У "Середньостроковому плані пріоритетних дій уряду до 2020 року" земельна реформа визначається як один із пріоритетів. Скасування мораторію на купівлю-продаж земель сільськогосподарського призначення залишається однією з найскладніших проблем вітчизняного аграрного і сільського розвитку.
І водночас однією з найбільш дражливих тем, до яких прикуто увагу українського суспільства. Наприкінці минулого року цій проблемі було присвячено парламентські слухання "Регулювання обігу земель сільськогосподарського призначення: пошук української моделі". Слухання підтвердили, що разом із необхідністю вирішити численні "технічні" завдання з регулювання обігу земель побудова зазначеної моделі потребує насамперед вирішення принципового питання про співвідношення сімейно-фермерського і корпоративно-латифундистського типів господарювання у майбутній соціально-економічній структурі вітчизняного аграрного сектору.
Сьогодні загалом уже не йдеться про те, мають чи не мають стати землі сільськогосподарського призначення (земельні ділянки - "паї") об'єктом купівлі-продажу. Поряд з вимогами політиків негайно "забезпечити реалізацію конституційного права громадян на розпорядження своєю власністю" соціологічні опитування підтверджують, що дедалі більша частина селян поважного віку та тих, хто отримав земельні ділянки у спадок, хотіла б продати свої земельні наділи. Скасування мораторію на їх продаж стримує відсутність суспільного консенсусу (чи компромісу?) щодо того, у чию ж власність переважно перейдуть продані землі.
Незадовго до згаданих парламентських слухань відбулися дві події, одна з яких непрямо, а інша - безпосередньо стосуються ринку землі і відображають різні позиції щодо мети його регулювання. Перша подія - слухання в комітеті Верховної Ради з питань аграрної політики та земельних відносин на тему "Трансформація агропромислового комплексу України. Стимулювання розвитку сімейних фермерських господарств та їх оподаткування" (12 жовтня 2016 р.). У рекомендаціях слухань наголошується на необхідності створити комплексні умови для розвитку сімейних фермерських господарств в Україні, зокрема й спростити доступ малих і середніх господарств до земельних ресурсів. Друга подія - реєстрація у ВР законопроекту "Про обіг земель сільськогосподарського призначення" (№5535 від 13 грудня 2016 р.), поданого членами цього ж комітету. У ньому набувачами земельних ділянок сільгосппризначення визначаються: фізичні особи (без висунення до них будь-яких вимог); юридичні особи, зареєстровані за законодавством України; територіальні громади в особі органів місцевого самоврядування; держава в особі органів виконавчої влади. За такого підходу шанси на придбання земельних ділянок малих і середніх виробників, у секторі яких за рахунок розширення землекористування можуть створюватися нові робочі місця, зводяться до мінімуму.
Отже, попереду - узгодження згаданих підходів, результат якого поки що складно передбачити. З одного боку, законодавці не можуть цілком проігнорувати думку значної частини суспільства, зокрема селянського загалу, представників місцевого самоврядування, організацій фермерів і приватних землевласників, науковців тощо, які висловлюються за надання преференцій на ринку землі сімейно-фермерському типу господарювання. З іншого ж боку, визначальний вплив на прийняття законодавчих рішень, як зараз практикується, можуть справити лобісти великого аграрного бізнесу.
На нашу думку, українська модель ринку сільгоспземель має бути максимально наближеною до європейської. Концептуальною основою цієї моделі є положення, що регулювання обігу таких земель здійснюється в інтересах сімейного фермерства і є не лише засобом підвищення економічної ефективності виробництва, а й одночасно інструментомсільського розвитку. При цьому вирішуються питання збереження робочих місць для сільського населення, перш за все для молоді; забезпечення належного рівня фермерських доходів; зміцнення економічної бази розвитку сільських громад; збереження агроландшафтів та інших елементів довкілля тощо. Для України європейський підхід особливо актуальний ще й з огляду на те, що у нас для більш як 3 млн осіб економічно активного населення праця на землі є основним засобом існування.
Орієнтуючись на європейські принципи у формуванні земельних відносин, слід визнати, що на українському ринку земель сільгосппризначення продавцем земельної ділянки на сучасному етапі може бути будь-який її власник, а покупцем, окрім громади і держави, - тільки фізична особа, яка відповідає одночасно трьом критеріям:
- проживає на території об'єднаної громади, де розташована хоча б одна ділянка із її земельного масиву;
- безпосередньо працює на землі - у сільгоспвиробництві;
- має відповідний рівень кваліфікації, підтверджений даними про освіту, або стаж роботи.
На жаль, за нинішньої економічної ситуації в Україні абсолютна більшість фізичних осіб, про яких ідеться, сьогодні не мають реальних можливостей придбати землю.
Для того, щоб безболісно для суспільства, сільського господарства і села скасувати мораторій на купівлю-продаж земель сільськогосподарського призначення, слід зосередити зусилля на створенні умов, за яких фізичні особи, що відповідають викладеним вище критеріям і виявили бажання придбати земельні ділянки, мали б фінансові можливості не лише купувати землю, а й модернізувати свої господарства та вести їх на рівні сучасних вимог щодо технологій, якості продукції, запитів споживачів тощо. Це означає, що ухвалення Закону України "Про обіг земель сільськогосподарського призначення" має супроводжуватися кардинальними змінами в аграрній політиці держави на користь сімейного фермерства.
Що ж стосується фінансових можливостей придбання земельних ділянок фізичними особами, які господарюватимуть на засадах сімейного фермерства, то держава як гарант реалізації суспільних інтересів повинна створити спеціалізовану інституцію, яка надавала б їм дешеві довгострокові кредити на ці цілі. Для цього можна скористатися ресурсами міжнародних фінансових установ, у тому числі донорською допомогою.
У випадках, коли пропозиція на ринку землі перевищуватиме попит законодавчо визначеного кола фізосіб - набувачів земель сільгосппризначення, територіальні громади в особі органів місцевого самоврядування мали би викуповувати відповідні ділянки у власність місцевої громади. З таких ділянок може бути сформований земельний банк для ведення сільського господарства громадою (кооперативи, комунальні господарства тощо), для залучення молоді на село, надання землі майбутнім поколінням сільських жителів. Частину викуплених земель слід вилучати з активного обороту шляхом консервації, заліснення, рекультивації тощо, зважаючи на значні втрати родючості ґрунтів в Україні в останні два десятиріччя.
Після здобуття політичної незалежності Україна розпочала земельну реформу під гаслом "земля повинна належати тим, хто на ній працює". Йшлося про реалізацію принципу, за яким власник, господар (менеджер) і працівник у сільському господарстві мають бути якнайповніше поєднані в одній особі. Цей принцип вироблений і апробований людством упродовж тисячоліть свого історичного розвитку. Досвід показав: суспільства, які надто далеко відходять, переступають певну межу у його дотриманні, дорого розплачуються за це своїм добробутом, громадською безпекою, а інколи й кров'ю. Наприклад, у Бразилії, яка має найбільш дискримінаційний розподіл землі, земельне питання не може бути вирішене протягом багатьох десятків років і є предметом кримінальних розбірок і суспільних потрясінь (див. вставку: "Досвід Бразилії").
Досвід Бразилії
У Бразилії 2% землевласників контролюють 46% земель, придатних для сільського господарства. Ігнорування інтересів селян у розв'язанні земельних проблем призвело до самовільного захоплення ними сільгоспземель. Пізніше ці стихійні процеси інституціонувалися у Рух безземельних селян (MST), який офіційно був зареєстрований у 1984 р., хоча почав формуватися ще у період масової боротьби бразильців проти військової диктатури наприкінці 1970-х років. Активісти MST захоплювали невикористовувані землі для створення кооперативних сільгосппідприємств, будівництва сільських шкіл, лікарень тощо. Завдяки організованій боротьбі MST витребували землю для 500 тис. сімей (близько 3 млн осіб); 150 тис. сімей самовільно захопили землі або організували поселення поблизу доріг. Вони живуть в умовах постійних конфліктів з великими землевласниками і урядом.
Загалом усі учасники руху стикаються із жорстким протистоянням з боку урядових структур, зокрема поліції, судових органів, засобів масової інформації. У цих протистояннях за останні 20 років було вбито, за дуже скромними підрахунками, близько 1600 сільських жителів, у тому числі майже 100 активістів MST. У лютому 2009 р. президент верховного суду Бразилії Гилмар Мендес заявив, що MST здійснює "беззаконну" діяльність, що позбавляє його прав на отримання суспільних коштів на підтримку, і запропонував запровадити "адекватну" юридичну відповідальність за самовільне захоплення землі.
Активісти руху вважають, що найбільшим досягненням є організація бідних верств населення у сільській місцевості, оскільки мільйони безземельних селян, у тому числі п'ятимільйонний прошарок найбіднішого сільського соціуму, постійно потребують підтримки і допомоги, якої не одержують від уряду.
За офіційними даними, у 1970–1990 рр. до міст мігрувало близько 30 млн бразильців, більшість з яких не змогли влаштуватися на новому місці і стали повертатися до села. Хоча бразильське суспільство намагалося цивілізовано, на основі законодавства здійснити земельну реформу, ці спроби залишаються нереалізованими й донині. Так, після падіння військової диктатури у 1985 р. у чинну Конституцію Бразилії, прийняту 1988-го, було закладено принцип суспільної функції земельної власності. Конституція вимагає, щоб уряд експропріював сільську власність, що використовується без дотримання суспільної функції, яка виконується тільки в тому разі, якщо:
- власність використовується раціонально та адекватно;
- доступні природні ресурси використовуються із забезпеченням охорони навколишнього середовища;
- дотримуються вимоги, що стосуються трудових відносин;
- використання власності сприяє процвітанню як власника, так і працівників.
З обранням нового уряду на початку 1990-х років у країні з'явилася надія, що земельна реформа відповідатиме положенням нової Конституції про відчуження. Проте невдовзі вона була зруйнована. Втілення в життя принципу "суспільного інтересу" наштовхнулося на опір великих землевласників, а "зобов'язаний" їм уряд не спромігся цей опір подолати. Як наслідок, процеси концентрації землі в Бразилії ще більше посилилися із зниженням кількості малих фермерів з 3 млн у 1985 р. до менш як 1 млн на початок 2000-х років.
В Україні у 90-х роках минулого століття землі сільгосппризначення було передано у приватну власність селянам, що відповідало принципу "земля має належати тим, хто її обробляє". Проте надалі дуже мало робилося для того, щоб їх власники могли на цих землях ефективно господарювати.
Як наслідок, сімейно-фермерський сектор вітчизняного сільського господарства залишається нерозвиненим і фактично витісняється із системи землеволодіння і землекористування. Схоже, що ми йдемо латиноамериканським шляхом вирішення земельного питання, хоча з деякими своїми особливостями. Врахування потреб суспільства у забезпеченні продовольчого суверенітету, збереження сільських спільнот і безпечного довкілля, гарантом чого є розвиток сімейно-фермерської моделі господарювання європейського зразка, можливе у процесі узаконення обігу земель сільськогосподарського призначення. Це може створити запобіжники для того, щоб земельна реформа в Україні не завершилася суспільними негараздами, які мають місце в Бразилії упродовж тривалого часу.