Рівно рік тому в матеріалі, приуроченому до чергової річниці Помаранчевої революції, автор цих рядків написав: "Звичайно, люди, навчені Майданом, уже не будуть сотнями тисяч виходити на масові акції на підтримку лідерів. Зате, цілком можливо, один раз вийдуть за ідею". Тоді ніхто, напевно, не припускав, що це станеться так швидко, та ще й у такі символічні дні. Утім, "большое видится на расстоянии" - саме тому в процитованій вище статті були доречні деякі оцінки та висновки з підсумків Помаранчевої революції. Щодо Євромайдану підсумки підбивати рано. Зате є привід оглянутися та замислитися над тим, що саме до нього призвело. Зокрема, що змусило уряд прийняти сумнозвісне рішення? І що змусило у відповідь сотні тисяч наших співгромадян вийти на вулиці на захист "європейської ідеї"?
На ці запитання, звичайно, є широко відомі відповіді, які лежать на поверхні та щосили цитуються в новинах. Але з них може скластися оманливе уявлення, що, мовляв, якби вдалося якимось чином поставити біля влади людей, які не будуть, за влучним висловлюванням Дональда Туска, "виставляти Україну на тендер", а натомість займуться реалізацією "споконвічної мрії нашого народу про повернення в європейську сім'ю", то все чудесним чином зміниться. Однак, чи не про те саме мріяли учасники та співчуваючі "того" Майдану? Причому, попри тодішню перемогу, - "і що це нам дало?..".
Щоб пояснити суть, якою вона вбачається з політико-економічної дзвіниці, не доведеться багато чого додавати до вже сказаного на сторінках DT.UA невдовзі після перемоги Помаранчевої революції: "…доля, уготована Україні Януковичем, - подальше збільшення "ручного" втручання разом із посиленням патерналізму й популізму - була б сумною. Скоріш за все, вона звелася б до торгівлі державним суверенітетом в обмін на ренту у вигляді дешевих енергоносіїв, за прикладом Білорусі.
Відносна більшість нашого народу рішуче відкинула такий варіант. Але чи значить це, що дракон мертвий і воскресінню не підлягає? На жаль, ні - доти, доки економіку поділено на монополії та картелі, привілейовані зони і галузі, регіональні й місцеві зони впливу "дахів". Поки закони нереально виконувати, але можна вибірково застосовувати, а інтереси споживача приносять у жертву інтересам виробника".
Ну що ж, умовний спосіб, хоч як сумно, можна вже, напевно, прибирати. І додати: "...поки структура економіки не відображає ні особливостей національного характеру, ні конкурентних переваг України". При цьому чомусь саме її сприймають як даність, що не підлягає зміні. Утім, це невипадково для країни, де уряд чує переважно галузевих лобістів: їхня сила прямо пропорційна сьогоднішній економічній вазі відповідної галузі. Та ще й помноженій на частку ренти (отриманої завдяки державному втручанню) в її доходах. Тому, як уже теж доводилося писати, "підтримку" по факту одержують переважно ті "вітчизняні виробники", які її найменше заслужили - навіть якщо вважати, що вона взагалі буває ефективною. У результаті консервується неефективність, причому як на рівні підприємств, так і на рівні галузевої структури.
Такий консерватизм обходиться країні в мільярди бюджетних грошей, яких так не вистачає, ну, наприклад, хронічно хворим на смертельні хвороби, які тільки й живуть завдяки державній допомозі. І, до речі, фізично вмирають, коли вона йде "вітчизняним виробникам". Підприємства, кажете, теж помруть без підтримки? Не факт!
А навіть якщо так, то й що? По-перше, "смерть" підприємства означає, у переважній більшості випадків, просто зміну власника - звичайно, якщо його основні фонди реально чогось варті. По-друге, підприємства, на відміну від людей, не народжуються з невіддільним правом на життя. По-третє, неефективні виробники та заходи для їхнього захисту тягнуть соки з економіки та не дають розвиватися живому, справжньому, бізнесу. І, нарешті, от прямо зараз вони намагаються позбавити історичного шансу всю країну: навіть якщо цей аргумент просто використовується як прикриття для непорядних закулісних домовленостей, він сам по собі чимало важить. Тим паче, що саме в цих підприємствах і галузях - основна "грибниця", з якої виросло сімейство потворних поганок, які цими самими домовленостями займаються, починаючи з "червоних директорів" і Лазаренка та закінчуючи нинішніми.
І це невипадково. "Історично сформована" структура виникла під впливом подвійно протиприродного, як для незалежної України, розвитку: з одного боку, імперського, з іншого - комуністичного. Тому вона за принципом "вовка хоч як годуй, а він у ліс дивиться" завжди тягла, тягне й тягнутиме Україну назад, у лоно імперії. Добре розуміючи це, далекоглядна російська влада не квапилася з підвищенням до світового рівня цін на газ і "розривом господарських зв'язків", навпаки, робила все, щоб Україна не пішла шляхом країн Балтії. Які, нагадаємо, остаточно попрощалися зі своїм радянським минулим холодної зими 1992–1993 рр., коли їм нічим було платити за російські енергоносії, які раптом стали надто дорогими. І важку промисловість, створену радянською владою, вони теж не побоялися відпустити на волю ринку. У результаті, звичайно, більша частина підприємств, якими ніхто не займався, благополучно почили природною смертю. Тобто в них сталося все те, чим нас так старанно лякають. І що? "Прибалти" живуть утричі багатше за нас (за показником GNI PPP) і не бідніше за саму нафтогазоносну Росію, тільки без її проблем, що на неї чекають!
Галузева структура була консервативною хіба що в домодерні часи. Уже в XX ст. вона змінювалася за лічені роки! Причому не тільки на стадії індустріалізації, а й у самих найбільш розвинених країнах. Більш того, у наш динамічний час чіплятися за старе - отже, стовідсотково прирікати себе на невдачу, якщо не катастрофу, якою і потрібно визнати нинішній стан української економіки. Зауважимо, що, наприклад, нинішній спад значною мірою пов'язаний з падінням виробництва азотних добрив - галузі, яка реалізує не наші, а суто російські конкурентні переваги, оскільки ґрунтується виключно на дешевих енергоносіях. Навіть якби вона, будучи надана сама собі, повністю перейшла під контроль "Газпрому" (саме такий варіант випливає з теорії галузевої організації), то й тоді ніякої катастрофи не сталося б: у найгіршому випадку заводи благополучно виробили б свій ресурс, увесь цей час сплачуючи податки до бюджету України та зарплати нашим громадянам. А потім так само благополучно звільнили б місце під сонцем для чогось більш актуального. Але, найшвидше, працювали б собі далі, адже економічна доцільність нікуди не поділася: газ, як і раніше, транспортувати легше, ніж готові добрива. Зате проблема цін на газ не була б предметом міжурядових переговорів, як уже давно перестала нею бути ціна на нафту.
Насправді корінь нинішнього протистояння ще глибше, ніж у подій дев'ятирічної давності. Тоді, як уже доводилося зазначати, чимала, якщо не більша частина протестуючих насправді складалася з таких самих "підданих", як і ті, хто залишився вдома. Ці люди чесно обстоювали своє грубо порушене право обирати, але розуміли цей процес як вибори собі "доброго пана". Ментально вони мало чим відрізнялися від виборців Януковича, що, у підсумку, і створило диявольську альтернативу другого туру 2010 р., коли по обидва боки були
патерналісти з диктаторськими замашками. Невипадково політтехнологи тоді, у 2004-му, свідомо спрямували розкол країни по лінії "мови" та інших атрибутів патріархального світу. А от нині лінія дедалі більше проходить між модернізованою та домодерною частинами суспільства, між старим і новим. Тобто там, де вона й має проходити, щоб протиріччя було двигуном прогресу.
Та як це так, адже аграрний Захід "за" європейський вибір, а індустріальний Схід - проти? Однак, хоч як парадоксально, це так, тому що в нас індустріалізація відбувалася не просто у неприродний, а в протиприродний спосіб. Вона, звичайно, супроводжувалася урбанізацією, руйнуванням патріархальної сім'ї та інших класичних атрибутів модерну. Але, якщо в іншому світі модернізація є передумовою для індустріалізації, то "фішка" радянської системи полягала саме в тому, щоб будувати заводи руками рабів, напалмом випалюючи при цьому основну цінність модерну - антропоцентризм. "Усе для блага людини" було безсовісним лицемірством, оскільки насправді втілювалися гасла "суспільне вище за особисте" та "будь, як усі". А в промисловій культурі на це накладався ще й тейлоризм, який працівника взагалі розглядав як "гвинтик".
На щастя, згодом урбанізація, конфлікт "батьків і дітей", а головне - освіта створили ту критичну масу модерну, яка й підірвала ідеологічну основу СРСР. У наш час модерн (і вже частково постмодерн) асоціюється вже не з промисловістю, а з постіндустріальними галузями, економікою знань, а також підприємництвом у всіх сферах. Але так само, як свого часу НКВС, відступаючи з Києва, заклав фугаси під Хрещатик, немодернізована (не так технологічно, як ментально!) радянська промисловість залишилася міною уповільненої дії під незалежністю України та її можливістю вибирати більш близьку собі цивілізацію, засновану на повазі до особистості та принципі "стримувань і противаг". Тим часом саме цю промисловість представляє нині більша частина нашої "політичної еліти", особливо яскраво - комуністи та Партія регіонів, а також соціал-націоналісти, які знущально взяли собі назву ВО "Свобода". І політекономічна логіка завзято штовхає цю "еліту" в обійми Росії, якій сумнозвісні "ресурси" дозволяють (до певного часу) успішно демодернізуватися.
Водночас значна, якщо не більша частина населення, вочевидь, інтуїтивно схиляється до іншого "вектора", і в цьому наш народ, можливо, справді дещо переріс "еліту". Хоча погляди прибічників євроінтеграції багато в чому непослідовні, ЄС усе-таки більше асоціюється з можливостями (хоча дехто, швидше, дивиться на розмір допомоги, якої і там скоро не буде), а МС - з патерналізмом і консервацією "совка". Невипадково більшість на Майдані становлять студенти, так само, як у 1990-му, коли на кону були теж можливості, а не подачки. Біда лишень у тому, що їх у десятки, якщо не в сотні разів менше, ніж було дев'ять років тому. Отже, все буде, найшвидше, визначатися розкладами всередині "еліти", як у період краху СРСР. Водночас нині біля керма стоять люди, набагато менш адекватні та мудрі, ніж навіть комуністична номенклатура часів "революції на граніті" на чолі з Кравчуком. Утім, має ж історична закономірність якось проявитися! Питання лишень у тому, чи на нашому віку...