Ось уже рік очікування повномасштабної торговельної війни Вашингтона і Пекіна є одним з найважливіших чинників світової економіки.
Фондові ринки й ціни на ключові ресурси, плани масштабних інвестицій і торговельні угоди - вплив конфлікту відчутний в усіх без винятку аспектах економічного життя. Але не менш важливі наслідки зіткнення інтересів двох найбільших економік світу має в політичному плані. Протиріччя між США і КНР поглиблюються, протистояння стає чимдалі непримиреннішим, і це змушує багато країн світу замислюватися над тим, по який бік вибудуваних барикад їм варто опинитися. Адже якщо торговельна війна все-таки вибухне, зберегти нейтралітет у ній буде дуже важко - силоміць заганяти партнерів у табір своїх союзників готові і Вашингтон, і Пекін.
Проблема вибору сторони в конфлікті стоїть навіть перед Європейським Союзом. Здавалося б, при розмірі економіки, порівнянному з американським і китайським, європейці мають достатньо сил, щоб діяти виключно у своїх інтересах. Та тільки жорстка позиція Дональда Трампа й дедалі більша захопленість Вашингтона екстериторіальними санкціями - коли діяти за односторонніми американськими рішеннями вимагають від третіх країн, наче вони мають обов'язковий міжнародний характер, - залишає європейцям дедалі менше місця для маневру.
Та й Пекін, який раніше в будь-яких суперечках зі США вважав цілком достатнім нейтралітет європейців, тепер очікує політичних дивідендів від своїх інвестицій у Старому Світі.
Позиція ЄС справді важлива і для протиборчих сторін, і для конфлікту загалом. Євросоюз є найбільшим торговельним партнером для США, і другим - для КНР. До того ж європейцям зрозуміла як американська позиція у протистоянні (дисбаланс у торгівлі з КНР у ЄС теж високий, понад 200 млрд дол. проти американських 500 млрд), так і китайська (Трамп звинувачував у несправедливих умовах торгівлі і європейців: проти ЄС також було запроваджено нові мита, і Брюсселю довелося вести непрості переговори з Вашингтоном, як зараз це доводиться робити Пекіну).
Передусім слід визначитися з тим, які сценарії поведінки ЄС в американсько-китайській війні є в принципі. Їх лише два - залишатися нейтральною стороною, яка продовжуватиме торгувати з обома сторонами наче нічого не сталося; і стати в конфлікті на бік США. Єдиний з американцями фронт виглядає природно. Європейці загалом поділяють американські претензії до Пекіна. Їх також турбують перешкоди, які Пекін створив для іноземних компаній, що хотіли би вийти на внутрішній ринок КНР. Європейці давно критикують політику державних субсидій, які отримують китайські компанії (а також той факт, що субсидії найчастіше прямо порушують зобов'язання, взяті Пекіном при вступі до СОТ). І систематичні порушення у сфері захисту інтелектуальної власності б'ють по європейських компаніях не менше, ніж по американських.
Не слід скидати з рахунків демократичні принципи й цінності, на захист яких США і ЄС часто виступають рівною мірою. Європа нерідко критикує порушення прав людини, переслідування інакодумців і порушення демократичних норм у Китаї, ці питання порушують лідери європейських країн у переговорах із китайськими колегами (нехай і роблять це обережно й обмежено). Та навіть у стратегії ЄС стосовно Китаю відповідні завдання прописано чітко й недвозначно. І в цьому сенсі американці як і раніше залишаються для ЄС природним союзником, спільні дії з яким проти КНР видаються природними. Нарешті, за право не брати участі в бійці доведеться поборотися - якщо під санкції проти китайців потраплять їхні європейські партнери, Брюсселю доведеться запроваджувати зустрічні заходи, щоб переконати Вашингтон відступитися. Здається простіше уникнути чвар із давнім союзником і підтримати його у справедливих вимогах до партнера, але не союзника.
І все ж, для європейців ця війна чужа.
У ЄС не поділяють у цьому протистоянні ще однієї важливої для американців мети - обмежити китайські інвестиції в США, насамперед поставивши для них бар'єр у високотехнологічних галузях. Коли йдеться про інформаційну війну, китайці впевнено посідають друге місце після Росії в списку загроз національній безпеці США. Уже кілька років Вашингтон послідовно обмежує, часто повністю відмовляє китайським виробникам у доступі до державних закупівель телекомунікаційного обладнання і програмного забезпечення. Розглядати такі заходи у відриві від торговельної війни не варто - це частини однієї політики. До того ж Вашингтон прагне усунути конкурента і зміцнити позиції американських виробників на ємних і перспективних ринках. Показовою є історія з переслідуванням китайського Huawei, в якій переплелися шпигунський скандал і боротьба за частку американського і світового ринків смартфонів.
Та якщо для США нині китайські інвестиції, скоріше, зло, то в Європі стан речей зовсім інакший. Тут є країни, де грошей з Пекіна побоюються, але найчастіше прихід китайських інвесторів вітають, та що там - чекають із нетерпінням. Значне зростання китайських інвестицій у ЄС почалося лише нещодавно: 2014 року вони подвоїлися порівняно з попереднім роком (майже 15 млрд дол. проти 6 млрд), 2016-го знову відбулося подвоєння (37 млрд дол. проти 20 млрд 2015-го). Нині на ЄС припадає майже чверть усіх китайських інвестицій. Але це ще не вся історія. Китайські інвестиції нерівномірно розподілені і по країнах, і по галузях. Найбільшу увагу китайці приділяють півдню Європи й країнам ЦСЄ, охочіше інвестують у сектор телекомунікацій та інфраструктуру (особливо в портову). Концентрація інвестицій робить їх іще впливовішим чинником в економіці окремих країн Євросоюзу. І хоча в Єврокомісії не стомлюються повторювати про необхідність краще контролювати приплив грошей з Китаю, в Європі, на відміну від американців, і близько немає побоювань щодо цього.
Європа постраждає від торговельної війни США і КНР за будь-якого сценарію - адже залежність європейської економіки від експорту висока, і сповільнення світової торгівлі неминуче вдарить по економіці ЄС. Але при "обмежених бойових діях" для деяких секторів європейської економіки можуть відкритися нові можливості. І європейці, і американці мають схожу структуру експорту до КНР: це передусім продукція машинобудування й авіабудування, хімічної промисловості, медичне обладнання, автомобілі. Якщо китайські контрсанкції закриють ринок для американських товарів, нішу можуть зайняти європейці (виходячи з озвучених сторонами конфлікту пакетів взаємних санкцій, потенційні виграші для європейців можуть становити до 35 млрд дол.). Та й на американському ринку європейці зможуть частково замінити китайських виробників, які потраплять під санкції. Передусім це можливо на ринках напівпровідників, металопродукції, комплектуючих для автомобільної промисловості. Тут потенційні виграші можуть бути ще вищими - до 70 млрд дол. Але неодмінною умовою буде нейтралітет європейців у протистоянні Вашингтона і Пекіна: в умовах торговельної війни в європейців має залишатися вільний доступ до ринків обох сторін при нинішньому рівні мит.
Нарешті, країни ЄС відштовхує явна політизація Вашингтоном нинішнього протистояння з КНР. Зрозуміло, політична складова у торговельних відносинах двох країн не новина. Права людини, відносини з Тайванем та іншими сусідами КНР американці використовували як інструмент тиску щоразу, коли вели з Пекіном переговори з економічних питань. Але тепер проблема вийшла на новий рівень - у Вашингтоні дедалі частіше говорять про глобальне протистояння з Китаєм і, схоже, вирішили, що час розв'язати протиріччя в боротьбі вже настав. Коло протиріч між двома країнами почало розширюватися ще при адміністрації Барака Обами, а за Трампа досягло загрозливих масштабів. Якщо уникнути торговельної війни не вдасться, вона практично напевне стане частиною глобального політичного конфлікту між США і КНР.
Такий сценарій не може влаштовувати Євросоюз. Власних протиріч із Китаєм у європейців набагато менше, хіба що проблема Південно-Китайського моря, через яке транспортують чималі обсяги вантажів в інтересах країн ЄС. Так, тут можна згадати про те, що в деяких європейських країн претензій до КНР чимало: Велика Британія справді залучена в регіональні політичні процеси в Азії значно більше, ніж її союзники в ЄС, для Лондона проблеми китайсько-індійських відносин, М'янми чи Сінгапуру дуже важливі, та й союзні відносини зі США міцніші й глибші, ніж у багатьох європейців. Але Лондон такий у ЄС один, та й залишатися йому там уже зовсім недовго (і, так, у цьому сенсі Брекзит вплине навіть на американсько-китайський конфлікт). Однак для ЄС загалом предмета для політичного протистояння з КНР справді немає. Але ж якщо європейці приєднаються до США в торговельній війні з Пекіном, їм доведеться взяти на себе весь тягар політичної складової протистояння.
Наскільки в ЄС не хочуть політизації своїх відносин з Пекіном, легко побачити на прикладі збройового ембарго - мабуть, найбільш "політичної" історії у відносинах Євросоюзу й Китаю. Політичне рішення відмовити Пекіну в постачанні озброєнь і військової продукції європейці ухвалили далекого 1989 року у відповідь на розгін китайською владою демонстрації на центральній пекінській площі Тяньаньмень. І це рішення (на думку багатьох - явний анахронізм) чинне й досі. Чим не приклад твердості європейців, їхньої відданості демократичним цінностям і поважання моральних принципів у політиці? Та тільки при ближчому розгляді збройове ембарго більше починає нагадувати приклад половинчастості політики ЄС і відсутності єдності в Союзі. Справді, рішення залишається в силі. Його вже кілька разів намагалися скасувати, востаннє це було в 2003–2004 рр. Тоді ймовірність успіху була високою, адже європейці хотіли отримати свою частину китайського ринку військових закупівель. Але Франції та Німеччині не вдалося домогтися позитивного рішення. США неабияк тиснули на європейських партнерів, а британська позиція гарантувала, що рішення не буде скасоване в жодному разі (адже це потребувало консенсусу). Позиція Вашингтона і Лондона залишається незмінною досі, тому в Євросоюзі поки що не поверталися до скасування ембарго.
Та тільки примирилися європейці з таким станом речей не з поваги до думки меншості. Ембарго від самого початку по-різному тлумачили учасники ЄС, а характер рішення (це була політична декларація, а не деталізований документ, що чітко визначає умови виконання ембарго) їм у цьому не заважав. Так, Франція виходила з того, що обмеження стосуються тільки летальної зброї, і не припиняла постачати інше військове обладнання в Китай. Так само робили Іспанія, Італія і низка інших країн. Принципова позиція Швеції чи Великої Британії, які дотримуються повного ембарго, була, таким чином, особистою справою цих країн. У найліпші роки обсяг військових поставок з ЄС до КНР становив до 150-200 млн дол. Так, це небагато на тлі російських обсягів, але говорити про повне ембарго точно не доводиться. Та й спроби зняти ембарго повністю облишили, скоріше, з міркувань кон'юнктури ринку: до середини 2000-х Китай значно наростив власні обсяги виробництва озброєнь і зменшив закупівлі за кордоном. А наголос на закупівлі технологій (які європейці не завжди охоче продають навіть індійським партнерам, що вже казати про потенційного противника Заходу) і поготів зробив зняття ембарго не такою вже й важливою справою. Адже тепер ішлося про більш ніж скромний куш: не про мільярди доларів, а лише про десятки, у найліпшому разі - сотні мільйонів. Про суму, порівнянну з обсягами тих продажів озброєнь Китаю, які ЄС уже здійснював в умовах ембарго.
Цей урок доводить одне: абсолютним фактом для Євросоюзу у відносинах з КНР є лише його значимість як головного економічного партнера. І лише з цього питання в ЄС є консенсус. А от дійти згоди з будь-якого іншого питання практично неможливо, принаймні швидко. Поки європейці шукатимуть прийнятне рішення, нинішнє протистояння так чи інакше закінчиться. Отже, торговельна війна Вашингтона і Пекіна залишатиметься танцем для двох, і ЄС буде нехай зацікавленим, та лише спостерігачем.