Незалежно від результатів Вільнюського саміту відкритим залишається питання, наскільки справді обґрунтованими є приводи для непідписання Угоди про асоціацію з ЄС, які озвучувала українська влада. Адже від цього багато в чому залежить, чи може угода в принципі бути підписана не лише в найближчі місяці, а й навіть роки.
Ані туди, ані сюди
Звичайно, щонайменше бравадою або шапкозакидальством виглядало б нехтування можливими негативними наслідками подальшого поглиблення торгової війни Кремля у відповідь на проєвропейські плани Києва (якщо вони все-таки були реальними). Про серйозність відповідних ризиків говорили як міжнародні рейтингові агентства, так і поважні вітчизняні економісти, які без пієтету ставляться до чинної влади. І навіть деякі європейські політики, котрі заявляли, що вони недооцінили значення російського тиску на Україну.
Більш ніж самовпевнено було б і робити надто далекоглядні висновки лише з економічних міркувань, коли на карту поставлені геополітичні чинники, та ще й значущість суб'єктивних чинників (тобто ролі окремих добре відомих перших осіб у сучасній російській і українській історії) явно виходить за всі демократичні рамки.
Однак усе ж таки очевидно і те, що, виходячи з суто економічної доцільності, подальше загострення конфліктів із Києвом ішло б у розріз із російськими інтересами (на їх державному рівні, звичайно). А оскільки, якщо вірити класикам марксизму, хоч би якою потужною була ідеологічна надбудова, її все-таки визначає економічний базис, то до нових реалій зрештою довелося б адаптуватися у більш дружній манері і росіянам. Тим більше, що й російська економіка зараз не почувається занадто добре, а через її сповільнення вже виникають виклики з бюджетом, пенсійною системою та ін.
Крім того, повністю зупинити всю співпрацю з Україною Москва не змогла б. Зважаючи в тому числі на залежність стратегічних російських підприємств від українських. Це, до речі, визнавали і представники російського бізнесу та навіть чиновництва. Тож, імовірніше за все, що, спекулюючи на цій темі, Банкова все ж таки перебільшила масштаб загрози.
Сумнівною виглядає й аргументація щодо необхідності більш якісної підготовки нашої економіки до створення зони вільної торгівлі з ЄС. Передусім тому, що це питання було чомусь підняте лише перед самісіньким Вільнюським самітом та підкріплене мало не слізливим проханням деяких представників бізнесу про "відстрочку" на постановочній зустрічі з главою держави.
Невже за додатковий рік, про який вони клопотали, їх підприємства справді зможуть переоснаститися? Але чому ж цього не зробили, скажімо, за останні півтора року, адже Угоду про асоціацію було парафовано ще в березні 2012 р., не кажучи вже про те, що її підготовка тривала як мінімум ще кільканадцять років до того?
Багато підприємств необхідну роботу вже давно провели, очікуючи створення ЗВТ з ЄС. Вони вже сьогодні можуть конкурувати з європейськими товаровиробниками. А вийшло, що стали заручниками чи то лінивих, чи то недалекоглядних, чи то об'єктивно приречених суб'єктів господарювання, єдиний шанс для виживання яких - підтримка (за рахунок платників податків) і поблажливість держави.
Не варто забувати і про передбачений у проекті угоди значний - до 10 років - перехідний період для її імплементації. Тобто часу для адаптації вже з "коліс" ніби теж достатньо. І якби конкретні галузі опинилися у скруті, можна було б застосувати захисні важелі, які знову ж передбачені в угоді.
Зручним тлом для виправдання "відстрочки" асоціювання з ЄС є, звичайно, не зовсім вдалий досвід вступу України до СОТ. Але як показала нещодавня практика, навіть створення для більшості вітчизняних товаровиробників більш ніж сприятливих умов для захисту від іноземних конкурентів (у вигляді хоча б і 60-відсоткової девальвації зразка 2008 р.) не гарантує, що модернізація таки відбудеться. Насправді виходить навпаки - це тільки розтягує процес сконання "невдах".
І вкотре: чому все-таки побажання/вимоги офіційного Києва щодо компенсацій вийшли на перше місце в порядку денному лише безпосередньо перед самітом у Вільнюсі? Можливо, справа в тому, що не зійшлися в ціні? Варіант. Адже, з одного боку, В.Янукович озвучував суму у 160 млрд євро, які здивувала не лише європейців та яка начебто потрібна для адаптації вітчизняних підприємств під євростандарти (не менш як 20 млрд євро щороку). З іншого - поки що є "предметна" можливість отримати лише 610 млн євро, та й то якщо буде угода з МВФ (причому в ЄС наголошували, що не розглядають ці кошти як компенсатор російської блокади - це допомога в рамках Східного партнерства для загальних проектів).
Та наскільки загалом коректна постановка питання, що ЄС має надавати Україні компенсації, якщо Угоду про асоціацію та ЗВТ адекватно виписано з урахуванням інтересів обох її сторін? Адже нарікань на її нерівноправність, дискримінаційність із боку офіційних осіб України раніше не було.
Кивання ж у бік інших країн Східної Європи з екс-радянського боку тут не зовсім доречне. Не тільки тому, що питання про асоціацію поставало в них і в нас в різні часові періоди. А й враховуючи, що вони мали набагато чіткіший орієнтир, що будуть рано чи пізно членами ЄС (особливо якщо вже ними є, тому та ж Польща зараз і отримує багатомільярдні агродотації). Українські ж переговірники в проекті угоди фіксування перспективи членства України в ЄС не домоглися.
Хай там як, але з європейського боку почали звучати конкретні суми, на які потенційно Україна може розраховувати суто від Євросоюзу. Так, екс-президент Польщі Олександр Квасневський заявляв, що "кільнадцять, можливо, 20 млрд євро" - це сума цілком припустима для ЄС, який на порятунок Греції (правда, члена Євросоюзу) витратив значно більше - сотні мільярдів.
Є, звичайно, питання і до Брюсселя. Чому він раніше не подумав якщо не про безпосередню фінансову підтримку України, то принаймні щоб заздалегідь розширити доступ українських товарів до своїх ринків, як це було зроблено для Молдови та її вин? Хоча несправедливо не враховувати того, що і Брюссель, і Вашингтон на неформальному рівні спонукали МВФ бути більш поступливими з Україною. Хоча й усі розуміють, що вимоги фонду загалом - більш ніж доречні для України.
Дорожня карта єврокаравану
Представники української влади вже неодноразово наголосили, що збираються й далі тримати курс на євроінтеграцію, незалежно від термінів підписання Угоди про асоціацію. Якщо це так, то слова мають матеріалізуватися в конкретні дії. Йдеться передусім про інституційні перетворення, поліпшення бізнес-клімату, системну й планомірну дерегуляцію, підвищення якості судочинства, боротьбу з корупцією та ін.
Усе вищесказане в українських реаліях вже перетворилося на банальні та загальні лозунги. Тому краще звернутися до конкретних положень проекту угоди та проекту програми з її імплементації, яку підготував уряд. Як приклад - у контексті банківської системи та в цілому ринків капіталу.
У статті 145 проекту угоди зафіксовано, що сторони мають забезпечувати вільний рух капіталу, пов'язаного з надходженням прямих інвестицій, кредитів, портфельних інвестицій, а також не запроваджувати нових обмежень на рух капіталу і поточні платежі між резидентами України та ЄС.
Реалізація цих зобов'язань може привести до глибинних, навіть революційних змін на фінансовому ринку, оскільки на сьогодні НБУ й уряд надають перевагу більш консервативній моделі регулювання, яка базується на посиленому контролі за рухом капіталу. Її доцільність обґрунтовується тим, що, умовно кажучи, "відкриття шлюзів" - значна лібералізація - може спровокувати значний відплив капіталу з України з відповідними проблемами для валютного ринку. Чи готовий той же НБУ глобально змінювати конструкцію свого "нагляду" над фінансовими потоками в економіці? Навряд чи, хоча шанс, що відповідь може бути ствердною, підвищують запобіжники, передбачені в угоді. У статті 146 сказано, що сторони угоди можуть застосовувати захисні заходи щодо руху капіталів на термін до шести місяців "за особливих обставин", коли "платежі та рух капіталу спричиняють або загрожують спричинити серйозні труднощі з точки зору реалізації операцій курсової або грошово-кредитної політики в Україні або одній чи кількох державах-членах Європейського Союзу".
Пов'язане з цим же і зобов'язання України створити для роботи дочірніх підприємств, філій і представництв юросіб ЄС умови не гірші, ніж для юросіб-резидентів. Це питання завжди було делікатним для НБУ, у тому числі саме з точки зору диригування руху капіталу та загалом повноцінного контролю за діяльністю нерезидентів в Україні.
Ще однією значущою новацією для банківської системи може стати адаптація законодавства України до Директиви №94/19/ЄС щодо гарантування вкладів фізосіб (у ЄС відшкодовуються суми до 100 тис. євро) і директиви №2009/110/ЄС щодо обороту електронних грошей (емітувати їх зможуть не тільки банки, а ліміти на розрахунки доведеться зняти). Ці питання теж сенситивні, враховуючи, зокрема, що за нинішньої гарантійної суми в 200 тис. грн середній розмір депозитів - близько 8–10 тис. грн. Що ж до електронних грошей, то є побоювання зловживань, враховуючи недорозвиненість небанківських сегментів фінансового ринку.
Опосередковано банківського сектора стосуються й такі загальні та необхідні для всієї країни зміни, як удосконалення розрахунку індексу споживчих цін, щоб він більш адекватно відображав економічні реалії, щоб підвищувалась якість бюджетного планування тощо. Це якраз майже безапеляційні речі, які можна й слід робити було ще вчора - не чекаючи підписання угоди з ЄС.
Однак у жодному разі не можна розглядати ні саму угоду, ні програму з її імплементації як панацею, що перезавантажить усю економіку й вилікує всі її хронічні болячки. Одного лише документа, навіть дуже якісного і змістовного, для цього замало. Та й не можливо в ньому все передбачити (саме тому, очевидно, місцями зустрічаються занадто загальні формулювання, зокрема, щодо розвитку малого і середнього бізнесу).
Крім того, якщо розглядати саме тиск європейської бюрократії як рушійну силу українських змін, слід враховувати, що реалізація далеко не всіх норм угоди є дуже принциповою для Брюсселя. І тому якщо навіть угоду колись буде підписано, не факт, що Євросоюз надто пильно стежитиме за виконанням усіх положень документа. Потрібні власне бажання та усвідомлення потреби змін. Тим паче, що в нашому законодавстві вже багато правильних речей передбачено. Але чи вони виконуються відповідним чином?
Ще п(р)оторгуємося?
Обридле для інвесторів (як і для всіх громадян) відчуття невизначеності перспектив української економіки зберігається. Невдячна справа щось прогнозувати, коли керівництво держави поводиться так непередбачувано. Чи можна за таких умов очікувати "лінійної" поведінки від західних і східних партнерів, від яких нині багато що залежить?
Чи надасть МВФ кредит, якщо дефіцит держбюджету і "Нафтогазу" вдасться зменшити через зниження РФ ціни на газ? Чи вважатиме за доцільне та й чи матиме змогу Москва переглядати чинні газові контракти, якщо офіційний Київ таки утримається від вступу до Митного союзу? А видати кредити?
Очевидно, що торги в трикутнику Україна-ЄС-Росія ще триватимуть. Щоб підсилити свої позиції, Україна спробує розіграти й китайську карту - в грудні В.Янукович збирається в КНР. Не випадково під час інтерв'ю телеканалам він звернув увагу, що Україна спільно з Китаєм планує побудувати чотири заводи синтетичного газу.
Та офіційний Київ має враховувати, що до дуже "компромісних" торгів ЄС не готовий. "Якщо українські лідери думають, що вони проводитимуть тендер, хто дасть більшу фінансову данину, то можуть бути розчарованими, бо Європа - це інвестиція стратегічна, довгострокова", - зауважував прем'єр Польщі Дональд Туск. І це, схоже, не просто слова.
Хай там як, поки що напівпатова ситуація в українській економіці консервується. При цьому інерційно вона наближається до межі, за якою будь-який рух матиме негативні наслідки. Посилення політичної напруги може ще більше сплутати карти та піднести новий неприємний сюрприз стагнуючій економіці. Хоча, можливо, тільки через кризу її і вдасться вивести на нову орбіту зростання. Принаймні хочеться в це вірити.