«Чорний лебідь» на європейському ринку газу дає унікальний шанс Україні наростити експорт електроенергії в Європу. Забезпечити це може лише скоординована робота всієї влади — президента, Кабміну, Міненерго, МЗС і парламенту. Без такої координації шанс можна втратити або програти Кремлю. Питання експорту не лише економічне, хоча й стосується 3 млрд дол. США на рік. На кону енергетична безпека країни, і права на поразку в нас немає.
У 2017 році вийшла моя книжка «Стратегии энергетической дипломатии Украины». Вона стала результатом дворічного дослідження, заснованого на досвіді моєї роботи в різних державних структурах, де я відповідав у тому числі й за питання енергодипломатії. Метою дослідження став пошук відповіді на головне запитання: що нашій країні може дати системна енергетична дипломатія?
Макроекономічне вирівнювання
Один із ключових висновків, яких я тоді дійшов: одним із головних завдань української енергетичної дипломатії є так зване макроекономічне вирівнювання.
Належна й системна енергетична дипломатія дає змогу в середньостроковій перспективі (до п'яти років) усунути негативне значення співробітництва в енергетичній сфері з багатьма країнами.
Український зовнішньоторговельний баланс уже багато років поспіль від’ємний — ми імпортуємо більше, ніж експортуємо. Все це так чи інакше негативно позначається на вартості гривні. Традиційно є два головні джерела імпорту — енергоресурси та транспортні засоби разом із обладнанням. 2021 року в сукупному імпорті товарів (72,8 млрд дол.) на мінеральне паливо, нафту й нафтопродукти пропало 19,7% (або 14,3 млрд дол.), а на обладнання й засоби транспорту — 19,5% (14,2 млрд).
І якщо з другим ми в принципі не можемо кардинально щось зробити (країна навряд чи найближчим часом здатна почати виробляти високотехнологічне обладнання і машини), то з імпортом енергоресурсів — зовсім інша річ.
До війни ключовими статтями імпорту енергоресурсів були нафтопродукти (2021 року їх імпортували на 5,6 млрд дол.), природний газ (не менш як 2,5 млрд) і вугілля (2,4 млрд дол.). До того ж ми імпортували сиру нафту та ядерне паливо (близько 1 млрд дол. по року).
Абсолютно за всіма ключовими позиціями у нас був серйозний потенціал для того, щоб звести імпорт практично до нуля. В України є кілька НПЗ, тому можна було наростити внутрішню переробку нафти. Збільшивши інвестиції у видобуток газу (апстрім), ми також у принципі в зрозумілій перспективі могли б суттєво скоротити його імпорт. Із вугіллям теж усе очевидно: маючи величезні запаси кам'яного палива, Україна здатна суттєво наростити його видобуток, питання просто в якості управління галуззю, з якої десятиліттями вимиваються мільярди через різні схеми.
Корективи війни
Однак війна внесла суттєві поправки в такий потенціал. Через регулярні обстріли Росією Україна фактично втратила свої нафтопереробні потужності. З газом теж усе складно. Інвестиції в апстрім — це гра в довгу, а вкладати їх зараз, коли основні родовища газу розташовані практично в ракетній доступності росіян, ніхто не буде.
Вугілля залишається пріоритетним напрямом, але особливих змін в управлінні галуззю, на жаль, не спостерігається.
Та, з іншого боку, війна також відкрила й нові можливості, які слабко можна було уявити 2017 року. Напад Росії на Україну значною мірою прискорив інтеграцію нашої енергосистеми з європейською мережею системних операторів передачі електроенергії ENTSO-E. 16 березня 2022 року українська енергосистема синхронізувалася з європейською енергосистемою континентальної Європи як мінімум на рік раніше, ніж очікувалося. Водночас споживання електроенергії впало з початку війни на 30%. Усе це призвело до того, що в Україні виник величезний профіцит генеруючих потужностей. А отже, з'явився шанс для експорту української електроенергії в країни ЄС у набагато більших обсягах, ніж до синхронізації енергосистем (з так званого Бурштинського енергоострова).
Газова «зима» Європи
Нині спостерігається безпрецедентне «осушення» газового ринку ЄС із боку «Газпрому», який під різними приводами ще з середини минулого року почав недопостачати природний газ своїм контрагентам.
У результаті ціни на газ на європейському спотовому ринку злетіли до небачених раніше рівнів (в окремі дні до 2000 євро за тисячу кубометрів), що в результаті призвело до драматичного зростання ціни на електроенергію в усій Європі, оскільки ринки газу й електроенергії тісно пов'язані між собою. По-перше, у Європі багато газової генерації, по-друге, споживачі через дуже високі ціни на газ почали переходити на електроенергію, що також почало тиснути на ціни. Наприклад, якщо до цих подій середня оптова ціна електроенергії в тій же Німеччині становила 43,68 євро за 1 МВт∙год (у вересні 2020-го), то вже у вересні 2021-го ціна була 128,34 євро, а в грудні — всі 220 євро.
Цього року ситуація тільки погіршилася. Через розв'язану проти України війну ЄС завдав нищівного удару по проєкту «Північний потік-2», по суті, заблокувавши його (хоча його вже добудували). І у відповідь Кремль почав поступово знижувати поставки газу в Європу, намагаючись у такий спосіб підштовхнути політичне керівництво ЄС і, зокрема, Німеччини все-таки використовувати готову другу гілку газопроводу. Про це вже детально писало ZN.UA. У результаті ціни на газ продовжують зростати. У тій же Німеччині гуртова ціна електроенергії в березні 2022 року становила вже 252 євро за 1 МВт∙год. Ціни настільки високі й ситуація з газом настільки важка, що влада вже активно обговорює можливість реанімувати атомні й вугільні електростанції та закликають населення зменшити використання електрики вдома. По суті, дії Росії стали «чорним лебедем» на європейському енергетичному ринку, несподівано викликавши кризу на всіх рівнях.
Вікно можливостей
До речі, китайське слово «криза» складається з двох ієрогліфів, що означають «небезпека» і «можливість». Це дуже точно описує те, що відбувається нині на ринку електроенергії ЄС і України. Якщо для Євросоюзу вся ця ситуація — небезпека, то для нас, хоч як парадоксально, це можливість.
Величезний дефіцит потужності й надвисокі ціни відкрили унікальну можливість для нашої генерації закріпитися на європейському ринку, компенсувати провали в пропозиції і тим самим збалансувати ринок. До того ж наша електроенергія в ЄС нині буде як ніколи доречна — на тлі посилення курсу Брюсселя на декарбонізацію енергетики Україна зі своїм низьковуглецевим міксом у більш як 70% може допомогти Європі «озеленитися».
До того ж це величезна підмога традиційному українському експорту сталі й зернових, який драматично обвалився після початку війни й у результаті блокади південних портів. Наявна система високовольтних ліній електропередачі з ENTSO-E (інтерконекторів) дозволяє експортувати до 2000 МВт електроенергії, що при нинішніх цінах у Європі принесе щонайменше 300 млн євро на місяць і дозволить здійснити макроекономічне вирівнювання, про яке йшлося вище. І, до речі, експорт — це не тільки валютна виручка, а ще й десятки тисяч робочих місць по всьому ланцюжку як у видобутку палива (вугілля, наприклад, відмову від якого ми декларуємо до 2032 року, але наразі активно використовуємо), так і у виробництві електроенергії, а також у суміжних галузях.
Ну й, звичайно, не варто забувати про те, що можливість експортувати електроенергію в таких кількостях відкриває по-новому українську електроенергетику для потенційних інвесторів, як європейських, так і внутрішніх, які дуже швидко усвідомлять, що експорт електрики більше не справа традиційних українських монополій. Саме цей чинник буде ключовим в утриманні експорту на стабільно високому рівні, навіть коли споживання електроенергії в Україні відновлюватиметься. В цих реаліях про дефіцит потужностей говорити навряд чи доведеться.
Стратегія тисячі уколів
Утім, є одне маленьке але. Нам це право треба вибороти. Електроенергія — це не традиційний товар. Щоб його експортувати, потрібна не проста наявність самої енергії та інтерконекторів. Необхідна ще готовність приймаючої сторони і, зокрема, операторів системи передачі, які зможуть технічно забезпечити експорт і збалансовану роботу своїх енергосистем.
І тут ми підходимо до найголовнішого — до того, щоб Україні дозволили експортувати електроенергію в Європу у великих кількостях. Таке рішення повинна прийняти насамперед ENTSO-E. Це організація, що об'єднує системних операторів передачі електроенергії Європи й визначає технічні умови роботи всієї європейської об'єднаної енергосистеми. Вона доволі консервативна, що ми прекрасно відчули, коли багато років займалися синхронізацією. Саме ENTSO-E сформувала каталог технічних заходів, які мала виконати Україна для підготовки до паралельної роботи з європейською енергосистемою. Саме ENTSO-E і приймала остаточне рішення щодо нашої синхронізації.
Та це тільки верхівка айсберга. Насправді ми завжди розуміли, що питання нашої синхронізації не так технічне, як політичне. Пам'ятаю, який був скепсис на найвищому політичному рівні в тому ж Брюсселі 2017 року (тоді ми підписали угоду про умови майбутньої синхронізації), як він поступово танув (особливо коли результати досліджень самої ENTSO-E показали, що синхронізація технічно можлива й не потребує величезних технічних і фінансових зусиль), як він просто зник, коли почалася війна і ми вистояли в ізольованому режимі, й стало руба питання про термінову синхронізацію української та європейської енергосистем раніше за всі затверджені технічні терміни.
І це стало можливим у тому числі завдяки спільній, скоординованій роботі абсолютно всіх центральних органів виконавчої влади (Міненерго, МЗС, Кабміну) й, звичайно ж, офісу президента й самого Володимира Зеленського, коли на всіх рівнях європейські візаві чітко побачили політику єдиного голосу (one voice policy).
Нині настав аналогічний момент і з відкриттям експорту. Компанія «Укренерго», яка фактично витягла синхронізацію на своїх плечах і зробила все, щоб вона технічно відбулася, 29 червня домоглася ще одного серйозного успіху — згоди ENTSO-E на експорт 100 МВт, який згідно з усіма домовленостями мав відкритися тільки наступного року, після виконання всіх технічних процедур, а не під час, як сталося нині.
Приклад «Укренерго» показує, що ми можемо й маємо боротися за більше. І тут річ уже не так в «Укренерго», як в одній спільній командній грі всіх тих, хто так чи інакше може мати до цього стосунок, — президента, його офісу, Кабміну в особі прем'єра й віцепрем'єра з євроінтеграції та, звісно ж, МЗС, Міненерго, НКРЕКП і навіть парламенту. Питання експорту електроенергії має одержати найвищу підтримку й стати основним наративом щодо співробітництва в енергетиці між Києвом і Брюсселем.
Тому що експорт української електроенергії в Європу — це не тільки економічна вигода для європейських споживачів і самої України. Це також і удар по планах Росії посилювати газовий шантаж Європи (українська електроенергія здатна замістити до 5 млрд кубометрів російського газу в електрогенерації країн ЄС), а отже, це ефективна захисна зброя.
Не виключена протидія спробам відкрити експорт, зокрема і з боку Кремля, який через агентурну мережу й куплених політиків продукуватиме різні міфи про шкоду експорту і його неможливість.
Геополітика — жорстка й цинічна річ. Про те, що треба «домовлятися» з Росією, вже відкрито говорить Угорщина. Про те, що не треба купувати українську електроенергію, говоритимуть усі друзі Росії, розповідаючи про технічні або організаційні проблеми. Ми маємо бути до цього готовими.
Енергетична дипломатія має стати пріоритетом українського уряду. Ми зобов'язані бути на всіх дипломатичних майданчиках, у всіх столицях, на всіх бізнес-конференціях, щоб просувати український наратив: разом з Україною ми можемо й заробляти, і захищатися від Росії.
Цих можливостей кризи не можна згаяти.
Більше статей Михайла Бно-Айріяна читайте за посиланням.