«Посилення незалежності НБУ — це моя мета», — заявив голова Нацбанку України Андрій Пишний у своєму першому інтерв’ю на посаді, продовживши у такий спосіб столітню традицію боротьби за незалежність центрального банку від тиску з боку уряду/політиків.
Never explain, never regret, never apologise — таким було «гасло» Банку Англії сто років тому. Здавалося б, ідеальний приклад для наслідування, незважаючи на різницю у сто років. Що там казати, коли навіть Дж.М.Кейнс цілковито підтримував (на той час) ідею «незалежності» центрального банку. Але тут із поля зору може випасти (і, на жаль, випадає) кілька принципових моментів.
По-перше, сто років тому Банк Англії був приватною корпорацією (націоналізований лише 1946 року), відтак, міг собі дозволити навіть не таку риторику. Натомість Національний банк України належить (точніше, мав би належати) державі, тобто Українському народові. А отже, мусив би залежати від потреб українського суспільства.
По-друге, згадана дискусія щодо «незалежності» центрального банку відбувалася після Першої світової війни, тоді як ми перебуваємо в розпалі «третьої» світової. Іншими словами, перш ніж перейти до відстоювання «незалежності» НБУ, хоч би що це означало, варто досягнути перемоги у війні.
І тут мусимо враховувати одну важливу обставину: місія центрального банку в мирний час і під час війни може кардинально різнитися. Якщо у мирний час метою зазвичай є забезпечення стабільності грошової одиниці, то війна на перше місце підносить фінансування воєнних видатків. І це стає спільним завданням для уряду і центрального банку.
Цікава деталь: центральний банк як явище є безпосереднім «дитям війни». Той самий Банк Англії виник наприкінці XVII століття фактично як інструмент фінансування державних видатків на війну. Згодом цю функцію виконували більшість центральних банків країн, які мали нещастя бути залученими у війни.
По-третє, незалежність НБУ вже немає куди посилювати. Восени 2021 року до закону про НБУ було внесено низку змін, які зробили Правління НБУ практично недоторканним, а за Радою НБУ залишили самі лише церемоніальні функції.
Зокрема, Раду НБУ було позбавлено повноважень аналізувати вплив грошово-кредитної політики на стан соціально-економічного розвитку України та розробляти пропозиції щодо внесення відповідних змін до неї(колишній пункт 3 статті 9 закону про НБУ). Фактично це був основний і постійно діючий інструмент контролю за здійсненням грошово-кредитної політики, про який ідеться в статті 100 Конституції України.
Ні для кого не секрет, що Рада НБУ не виявляла особливого завзяття у відстоюванні власної позиції, проте закон залишав шанси на те, що у майбутньому ситуація може змінитися на краще і грошово-кредитна (монетарна)політика НБУ стане лояльнішою до української економіки. Але не судилося, відповідний пункт просто вилучили з тексту закону.
Наразі Національного банку України не контролює ніхто. Принаймні формально.
Питомі функції конституційного органу (Ради НБУ) перебрав на себе Комітет з монетарної політики — фактично розширене Правління НБУ, створений рішенням того самого Правління НБУ.
У згаданому вище інтерв’ю голова НБУ говорить, що прагнутиме того, «щоб колегіальний принцип обговорення рішень і формування позиції не розмивав розуміння відповідальності кожного члена команди».
Прагнення, безумовно, гарне. Водночас можна сміливо припустити, що прагнення чинного голови НБУ прямо суперечать мотивам однієї його попередниці, яка «просунула» принцип колегіальності в закон про НБУ (влітку2015 року) якраз для уникнення власної одноосібної відповідальності за діяльність Національного банку.
Загалом залишається загадкою, як реалізовується колегіальний принцип ухвалення рішень в установі, структура якої «будується за принципом централізації з вертикальним підпорядкуванням» (стаття 22 закону про НБУ).
Однак для чого Національному банку незалежність? Вочевидь для якомога результативнішого досягнення визначених цілей. Нібито все зрозуміло. Проте й тут є нюанси.
Голова НБУ стверджує, що в Нацбанку є мандат, який передбачає забезпечення цінової та фінансової стабільності. Про відданість НБУ мандату із забезпечення цінової та фінансової стабільності нещодавно заявляв також його заступник Сергій Ніколайчук.
А де сказано, що НБУ має саме такий мандат? Стаття 6 закону про НБУ, яка «розшифровує» його основну конституційну функцію, містить не дві, а три цілі: крім цінової та фінансової стабільності, в ній присутнє також сприяння додержанню стійких темпів економічного зростання та підтримка економічної політики уряду. Так, за умови, що це не перешкоджає досягненню перших двох цілей, але все ж таки є.
На якій підставі керівництво НБУ перефразовує закон, ігноруючи одну з цілей регулятора? Якщо в розумінні персоналу Нацбанку третя мета не вписується в логіку режиму інфляційного таргетування, то про такий монетарний режим у законі немає ані слова.
Втім, «вибірковість» керівництва НБУ може мати й банальніше пояснення. Значно простіше і приємніше рапортувати про операційну ефективність банків та їхню прибутковість (яку забезпечив сам НБУ через виплати за депозитними сертифікатами), абстрагуючись при цьому від безлічі проблем і потреб реального сектору економіки.
Адже, пригадавши про третю мету, НБУ доведеться згадати про втрату третини ВВП у 2022 році, понад 1000 ракет і снарядів — по енергетичній інфраструктурі (що ставить під сумнів можливість хоч якогось зростання економіки наступного року), подальше падіння ділової активності та безробіття на рівні 30%.
Доведеться також враховувати той незручний факт, що ще до початку масованих обстрілів енергетичної інфраструктури понад половина бізнесу (56% юридичних осіб і 51% ФОПів) потребувала доступу до кредитних і фінансових ресурсів.
Знадобилися зміна голови НБУ і посередництво МВФ, аби дещо зблизити позиції Нацбанку та Мінфіну в оцінці потреб держави під час війни. Серед узгоджених цілей у межах майбутньої «Моніторингової програми» на окрему увагу заслуговує пожвавлення внутрішнього ринку запозичень і стримування монетарного фінансування дефіциту бюджету.
Зі слів голови НБУ, «МВФ чітко заявив — Україна повинна максимально використати всі можливі внутрішні джерела». Також Андрій Пишний дещо несподівано зазначив, що для беземісійного фінансування дефіциту бюджету НБУ готовий «критично осмислити операційний дизайн та деякі підходи до проведення монетарної політики».
Слова очільника Нацбанку давали надію на те, що нарешті крига скресне і НБУ прибере бар’єри для залучення державою коштів на внутрішньому ринку. Адже ці бар’єри з’явилися в той самий момент, пів року тому, коли Нацбанк підвищив облікову ставку з 10 до 25%, а ставку за депозитними сертифікатами — з 9 до 23% річних.
Ба більше, голова НБУ фактично визнав, що вкладення банками коштів у депозитні сертифікати перетворилися для них на прибутковий бізнес: «депозитні сертифікати певними банками розглядаються як інструменти строкового розміщення ресурсів».
Та не судилося. 8 грудня Правління НБУ оголосило рішення про збереження облікової ставки на рівні 25%. «Дизайн» монетарної політики (зокрема, ставки за депозитними сертифікатами) також залишився незмінним.
Єдиним результативним підсумком останнього цього року засідання Правління НБУ з питань монетарної політики стало підвищення нормативів обов'язкового резервування за поточними рахунками на 5 в.п. разом із наданням банкам дозволу покривати до 50% від загального обсягу обов’язкових резервів за рахунок ОВДП.
Таким чином, у січні 2023 року нормативний обсяг обов’язкових резервів подвоїться (наразі становить 69,4 млрд грн), і фактично весь приріст банки зможуть покривати за рахунок ОВДП визначених серій.
Під час пресбрифінгу Андрій Пишний зазначив, що, за оцінками Нацбанку, цей захід допоможе Мінфіну залучити до бюджету близько 50 млрд грн. Для оцінки дієвості такого кроку достатньо порівняти зазначений обсяг із залишками коштів, які банки тримають у депозитних сертифікатах, станом на 8 грудня — 381 млрд грн. Тобто з майже чотирьох сотень мільярдів, які мають банки, бюджету перепаде лише п’ятдесят.
У відповідь Мінфін нібито погодився скоригувати дохідність ОВДП на первинних аукціонах у такий спосіб, щоб вони відповідали «запиту з боку учасників ринку». У такі моменти, складається враження, НБУ сприймає себе банківською асоціацією (яка лобіює інтереси своїх членів), а не «особливим центральним органом державного управління», що мав би дбати про інтереси всієї економіки і суспільства.
Напрошується невтішний висновок, що Національному банку все ж удалося, за посередництва МВФ, «перемогти» Міністерство фінансів у тривалій дискусії щодо розміру винагороди банкам за надання в позику вільних коштів державі в стані війни. Лапки тут необхідні, бо за таку «перемогу» заплатить кожен із нас.
І всі ми разом заплатимо за «незалежність» НБУ.
Недарма всесвітньовідомий економіст Майкл Д.Бордо писав, що «незалежність центрального банку може бути шкідливою, якщо вона базується на хибній політичній доктрині або структурно недосконалій установі».
Більше матеріалів Михайла Джуса читайте за посиланням.