Від початку війни і донині весь процес створення «плану Маршалла» для України характеризується дефіцитом ідей і відсутністю консолідації. Тому в питаннях економіки влада та наші міжнародні партнери обрали пливти за течією. Наразі досі не зрозуміло, яку економіку ми будуємо, хоча гроші на проєкти відбудови йдуть повним ходом. За відсутності стратегії ми в кращому разі отримаємо довоєнну економіку, тільки в меншому масштабі, а в гіршому — й того не матимемо. До наступної конференції відновлення, цього разу в Берліні, у нас є десь пів року. Чи ми готуємося?
ZN.UA запитало у Мінекономіки, Мінцифри, Держагентства відновлення, Мінінфраструктури про їхнє бачення розвитку України в майбутньому. Майже ніхто не відповів вчасно. А відповіді — хапайся за голову…
Останню Національну економічну стратегію України до 2030 року було розроблено Кабміном 2021-го. Тобто за рік до повномасштабної війни. Ніяких змін у неї відтоді не вносили. Де-юре стратегія має визначати пріоритети для економічного розвитку країни, орієнтири для бюджетної, податкової, інвестиційної та зовнішньої політики, будувати стратегії різних секторів економіки та інше. Де-факто на стратегії ніхто ніколи не зважав. Відсутність розуміння необхідності як наявності, так і виконання стратегічних завдань — наша основна проблема.
Проєктне мислення, цілком ефективне в мікроменеджменті, на рівні держави згубне, бо ваші проєкти мають принаймні не суперечити один одному, а бажано — доповнювати. У нас іще гірше, наші проєкти — це прожекти.
Тож, хоч як прикро, Україна поки не претендує на економічний прорив і будівництво країни з шостим технологічним укладом. А результати двох попередніх конференцій з відновлення України — спочатку в швейцарському Лугано, а потім у Лондоні, — свідчать не лише про дефіцит життєздатних ідей чи відсутність розуміння місця України в ЄС і світовій економіці, а й про брак консолідації між різними сторонами процесу та готовності працювати «на результат».
Більш того, активність почала зменшуватися вже після першої ж конференції. «Для конференції в Лугано було залучено нереально велику кількість експертів, як українських, так і іноземних. А фінальний документ складав 2400 сторінок. Він мав би перезавантажити всі стратегічні документи. На жаль, продовження не було. Рада з відновлення так жодного разу й не зібралася. Ми в Мінекономіки просто інтегрували частину розробок у свій стратплан. Інші міністерства та відомства — по-різному», — розповів ZN.UA безпосередній учасник цих конференцій.
Конференція в Лондоні дисонанс посилила: Мінекономіки презентувало проєкт нової економічної стратегії України, який враховував галузевий розвиток і мав би стати підґрунтям для решти стратегічних документів. Але своє бачення презентували й інші учасники від нашого уряду. Виявилося, що навіть при спільних (і дуже скромних) пріоритетах у кожного своє бачення майбутнього розвитку. Прожектне бачення. На рівні: ми хочемо будувати зерносховища, ми — водогін, а наш пріоритет — узагалі зелена металургія.
Отже, що ж відповіли ZN.UA відповідальні за відбудову України про своє бачення її майбутнього.
З Мінекономіки ми говорили віч-на-віч, і вибуховою ця бесіда не стала. Якщо коротко, то там вважають, що насамперед при відновленні потрібно враховувати великі ринки України, які цікаві інвесторам настільки, що вони готові будувати виробництва. «Наприклад, український ринок розмінування наразі оцінюється у 50% світового ринку, тому у даному випадку ми можемо висувати умови. Щодо ринку відбудови, то ми цікаві інвесторам з точки зору великого попиту. Також цікавий ВПК», — вважає директор Команди підтримки реформ Міністерства економіки України Денис Шемякін. Як для основного стратегічного відомства якось дрібно, тим паче що навряд чи саме на розмінування вишикується черга інвесторів, радше, за нашими корисними копалинами, зерновими, землею, деревиною. Великі українськи ринки — це сировинні ринки, хай там як. Звісно, це не те, чого ми прагнемо.
«Говорячи про інвесторів, дуже важко переконати їх у тому, чому, наприклад, завод із виробництва чипів потрібно будувати в Україні, а не в якійсь із країн НАТО. Яка в нас конкурентна перевага в цьому випадку?» — запитує у нас пан Шемякін, відомство якого загалом давно мало б проаналізувати наших основних конкурентів у регіоні та визначити, де і за рахунок чого ми можемо ці конкурентні переваги отримати. Варіантів маса — від оподаткування чи кваліфікованих спеціалістів і аж до місткості власного внутрішнього ринку. Але не будемо ж ми вчити Мінекономіки працювати. Нема переваг, то нема.
Міністерство цифрової трансформації (див. документ 1) повідомило, що їхні пріоритети — військові та оборонні технології, цифрова держава, технології в освіті, гнучка економіка без кордонів, безпечний кіберпростір, біотехнології та медичні технології, збереження екосистем, сільськогосподарські та харчові технології, інноваційне виробництво й автономні транспортні засоби. Детальні плани втілення всього переліченого будуть оформлені у Національній стратегії інновації. Документ готується. З найамбітнішого — перегляд державної політики у впровадженні інновацій і створення секторальних стратегій для інноваційних напрямів. З найбільш реального — подальший розвиток індустріальних парків. Що ж, вони принаймні є.
А ще у Мінцифри є відповідь на запитання пана Шемякіна, там упевнені, що наші конкурентні переваги — розум, сміливість і технології.
Державне агентство відновлення та розвитку інфраструктури доповіло (див. документ 2), що фокусується на таких напрямах, як розбудова і відновлення соціальної̈ інфраструктури, розвиток експортної̈ логістики та забезпечення сталого фінансування від міжнародних фінансових організацій̆. Усе це про сьогодення, але не про проривне майбутнє. Основний здобуток агентства — екосистема DREAM, яка забезпечує супровід проєктів відбудови протягом усього циклу впровадження. Хороший інструмент, але це лише інструмент.
Щодо Мінінфраструктури, то вони вже півтора місяця опрацьовують наш запит. Певно, питання складні. Ми обов’язково додамо їхні відповіді до цього тексту, як тільки вони впораються. Та навряд чи там буде хоч щось схоже на стратегічний погляд на відбудову або ж бодай якісь ініціативи, що зможуть об’єднати такі різні вузькі ініціативи решти відповідальних відомств.
Це багатоголосся звучало б довго, якби не програма Ukraine Facility (UF) від ЄС. Вона розрахована не на десять років, як стратегія, а на чотири роки, проте передбачає виділення 50 млрд євро у вигляді кредитів, грантів, інвестицій і технічної допомоги. Її виконання нагадуватиме співпрацю з МВФ із «маяками», від яких залежатиме надходження грошей. Та насамперед для отримання фінансування Україна повинна надати Єврокомісії так званий План України.
Документа досі немає, але Мінекономіки пообіцяло активізуватись і до кінця листопада його завершити. Швидше за все, не встигнуть, оскільки для цього потрібна, знову-таки, консолідація різних відомств. Здається, це вже розуміють і наші партнери — за підсумками саміту Євросоюз—США, що відбувся 20 жовтня, ЄС і США заявили, що готові допомогти нам розробити цей план.
Ми втрачаємо суб’єктність через власну недієздатність. Разом із суб’єктністю ми втрачаємо шанс на омріяний прорив, адже навряд наші партнери (попри всебічну підтримку та співчуття) підуть непроторованим шляхом найкращих практик і консервативних рішень із гарантованим середнім результатом.
Про амбітні стратегію прориву та близьке майбутнє шостого технологічного укладу можна буде забути. Це не якісь теорії змов про Україну як сировинний придаток Заходу, це звичайна логіка: проривні ідеї — ризиковані та витратні, їх не кожен приватний інвестор може собі дозволити, що вже казати про інституційних, які ще й мають звітувати перед власним електоратом про витрачені кошти.
Щоб зрозуміти, наскільки звужується наш кут зору, поглянемо хоча б на «пріоритетні» галузі. Спочатку мова йшла про 10–15 галузей, серед яких: енергетика, АПК, зелена сталь, критичні матеріали, транспорт-логістика, IT та комунікації, машинобудування, деревообробка, будівництво, фармацевтика та медицина, культура та креативні індустрії. Наразі ж говорять уже про шість секторів у «Плані України»: енергетику, транспорт і логістику для експорту, АПК, критичні матеріали, IT і діджиталізацію, переробну промисловість і зелену металургію. Продукція цих секторів уже має попит, у тому числі в ЄС. Не прогадають. А найбільші представники цих галузей ще й додатково пролобіюють їхню пріоритетність. І нехай зачекають стартапи.
Звісно, аргумент про нестачу грошей і економію, яка затягнеться на роки, унеможлививши реалізацію будь-яких, крім перевірених часом сценаріїв, — справедливий.
Однак хто і коли вирішив, що замість того, аби шукати гроші у приватних інвесторів, ми маємо відмовлятися від масштабних перетворень заради економії?
Наша ж влада і вирішила, коли дві конференції поспіль не могла запропонувати ані адекватної стратегії, ані привабливих проєктів і до третьої готує такий же прісний набір із величезних нецікавих презентації «хто в ліс, хто по дрова».