Світ не перестають шокувати безчинства російської армії проти цивільного населення України, бомбардування міст, навмисне створення гуманітарної та екологічної криз, шантаж ядерною зброєю. Однак Китай усе ще займає відсторонену позицію. Цими днями він двічі утримався під час голосування в ООН за резолюції, котрі осуджують російську агресію проти України. Складається враження, що Китай надає мовчазну підтримку Росії. І для цього є підстави.
Сі Цзіньпінь приймав Владіміра Путіна в Пекіні під час відкриття Олімпійських ігор-2022, коли у кремлівських кабінетах уже виробили рішення про початок війни проти України. Важко підтвердити або заперечити, чи Сі Цзіньпінь просив тоді перенести агресію на період після завершення Олімпіади, але декларативність і двозначність у поведінці породжують чимало запитань до країни, котра претендує на роль глобального лідера.
Китайські дипломати не перестають підкреслювати, що дотримуються своїх основних принципів — поваги до суверенітету і територіальної цілісності (зокрема й України) — та заохочують дипломатичні кроки, спрямовані на мирне врегулювання «української кризи», уникаючи називати путінську агресію словом «війна». Однак досі не доклали конструктивних зусиль до деескалації.
Заклик до мирних переговорів між сторонами — звісно, позитивний жест із боку КНР, особливо зважаючи на тісне військово-технічне співробітництво з РФ та рівень двосторонніх відносин, у яких «немає заборонених сфер». Спільні навчання, залякування повітряними рейдами японських і корейських суден і проголошення «Спільної заяви» з претензією на реалізацію власного світопорядку під час зустрічі Путіна й Сі — всі ці дії викликали цілком закономірне запитання: чи надаватимуть сторони військову допомогу одна одній у їхніх конфліктах з іншими країнами? Тож нинішня позиція Китаю бодай засвідчує: поки що військового союзу між цими двома справді немає.
Об’єднавчим фактором для двох країн виступає боротьба з колективним Заходом, у якій кожна сторона керується власними інтересами. Підтримуючи російські вимоги щодо нерозширення НАТО, Китай ілюструє власне незадоволення створенням QUAD та AUKUS в Індо-Тихоокеанському регіоні. Критика санкцій, під якими перебуває він сам через порушення прав людини, вочевидь викликана неприйняттям та роздратуванням із цього приводу.
Однак поплічництво Китаю надало російській владі та її політичним елітам зайву впевненість у тому, що вони можуть диктувати умови Заходу й ігнорувати його застереження про санкційне покарання у разі військової агресії проти України. Путін заздалегідь привіз до Китаю низку пропозицій, серед яких — угоди з «Роснефтью» та «Газпромом» на експорт 10 млрд куб. м газу на рік. Таким чином, очевидно, готуючи підґрунтя для економічного протистояння з американцями та європейцями. Надії на Пекін уже після початку війни під час термінового зібрання російських бізнесменів висловив і мільярдер Олег Дерипаска. Він запропонував перенести столицю в Новосибірськ або Красноярськ, оскільки «на тлі жорстких західних санкцій інтереси Росії змістились у бік Азії».
Правда, Росія не зможе цілковито покладатися на підтримку Китаю. Він уже зараз намагається виробляти незручні «па» у своєму балансуванні між Москвою та Заходом, зважаючи на потребу в технологіях, у доступі до доларової фінансової системи та експортних ринків. З одного боку, китайська влада зазначила, що не долучатиметься до західних санкцій, відтак зможе допомогти пом’якшити негативний вплив на фінансову систему РФ, з іншого — великі китайські банки бояться вторинних санкцій. Для взаємодії з РФ доведеться створювати спеціалізовані банки, як у випадку з Іраном чи КНДР, і далі розвивати систему розрахунку в національних валютах. Окрім того, ізоляція Москви призведе до скочування Росії на рівень сировинного додатку КНР, який зможе диктувати їй власні цінові умови.
Повертаючись до подій в Україні. Останніми днями основна увага китайської влади була зосереджена на евакуації населення. Вивозити своїх громадян їй довелося в умовах гарячих військових дій. КНР не поспішала з переміщенням свого дипломатичного представництва на захід України вслід за іншими державами, а громадянам наказала остерігатися коронавірусної інфекції, а не наступу російських військ. Це слугує певним алібі для китайської влади: вона справді могла не знати до кінця про путінські плани масштабного вторгнення в Україну.
Однак зараз китайські дипломати вочевидь добре володіють ситуацією щодо дій російської армії на українській території. Крім того, в руках російської армії — Чорнобильська АЕС. Росіяни також контролюють Запорізьку атомну електростанцію, яка певний час перебувала під масивними обстрілами та загрозою вибуху. І йдеться вже не тільки про мнимі безпекові загрози Росії, а й про цілком реальну небезпеку вибуху найбільшої ядерної станції в Європі. Проте Пекін і досі послуговується загальними фразами, тоді як українська влада намагається залучити всі можливі канали, які б дозволили зупинити російську агресію.
Натомість китайські офіційні медіа звинувачують Сполучені Штати у розпалюванні війни на європейському континенті через небажання враховувати безпекові інтереси всіх сторін (читайте — РФ), а також розглядають російсько-українську війну в контексті протистояння Москви та НАТО. На думку Пекіна, США хочуть скористатися кризою у власних інтересах і відновити свої позиції у світі. Для Китаю поразка Росії в цій війні обернеться додатковим тиском на нього самого, насамперед у питаннях Тайваню. Тоді як Вашингтон становить головний виклик для китайської безпеки, Росія її, цю безпеку, по суті забезпечує. Тож коли ми намагаємося вгадати, в який бік наразі дивиться Китай, відповідь однозначна — у бік власних національних інтересів.
Інша річ, що українська влада і уряди європейських держав не повинні полишати спроб переконати китайську владу зайняти активнішу позицію у припиненні російської війни проти України. Коли щодня гинуть мирні люди, серед яких чимало дітей, вичікувальна позиція може призвести до серйозних репутаційних втрат, особливо в країнах, у яких зосереджені основні економічні інтереси Китаю.
Більше статей Наталії Бутирської читайте за посиланням.