Нинішній Китай - глобальна держава, чия присутність помітна в усіх куточках світу. Але по-справжньому вразливі його точки залишаються в безпосередній близькості від кордонів, там само, де й десятиліття тому.
Однією з гострих проблем КНР залишаються територіальні претензії до сусідів, які Пекін обґрунтовує своїми історичними правами. І якщо на суходолі більшу частину таких конфліктів уже врегульовано, то в китайських морях "битва за острови" - саме в розпалі.
Головне вогнище протиріч - Південно-Китайське море. Тут Пекін претендує на контроль над більшою частиною акваторії і наполягає на китайській належності островів кількох архіпелагів: Спратлі (який китайці називають Наньша), Парасельських островів (Сіша), Пратас (Дунша) і Жонгша (цією назвою Китай об'єднує риф Скарборо й атоли Маклсфілд). Більшість островів, рифів і атолів у Південно-Китайському морі ненаселені, що створює додаткові проблеми сторонам конфлікту. Адже сучасне міжнародне право помітно обмежує можливості встановити суверенітет над морськими об'єктами, які не є населеними островами, і особливо - для оголошення вод, що їх оточують, територіальними, тобто такими, що неподільно належать державі.
Територіальні претензії Китаю мають давню історію. Про необхідність відновити територіальну цілісність батьківщини в традиційних кордонах Китайської імперії центральні уряди країни казали ще в 20-х роках минулого століття. Адже на той час Китай втратив чимало. Колоніальна політика європейців, які відщипували землі під свої опорні пункти, поразки від японців у війні 1894–1895 рр., революція 1911-го, після якої незалежність проголосили Монголія і Тибет. Боротьба за повернення земель стала національною ідеєю ще в часи правління Гоміньдану: після агресії Японії 1937-го, під час Другої світової, та й після її закінчення риторика національно-визвольної війни була популярною.
Саме до цього періоду належать перші формальні претензії Китаю в Південно-Китайському морі. Під час Другої світової війни острови в його акваторії контролювали японці, але відразу після поразки останніх Китай першим заявив свої права на архіпелаги. І хоча невдовзі аналогічні заяви зробили В'єтнам і Філіппіни, саме уряд Гоміньдану підкріпив свої претензії практичними діями: у 1946–1947 рр. китайські кораблі розпочали патрулювання в районі спірних островів, на багатьох з них встановили китайські прапори як знак їх належності.
Повоєнного статусу цих островів союзники по антияпонській коаліції не визначили, і після війни американці й британці (котрі мали в регіоні найбільші військові сили) не підтримували претензій жодної країни на острови. Для США найприйнятнішим варіантом було зберегти вільне судноплавство в Південно-Китайському морі і для військових кораблів, і для комерційних суден. Однак для Китайської Республіки це мало принциповий характер - у грудні 1947-го уряд сформулював офіційну позицію, згідно з якою архіпелаги Південно-Китайського моря є китайськими, а його акваторія - китайськими територіальними водами. До слова, ця позиція залишається незмінною і для наступника уряду Китайської Республіки - Тайваню. Внаслідок чого нині погляди КНР і керівництва Тайваню на проблему Південно-Китайського моря практично збігаються, а на міжнародній арені між двома країнами навіть є певне співробітництво в цьому питанні.
Поразка Гоміньдану в громадянській війні від сил Компартії Китаю і проголошення Китайської Народної Республіки 1949-го не змінили китайської позиції щодо островів. КНР з перших місяців свого існування підтвердила претензії на акваторію Південно-Китайського моря. Карти морських кордонів КНР, підготовлені Пекіном, повторювали позицію Гоміньдану майже повністю. Адже для китайських комуністів повернення історичних земель і подолання наслідків десятиліть приниження Китаю на міжнародній арені також стали чи не найважливішою метою зовнішньої політики. 1974-го, коли Південний В'єтнам зазнавав поразки у війні з Північчю, Пекін скористався моментом і встановив контроль над кількома островами, які до того контролював Сайгон.
Загостренню конфлікту в Південно-Китайському морі сприяв розвиток міжнародного морського права. 1982 року було підписано конвенцію ООН з морського права, яка встановлювала для держав правила визначення їхніх морських економічних зон. У цих зонах держави мають виключне право на розвідку і розробку природних ресурсів, створення штучних споруд, наукові дослідження. У Південно-Китайському морі більшість прибережних держав почали заявляти про свої економічні зони, що значно посилило протиріччя між ними. Не був винятком і Китай - 1992 року було ухвалено закон КНР про територіальні води й прилеглі до них зони, яким проголошено китайський суверенітет майже над усіма островами Південно-Китайського моря. В 1980–1990 рр. жорстка політика Китаю вилилася не тільки в палкі суперечки з іншими країнами регіону, а й у збройні інциденти з Філіппінами і В'єтнамом.
Хоча до кінця 1990-х Китай узяв курс на нормалізацію відносин із сусідами в питанні про Південно-Китайське море, його категорична позиція щодо належності островів не змінилася. Фактично кроки Пекіна назустріч країнам АСЕАН, зокрема підписання 2002-го декларації про поводження сторін у Південно-Китайському морі, служили одній меті - посилити дипломатичні позиції КНР у конфлікті і домогтися поступок з боку партнерів. Пекін виступає проти інтернаціоналізації конфлікту, за те, щоб його шляхи його врегулювання шукали виключно прибережні держави, не залучаючи третіх сторін і міжнародних організацій, а також за виключно двосторонні переговори з кожною зацікавленою стороною. Адже в цьому разі, коли країни Південно-Східної Азії опиняться віч-на-віч з Пекіном, шанси останнього домогтися свого політичним тиском дуже великі - економічна залежність країн АСЕАН від Китаю в останні роки стала величезною.
Конфлікт у Південно-Китайському морі істотно загострився на початку 2010-х. Приводом для ескалації стали роботи з пошуку нафти й газу, що їх проводять у спірних водах В'єтнам і Філіппіни. 2011-го Пекін заявив протест із приводу "недружніх дій, які підривають мир і безпеку в Південно-Китайському морі", а наступного року оголосив архіпелаги Південно-Китайського моря суверенними територіями, що належать до "корінних національних інтересів". Однак справжньою причиною різкого загострення для Китаю стало пряме втручання в конфлікт Сполучених Штатів.
Тривалий час Вашингтон зберігав загалом нейтральну позицію щодо цієї проблеми. Однак політика "Повороту до Азії", яку проголосила адміністрація Б.Обами, і проголошене тодішнім держсекретарем США Г.Клінтон "Століття АСЕАН" в американській зовнішній політиці означали перегляд позиції США щодо територіальних проблем Південно-Китайського моря. З 2012 року Вашингтон зайняв жорстку позицію стосовно китайських територіальних претензій. Американці вже давно побоювалися посилення військово-морського потенціалу Китаю і можливості гегемонії Пекіна в Південно-Східній Азії, і конфлікт дав їм можливість почати збивати антикитайську коаліцію з незадоволених тиском Пекіна.
Саме відтоді конфлікт у Південно-Китайському морі став однією з найпомітніших проблем сучасних міжнародних відносин. Причому ця проблема нині найвідчутніше дається взнаки саме в контексті китайсько-американських відносин. США послідовно демонструють, що не визнають претензій КНР і вважають дії китайської сторони, що спрямовані на зміцнення своїх позицій у Південно-Китайському морі, незаконними. Причому Вашингтон не обмежується лише дипломатичними демаршами або політичною підтримкою країн Південно-Східної Азії (коли 2016 року Постійна палата третейського суду в Гаазі винесла рішення за позовом про законність претензій і дій Пекіна на користь Філіппін, у Вашингтоні з цього приводу раділи значно більше, ніж у Манілі).
Найістотнішим у діях Сполучених Штатів є їхні постійні військові демонстрації в Південно-Китайському морі. Вашингтон проголосив свободу судноплавства в регіоні, і військові кораблі та літаки США регулярно здійснюють прольоти і проходження поблизу островів, які Китай вважає своїми. 2017 року американські кораблі чотири рази "порушували суверенітет КНР", торік - п'ять, а з початку поточного року такі інциденти траплялися вже тричі. Поки що Пекін обмежується різкими дипломатичними нотами. Але, зважаючи на високу концентрацію китайських сил в акваторії Південно-Китайського моря і непрості відносини США й КНР, небезпека збройного зіткнення між двома державами в цьому районі Світового океану аж ніяк не нульова.
Інший вузол територіальних протиріч - Дяоюйдао, претензії на які пред'являють КНР, Китайська Республіка (Тайвань) і Японія (вона називає ці острови Сенкаку, і саме японською назвою островів послуговуються у світі). Більшу частину відомої історії ці острови також залишалися ненаселеними. Китай наполягає, що острови відкрили китайці ще в XIV ст. і постійно використовували їх протягом багатьох століть. Однак коли Японія встановлювала над ними суверенітет після війни 1894–1895 рр,, Токіо заявляло, що острови були нічийною територією. Після Другої світової війни острови перейшли під контроль США, і їх повернули Японії 1972 року (коли американці формально завершили окупацію частини японської території).
За рік до цього, щойно стало відомо про плани повернення островів Японії, китайці заявили про свої претензії на острови - у лютому це зробила Китайська Республіка (Тайвань), а в грудні - КНР. Але ще довго ситуація навколо островів залишалася спокійною, і лише в 2000-ні, на тлі зростання націоналістичних настроїв у Китаї, Пекін почав посилювати тиск на Японію. Численні висадки китайських громадян на острови, спроби встановити там китайський прапор супроводжувалися дипломатичними демаршами Пекіна, метою яких було підтвердити претензії Китаю на Дяоюйдао. 2011-го Китай розпочав розвідку газового морського родовища неподалік островів. У відповідь японський уряд викупив острови в приватних японських власників і оголосив про намір встановити на них постійну присутність. Конфлікт переріс у пряме протистояння, під час якого і Японія, і Китай спрямовували в район Дяоюйдао свої кораблі.
До речі, хоча формально позиції КНР і Республіки Китай (Тайвань) щодо островів збігаються, жодної координації - на відміну від дій щодо Південно-Китайського моря - між ними немає. Тайвань обрав солідарність із союзниками - США і Японією. 2012-го він відхилив пропозицію Пекіна про спільні дії в конфлікті з Японією. Ба більше, Тайвань скористався ситуацією, яка склалася в період загострення конфлікту між Пекіном і Токіо, і уклав 2014-го вигідну угоду з Японією, згідно з якою тайванські рибалки зберегли право безперешкодно виловлювати рибу у водах навколо островів.
Бажання закріпити за собою спірні острови дорого обходиться Пекіну. Суперечка в Південно-Китайському морі завдала істотного удару по відносинах Китаю з країнами АСЕАН, та й із самою організацією - тепер у сусідів Китаю в Південно-Східній Азії є всі підстави розглядати її як джерело загрози. Територіальна суперечка з Японією призвела до охолодження відносин із Токіо і стала ще одним приводом для японської ремілітаризації. Спорудження штучних островів і тримання постійного військового угруповання в Південно-Китайському морі недешево обходиться китайському бюджету. Нарешті, активні дії Пекіна в морських територіальних суперечках стали чудовим приводом для США започаткувати політику стримування Китаю і посилити свої військові союзи в регіоні.
То невже Пекін поставив під удар перспективи зміцнення своїх позицій у Східній Азії виключно з почуття національної гордості? Насправді причин для непоступливості в Китаю багато.
По-перше, йдеться про райони Світового океану, багаті на ресурси. І в Південно-Китайському морі, і в районі Дяоюйдао вже розвідано чималі запаси нафти й газу, а оцінки обіцяють нові великі поклади. Запаси нафти в неосвоєних районах Південно-Китайського моря оцінюються в 100–125 млрд барелей, а природного газу - в 500 млрд куб. м. У районі Дяоюйдао також є чималі запаси вуглеводнів, про які відомо ще з кінця 1960-х, а встановлення виключної економічної зони навколо островів дозволить контролювати чималу частину запасів усього Східно-Китайського моря. А це майже 200 млн барелей нафти і до 60 млрд куб. м. газу. Крім того, обидва спірні райони є важливими рибними районами, де активний вилов ведеться й нині.
По-друге, Південно-Китайське море - надзвичайно важливий транзитний басейн. Через його акваторію проходить значна частина вантажопотоку в інтересах країн Південно-Східної і Східної Азії, великий відсоток китайських вантажів, що прямують у Європу, а також майже дві третини нафти, яку закуповує КНР.
По-третє, для Китаю і Південно-Китайське море, і Східно-Китайське мають величезне значення з погляду безпеки. Оборонна доктрина Китаю ще з 1980-х передбачає, що для зменшення загрози удару з моря треба, щоб китайський флот зустрів супротивника якнайдалі від узбережжя, як мінімум на східному кордоні китайських морів. Щоб забезпечити ефективне розгортання своїх сил, Китаю потрібен контроль над цими морями. А якщо ні, то прибережні райони КНР залишатимуться вкрай уразливими для атаки з моря.
Нарешті, ескалація конфліктів у Південно-Китайському морі й навколо Дяоюйдао і фактичний вступ у конфлікт Сполучених Штатів дозволили Пекіну почати конфронтацію у відносно вигідній для себе ситуації. Зіткнення зі США було для Китаю неминучим - це чудово розуміли і в Пекіні, і у Вашингтоні, і у всьому світі. Надто вже очевидними були глобальні претензії КНР і прагнення США зберегти свою гегемонію і не допустити піднесення конкурента. А початок конфлікту через території, які Китай вважає своїми по праву, перетворює протистояння для Пекіна на "справедливу справу". Адже нині позиція Китаю виглядає морально обґрунтованою і для китайських громадян (особливо на тлі зростання в останні 10–15 років патріотичних настроїв), і для багатьох китайських партнерів. У такій ситуації в Китаю є непогані шанси забезпечити міжнародний тиск на США і змусити їх відступити.