
У системі субконтрактації беруть участь 16 тис. підприємств, зареєстровано понад 4 тис. актуальних замовлень.
У 2013 р. у цій системі брало участь близько 500 українських підприємств. Активно працював центр субконтрактації в Луганській області. Велися переговори про створення такого центру в Одесі. Однак пізніше зі зрозумілих причин співробітництво з Росією фактично припинилося.
Доцільно створити аналогічну систему в Україні. У програмі будь-якого українського уряду йдеться про необхідність інноваційного прориву. Але нічого не змінюється, оскільки далі декларацій справа не йде.
Світовий досвід свідчить, що ефективною формою підтримки малого інноваційного підприємництва є бізнес-інкубатори. Однак в Україні діє лише кілька таких структур. Ще у 2008 р. уряд прийняв цільову програму "Створення в Україні інноваційної інфраструктури на 2009–2013 рр.". Вона передбачала, зокрема, створення 25 бізнес-інкубаторів. Де ж вони?
Слід враховувати, що на сучасних ринках для створення конкурентоспроможного продукту ресурсів однієї компанії, як правило, недостатньо: потрібна участь інших гравців ринку, що володіють необхідними ресурсами й компетенцією. Тому каталізаторами інноваційного розвитку виступають кластери - міжгалузеві об'єднання фірм та інших організацій, які діють у певній сфері. Найвідоміший кластер - Силіконова долина в Каліфорнії.
Кластери зазвичай включають підприємство з виробництва готового продукту, постачальників комплектуючих виробів, обладнання, сервісних послуг. У складі багатьох з них - університети, науково-дослідні організації. Опитування, проведене у 2006 р., показало, що в країнах Євросоюзу в кластерах беруть участь 24% підприємств з чисельністю зайнятих більш як 20 осіб.
Більшість кластерів розміщено в межах одного регіону, найчастіше - в одному місті. Географічна близькість фірм - виробників готової продукції і постачальників сприяє швидкому поширенню інновацій, стимулює зростання ефективності, появу нових видів продукції. Кластер виступає як колективний підприємець, що поєднує переваги великого виробництва з гнучкістю, здатністю швидко перебудовуватися, притаманними малому бізнесу.
Усвідомлення урядами ряду країн значення кластерів як унікального засобу підвищення конкурентоспроможності привело до істотних змін в економічній політиці. Якщо раніше у розвинених країнах більшість програм економічного розвитку передбачали виділення субсидій окремим фірмам, то тепер вони спрямовані переважно на заохочення колективних дій.
Одна з найефективніших програм підтримки кластерів діє в Норвегії. Зараз там здійснюється підтримка 40 кластерів, відібраних за конкурсом.
Досвідчені консультанти надають допомогу в розробці стратегії, бренда, налагодженні співпраці між членами кластера. Виділяються кошти на НДДКР, організовуються семінари, ознайомлювальні поїздки. При цьому держава фінансує не більш як половину витрат кластера на здійснення спільних проектів, решту суми забезпечують його члени.
Значною мірою завдяки кластерам, підтримуваним державою, Норвегія є світовим лідером у суднобудуванні, виробництві обладнання для видобутку нафти й газу, риборозведенні та деяких інших сферах.
Україна - одна з небагатьох країн Європи, де на загальнодержавному рівні відсутні заходи, спрямовані на підтримку кластерів. Значною мірою через це в нашій країні ефективно діє трохи більше десятка таких структур.
Слід розуміти: головна причина відсутності інноваційної перебудови нашої економіки - не недостатнє фінансування науки, а вкрай слабкі структури, що забезпечують впровадження інновацій, насамперед кластерів і бізнес-інкубаторів. Будь-яка програма інноваційного розвитку, що не враховує цієї обставини, приречена на провал.
При всій важливості досвіду інших країн особливе значення має глибокий аналіз досвіду самої України. У 1991–1994 рр. здійснювалося масштабне державне фінансування економіки. Це не відвернуло спаду. Однак величезні державні видатки (у 1994 р. вони становили 52,4% ВВП) стали найважливішою причиною гіперінфляції.
Після обрання президентом України Л.Кучми стала здійснюватися більш зважена бюджетна політика. Це дало змогу стабілізувати грошову систему. Однак спад тривав. Тоді знову підняли голову прибічники державного активізму.
За короткий термін значна частина території країни увійшла до складу вільних економічних зон або територій пріоритетного розвитку. Уряд дав десяткам підприємств гарантії за кредитами, отриманими у зарубіжних банках. Широко надавалися податкові пільги.
Однак результати цих заходів розчаровують. ВЕЗ не стали точками зростання. При цьому багато які з них перетворилися на "чорні діри" для бюджету, оскільки через них без сплати податків завозили стегенця, легкові автомобілі тощо. Більшу частину кредитів, гарантованих державою, довелося повертати за рахунок бюджету.
Щоправда, з 2000 р. у країні після десятилітнього спаду все ж таки почалося економічне зростання. Його рушійними силами стали заходи з дерегулювання економіки й розвитку конкуренції.
Спрощена система оподаткування, обліку й звітності сприяла виходу з "тіні" сотень тисяч підприємців. Після ухвалення Закону "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" кількість підприємців, яким були потрібні ліцензії, скоротилася в кілька разів. Уряд Ющенка скасував близько 200 рішень про надання податкових пільг окремим фірмам. І бізнесмени зрозуміли, що гроші треба вкладати не лише в чиновників, а й у виробництво. Було прийнято указ президента "Про основні напрямки конкурентної політики на 2002–2004 рр.". Незважаючи на декларативність багатьох положень, він сприяв розвитку конкуренції. Дуже важливу роль відіграла аграрна реформа, що сприяла переходу землі до більш ефективних виробників, розвитку малого бізнесу на селі. Однак згодом реформи згорнули.
У документах міжнародних організацій зазначається, що енергійна конкуренція в сприятливих для бізнесу умовах - ключовий фактор зростання продуктивності й конкурентоспроможності. Справедливість цієї тези наочно підтверджує досвід не тільки розвинених країн, але й України. На жаль, за винятком порівняно короткого періоду, у нашій країні проводиться політика, спрямована на придушення конкуренції. Лише коли держава буде не на словах, а на ділі підтримувати добросовісну конкуренцію, перед Україною відкриються сприятливі перспективи.