Протягом історії колективна безпека у ворожому середовищі набувала різних форм і була різним чином обґрунтована концептуально.
Так, і в міжнародних відносинах, і в історіографії оперують концепцією pax, що перекладається з латини як «мир» — антонім «війні». В різний час у різних частинах світу певні держави чи державні утворення набували такої військової потуги, що фактично самотужки забезпечували період відносного миру на підконтрольних або підзвітних їм територіях.
Один із найвідоміших таких періодів — Pax Romana — близько двохсот років «Золотого віку» Римської імперії: з 27 року до н.е. і до 180 року н.е., коли на підконтрольній Риму території переважали мир та порядок. Не менш відомим є Pax Britannica — період із 1815-го по 1914 рік, коли Сполучене Королівство було глобальним гегемоном із абсолютною військовою потугою.
Період із 1945-го по 1992 рік, залежно від території, означують за назвою країни, завдяки котрій як у світі, так і в окремих його частинах забезпечувалися відносні мир та безпека, — Pax Americana (США), Pax Sovietica (СРСР) або Pax Europaea (ЄС), що тривало аж до 2022 року.
Ці та інші періоди миру (китайський Pax Sinica, монголо-татарський Pax Mongolica, османський Pax Ottomana та навіть такий екзотичний, як злочинний Pax Mafiosa) об’єднувало те, що всі вони передбачали обов’язкову наявність одного найсильнішого гравця, який виступав певним гарантом миру і безпеки. Тобто у разі необхідності цей гравець міг застосувати або пригрозити застосувати військову силу такого обсягу, якого було би достатньо для зупинення війни та відновлення миру. За назвою цього гравця й називали період миру, який він гарантував і забезпечував: Pax Romana — буквально, означає «римський мир».
У 2022 році ми побачили, що одного такого глобального гравця більше немає.
Зате з’явився інший гравець. Він не здатен самотужки гарантувати мир і безпеку регіонові, він не є гегемоном і його військова потуга не завжди визначальна. Але сам факт його суверенності та незалежності виявився невід’ємною складовою частиною миру і безпеки в регіоні, якщо не у світі. Мова про Україну.
Pax Ucraina
Точніше — про Pax Ucraina. Не період, у якому мир і безпека можливі завдяки якомусь одному áктору, а період, у якому вони неможливі за відсутності цього одного áктора — України. «Відсутності» — в різних значеннях слова: втрати ним суверенітету, поневолення, окупації та будь-якого іншого випадіння з «рівняння» європейських країн.
Глобалізація, географія чи так вдало вишикувалися зірки в цей конкретний період часу, та 2022 рік чітко продемонстрував, що концепція pax як миру, забезпеченого одним áктором, безповоротно застаріла. Сьогодні мир — це кластерне явище, результат взаємопов’язаних чинників і áкторів, відсутність яких набагато більше, ніж наявність, призводить до війни.
І якби війна, розв’язана Росією проти України 24 лютого 2022 року, досягла своєї мети, якби Кремль досяг успіху, а Україна — зазнала поразки, це призвело б до кризи безпрецедентних масштабів, але вже на території Європи і, потенційно, всього світу. Україна є складовою нової світової архітектури безпеки — Pax Ucraina, яка вибудувалася не завдяки, а всупереч колективним намаганням. Її зачаття відбулося, напевно, в день, коли одна з найбільших країн Європи добровільно позбулася свого ядерного арсеналу. Її кінець міг би настати десь наприкінці лютого 2022 року, повністю спустошивши світ, відомий нам сьогодні як «Західний»: так спустошується величезна бочка без малопомітного на перший погляд чіпу.
Сім життів Європи
Тож чому поразка України і успіх Росії могли залишити «Західний світ» лише порожньою формою, без наповнення? І як би змінився світ після цього?
- Утвердження міфу про непереможність російської армії та впливу Росії у світі
Поразка України стала б демонстрацією одного критичного факту: незважаючи на всю допомогу західних країн, на всі озброєння й тренування, на всі розвіддані, координацію, на іноземний легіон та все інше, російська армія виявилась успішнішою за колективну західну військову машину.
Тобто, буквально — пересилила її.
«Туман диктатора» навколо Путіна став би ще щільнішим. Впевненість у власній непереможності (отже — вседозволеності) стала би просто безапеляційною. Адже якщо «впала» українська армія, яка більша за молдовську приблизно у 50 разів, за шведську — в 17 разів, за фінську — в разів 11 і більша за армії балтійських країн у 6–7 разів, то чому російська армія має наразитися на бодай якийсь опір у цих країнах?
Оцінювання всього через призму можливості протистояти армії Росії призвело б до того, що новий порядок у Європі та світі будувався б виключно навколо військової, а не економічної потуги. Сила, а не економіка, стала б його новим визначальним чинником.
І Росія, яка в такому разі утвердила б вигаданий нею ж міф про другу найміцнішу армію світу, посіла б домінуючу позицію у визначенні цього нового світового порядку.
- Посилення впливу популістичних партій ЄС
У цьому новому порядку впливові євроскептичні партії чи навіть уряди, що симпатизують Росії, підбадьорені безкарністю Кремля та безпомічністю Брюсселя (а в разі успіху Росії це було би сприйнято саме так), кардинально змінили б і свій тон — як щодо європейських інституцій, так і щодо заокеанських союзників ЄС, — і своє місце у світовій політичній системі.
Утвердження міфу військової могутності Росії призвело б і до зміцнення впевненості європейських русофільських партій та урядів у незламному заступництві з боку Кремля, що надало б їхнім діям, політиці та поведінці більших рішучості й зухвальства. Їхні конкуренти почали б ставитися до них обачніше і поступливіше, втрачаючи підтримку.
Це посилило б і пришвидшило дезінтеграційні конфлікти всередині ЄС і призвело б до того, що сама Європа, буквально, стала б новим полем битви між США і Росією.
- Війна в Європі і кінець «Пан’європейського» і «Трансатлантичного» проєктів
Проросійські партії в Європі не просто підвели б голови, а, цілком імовірно, артикулювали б власні тісні відносини з Кремлем як свою політичну перевагу.
До цього додалась би вже згадана заміна «економічної домінанти» як традиційного визначального чинника міжнародної політики на «військову домінанту», тобто — відродження «примату сили». Ці два чинники вкупі відсунули б на третій план невійськові міжнародні інституції та блоки, такі як ЄС, адже єдине, чого відтоді вимагали б країни-члени таких блоків, — були б саме військова підтримка та гарантії безпеки, а не економічна інтеграція.
За таких обставин уже невдовзі ми б не впізнали європейського політичного ландшафту.
Легітимізовані русофільські симпатії однієї частини Європи та нагальна потреба іншої вижити в умовах «примату сили» зробили б із самої Європи поле битви. Розпочалась би війна країн — прибічників пан’європейського і трансатлантичного проєктів на боці США і Брюсселя з країнами — захисниками Москви, адже їхні безпека, економіка та сита старість політичних еліт залежали б від російського газу, російського капіталу і російської зброї.
Ця війна, звісно, велась би не зброєю, а економіками, торгівлею та розвідками, зважаючи на ядерний статус і Москви, і Вашингтона, Парижа й Лондона (та інших учасників «ядерного обміну»), але це означало б остаточну смерть як пан’європейського проєкту, так і об’єднаної Європи.
Нова роль Росії у світі і ось ця нова «дезінтеграційна війна» в Європі призвели б і до того, що на подальшій політиці розширення НАТО та ЄС можна було б поставити хрест. Без прямого дозволу РФ більше жодна країна не приєдналась би до жодного блоку. Це не лише назавжди залишило б за межами таких блоків (отже, в зоні ризику) Молдову, Грузію, Північну Македонію та інші країни, а й поставило б ЄС і НАТО в позицію, в якій вони надалі були б позбавлені можливості вільно проводити політику розширення за межами власних кордонів і зобов’язані утримувати бодай існуючі кордони.
- Економічне звуження і «Чорний курс»
Сучасні кордони Європи, визнані світом у Гельсінському акті 1975 року, фактично стали би фікцією, вартою хіба підручника історії, як і вся філософія міжнародного права та права міжнародних договорів, у принципі. Необхідною умовою утвердження нових світових порядків перестав би бути консенсус, ним би стала сила. Це ще один вимір, де «сила» набула б нового, домінуючого значення. І це примусило б країни, що межують з Росією, Білоруссю й навіть частково окупованою Україною, повністю переглянути місце безпеки у власних бюджетах і економіках, переорієнтовуючись на військові рейки.
Передусім країнам Балтії, Польщі, Молдові, Румунії і навіть Туреччині довелося б принести в жертву економічний розвиток і якість життя свого населення задля драматичного збільшення видатків на оборону. Іншим країнам-членам ЄС довелося б піти тим самим шляхом, хіба що не так швидко. Та чим довше Росія перебувала б в Україні, тим більше у фронтирних країнах ЄС і НАТО зростали б видатки, напруга та невизначеність, що посилювало б загальну ентропію на континенті.
Потенційний контроль Росії над українським узбережжям неминуче призвів би до посилення військової присутності Росії і в Чорному морі, і на Східному Середземномор’ї — чогось, що, безумовно, позначиться на балансі сил Москви й Анкари, які досі шукають точку рівноваги на тлі війни в Сирії. В умовах такого сценарію Анкара, мабуть, поспішила б поглибити співпрацю зі своїми давніми союзниками — США і НАТО, що лише створило б ще одну зону протистояння між Росією й НАТО та прискорило світову тенденцію нарощування військових бюджетів.
Взагалі ця тенденція у Європі останні 60 років була негативною. Західні країни мали розкіш знижувати видатки на власну оборону і перерозподіляти їх на щось, що дозволяло робити життя людей мирним і довшим, а не воєнним і коротшим: медичні послуги, освіту й науку, екологію. Зокрема славнозвісний «Європейський зелений курс», спрямований на загальне зменшення вуглецевих викидів, у принципі, неможливий в умовах війни чи просто навіть мілітаризації, адже і війна, і оборонно-промисловий комплекс — найбільші забруднювачі природного середовища у світі.
Зокрема й тому останні 60 років військові видатки в ЄС невпинно скорочувались, і з 4% ВВП 1960 року оборонний бюджет Союзу впав до свого історичного мінімуму — 1,3% ВВП у 2014-му. На цьому рівні він проіснував до пізнього 2018 року (доволі показова реакція Європи на війну, яку Кремль розв’язав 2014-го, анексувавши Крим і Донбас) і лише у 2020 році продемонстрував бодай якесь видиме збільшення до 1,6% ВВП через дедалі агресивнішу поведінку Російської Федерації.
Цей період миру і стабільності дозволяв витрачати гроші не на танки, ракети і смерть, а на здоров’я, освіту, екологію та життя. Але 2022 рік змінив усе, і благородні цілі «Зеленого курсу» з порятунку планети поступилися цілям нового, «Чорного курсу» — з порятунку власних країн від збожеволілої Москви: щонайменше сім країн-членів ЄС уже заявили про істотне збільшення власних оборонних бюджетів, які впродовж наступних років мають перевищити 2,5% від їхнього ВВП.
Це означає — буде менше грошей на освіту, на здоров’я, на екологію й на економіку загалом, яка звужуватиметься і втратить здатність надалі підтримувати на рівні стандарти і якість життя в сучасному західному світі. Нова гонка озброєнь неминуче призведе до згортання багатьох програм розвитку і сповільнить загальний прогрес більш сталого світу.
- Кремлінізація Європи
Принести в жертву економічний розвиток і якість життя населення задля драматичного збільшення видатків на оборону довелося б усьому континентові. Але не факт, що результатом стали б дерусифікація торгівлі, енергетичної та інших сфер західних економік, адже у разі успіху Росії країни Заходу зіштовхнулися б із «проблемою двох стільців» — вибором між скасуванням санкцій та їх збереженням.
Навіть зараз, після всіх звірств російської армії на території України, після відвертих публічних погроз Москви іншим країнам — членам ЄС та НАТО і після нехтування Кремлем усіх мислимих і немислимих правил, норм та домовленостей, деякі з провідних економік Союзу все ще продовжують шукати способів пом’якшити свою позицію щодо санкцій, коли не уникнути їх узагалі. Неважко уявити, що було б, якби загарбання України пройшло за планом, — від найбільш прагматичних «союзників» ми б, мабуть, почули про fait accompli (доконаний факт) і про необхідність шукати нових компромісів для подальшої стабілізації ситуації.
За таких обставин певні уряди наполягали б, що саме збереження санкцій дестабілізує та загострює відносини й унеможливлює ефективне врегулювання, ба більше — поглиблює проблеми на внутрішніх ринках і викликає невдоволення серед населення, чим серйозно звужує простір для маневру в перемовинах.
Цей маневр обмежила б і нова хвиля біженців із України, адже людські втрати нікуди б не поділися: українці і надалі вели б партизанську війну, а Росія у відповідь проводила б репресії дедалі жорстокіше, насамперед серед цивільного населення.
В таких умовах європейські уряди навряд чи наважилися б повністю скасувати санкції (бо це ще більше зміцнило б вплив Росії у світі), тож, мабуть, було б запропоновано терміново вирішити проблему «тут і зараз» — зробити кілька публічних заяв, лишити якісь символічні обмеження та повернутися до business as usual.
Проєкти на кшталт «Північного потоку-2», швидше за все, скасовані б не були, газова голка для окремих країн стала б страшнішою за героїн, а інші енергетичні російські проєкти в Європі отримали б нове фінансування для стимулювання лояльності.
Кремль остаточно зацементував би в європейському ґрунті своє й так глибоко пущене коріння, а вже через десяток років важко було б уявити прийняття в ЄС бодай якогось системного рішення без попередньої консультації з Москвою. Торгівля і взаємодія, може, і викликали б у когось захоплення, але це було б захоплення омелою — красивим паразитом, який повільно, але впевнено, гілка за гілкою, підкорює собі все дерево.
Щоденна глобальна небезпека
Я б сказав, що цих п’яти пунктів більш ніж достатньо, аби підтримати аргумент про Pax Ucraina, висунутий на початку статті. Особливо якщо додати до них ще вимір глобальної продовольчої безпеки, адже з окупованими територіями ніхто безпосередньо не торгуватиме, зважаючи на високі ризики. Це ставить під загрозу ті запаси зерна, які продає Україна.
Та оминути увагою наслідки поразки України для системи колективної безпеки світу — означає не окреслити всього масштабу неминучих перетворень. Академіки і спеціалісти з міжнародних відносин, мабуть, зроблять це ґрунтовніше за мене, але для повноти картини вважаю за потрібне додати ще два аргументи.
- Усамітнення глобальних гравців і нові, «неможливі» умови безпеки
Іміджу та репутації ЄС і НАТО як інституцій, котрі задовго до агресії проголосили Україну одним із пріоритетних і ключових союзників та партнерів, успіх Росії завдав би непоправної шкоди. Він поставив би під сумнів не лише перевагу США на території Європи, а й саме відчуття країн — членів трансатлантичного і європейського блоку щодо спроможності цих двох інституцій забезпечувати мир на континенті в принципі.
Ситуацію ускладнила б необхідність перманентного балансу з боку Заходу — як вдихнути нову впевненість у колективній безпеці держав-членів і при цьому не спровокувати Росію ще більше. Це був би абсолютно новий подвійний виклик, у чомусь взаємовиключний, а тому навряд чи можливий: нова переосмислена і надійна система безпеки — і заодно уникнення ескалації з Москвою.
При цьому в цій переосмисленій системі безпеки фронтирні країни-члени більше не дозволили б лишити жодної невизначеності щодо тлумачення ст. 5 НАТО, — тому ж Вашингтону довелося б викарбувати в камені критерії її застосування. Інакше у відносній безпеці почувалися б хіба центральні (в усіх сенсах цього слова) країни-члени. Периферія блоку відчувала б себе покинутою в небезпеці. Образа послаблювала б взаємну підтримку.
Втратити консолідовану підтримку ЄС для США було б непоправною шкодою. Не лише тому, що ЄС і США — найбільші торгові й інвестиційні партнери, а й тому, що розрізнена і дестабілізована Європа, фактично, унеможливлює ефективну зовнішню політику США: від «Зеленого курсу» і нерозповсюдження ядерної зброї до стримування Росії та Китаю. Усамітнення глобальних гравців у цих умовах змінило б світ і його пріоритети до невпізнанності.
- Нові позиції для Китаю
Нарешті, тривала війна в Україні вже шкодить амбіціям Китаю стати центральним торгівельним вузлом Євразії через її нескінченну невизначеність і непередбачуваність. При цьому «швидка переможна війна», задумана Путіним, можливо і була б прийнятною для Пекіна, імовірно змусила б США та Європу залицятися до Піднебесної як до більш мудрої сторони російсько-китайського дуету, здатної вгамувати ірраціональність та кровожерливість Путіна. За таким сценарієм, Китай отримав би вельми цікаву позицію для перемовин.
Замість висновків
На цьому можна зупинитись і поставити мені логічне питання: а в чому сенс цієї статті, коли ці сценарії вже не справдились? Україна вже не програла, Росія не отримала істотного успіху на жодному напрямку, а непоодинокі західні експерти вже відверто говорять про неминучу перемогу України.
У відповіді на це запитання є два виміри. Перший — морально-філософський. Завдання було — не лише навести аргументи на користь Pax Ucraina, а й продемонструвати, чому боротьба українців справді має не локальне, а, щонайменше, регіональне значення. І, в цьому контексті, твердження «українці воюють за Європу» — не наше wishful thinking (бажане, що видається за дійсне), а цілком об’єктивна небезпечна реальність, зумовлена конкретним причинно-наслідковим зв’язком, описаним вище. І саме в цьому контексті слід сприймати військово-фінансову допомогу від ЄС та США.
Другий вимір, у певному сенсі, етимологічний. Сьогодні, здається, всі єдині у визначенні Росії агресором, який здійснив незаконний акт територіального загарбництва стосовно іншої суверенної держави. Та, боюся, на цьому єдність України і світу у трактуванні категорій цієї війни й кінчається.
Ми часто не знаходимо спільних знаменників ні у визначенні причин російського нападу (аргумент про НАТО), ні в лексиці («українська криза», «ситуація навколо України»), ні в розумінні варіантів і наслідків завершення цієї війни (відмінність термінів «перемога» і «мир»).
Останні публічні заяви європейських політиків про «необхідність зберегти обличчя Путіну» лише артикулюють ці відмінності, що несуть велику небезпеку для завершення цієї війни в інтересах як України (і передусім — у її інтересах), так і Західного світу.
Тож я хотів би звернути особливу увагу на те, чим перемога НЕ є, і тому — що неприпустиме:
- замороження конфлікту з окупованими Росією частинами української території;
- територіальні поступки України на користь Росії у процесі мирного врегулювання;
- відведення російських військ на позиції лише до 24 лютого 2022 року.
Будь-який із цих трьох сценаріїв (або їх варіації) — це не просто НЕ перемога, це та сама «поразка України», або «успіх Росії», про які йдеться на початку й за текстом цієї статті і які запускають усі наслідки для Європи та світу, що описані вище.
Так, амплітуда цих наслідків, мабуть, різнитиметься, адже й заявлених Росією цілей не було досягнуто в жодному вигляді. Та чого точно не слід робити — це постягати їй руку допомоги в досягненні бодай котроїсь із цих цілей і поверненні її керівництва на борт цивілізованого суспільства.
Замороження, поступки чи неповне відведення російських військ із території України (в тому числі з територій Криму та Донбасу) — унеможливлюють Pax Ucraina, що ставить під загрозу як регіональну, так і глобальну безпеку в середньостроковій перспективі.
Більше статей Дмитра Наталухи читайте за посиланням.