UA / RU
Підтримати ZN.ua

Слово Ердогана

Якщо Анкара дотримуватиметься свого слова й не перешкоджатиме проходженню танкерів через протоки, то це в остаточному підсумку приведе до зменшення енергозалежності України від Росії.

Автор: Володимир Кравченко

Оцінюючи підсумки візиту в нашу країну прем’єр-міністра Туреччини Реджепа Ердогана, українські чиновники не приховують свого задоволення. І є від чого. Обіцянка турецької сторони щомісяця пропускати вісім танкерів-метановозів через Босфор і Дарданелли означає, що LNG-термінал в Одесі зможе приймати скраплений газ не тільки з Азербайджану, а й насамперед із Катару та Алжиру. І це серйозний аргумент для потенційних інвесторів будівництва термінала з приймання скрапленого природного газу, багато з яких сумніваються в тому, що в Баку вистачить у найближчі роки каспійського газу для поставок його ще й в Одесу.

Обіцянки турецького прем’єра в Києві очікували довго, місяцями домагаючись її на переговорах: Україні потрібні гарантії безперешкодного проходження газовозів. Звичайно, турки не можуть не пропустити танкери зі скрапленим газом через Босфор і Дарданелли. Бо інакше це було б порушенням принципів міжнародного морського права: конвенція Монтре передбачає свободу проходження торговельних суден через чорноморські протоки. Але для української сторони важливо, щоб турки не створювали штучних перешкод для проходження метановозів, посилаючись на загрозу екологічної катастрофи в районі Стамбула. І якщо Анкара дотримуватиметься свого слова й не перешкоджатиме проходженню танкерів через протоки, то це в остаточному підсумку приведе до зменшення енергозалежності України від Росії.

Безумовно, обіцянку турецького прем’єра не слід розглядати як стовідсоткову гарантію. Навіть ураховуючи дружні стосунки, що склалися між Віктором Януковичем і Реджепом Ердоганом. Завжди є ймовірність того, що турки хитруватимуть, посилаючись на технічні проблеми проходження та питання безпеки. Ускладнити реалізацію досягнутих угод може й газпромівське лобі. Зовнішньополітична стратегія Кремля передбачає, що Росія повинна стати монопольним постачальником і транзитером енергоносіїв до європейських країн.

«У минулому Кремль уже використовував Туреччину у своїй грі проти України. І досить успішно. Як це, наприклад, було у випадку із проектом «Південний потік». Анкара, до речі, дала згоду на проходження цього газопроводу по її виключній економічній зоні без попередніх консультацій з Києвом. А Україна мала право очікувати цього від Туреччини, раз уже ми стратегічні партнери й у наших країн є такий консультативний орган, як стратегічна рада високого рівня», - вважає директор енергетичних програм Центру НОМОС Михайло Гончар.

Така позиція Анкари багато в чому пояснюється її прагненням стати ключовою територією для транзиту енергоносіїв у європейські країни. Іншими словами, посилити енерготранзитну залежність Європейського Союзу від Туреччини. І в цьому турецька політика в чомусь схожа на російську: «Газпром» робить усе, щоб стати єдиною сполучною ланкою між нафтогазовими родовищами в Сибіру і Центральній Азії та європейськими країнами-споживачами, посилити свою гегемонію на європейському енергетичному ринку.

Москва активно намагається «прив’язати» до себе й Туреччину. Ця роль не влаштовує керівництво республіки, націлене на лідерство своєї країни в регіоні та ісламському світі. Турецькі політики ставлять за мету зменшити енергозалежність від Росії в середньостроковій перспективі. Але цим плани Анкари не обмежуються. Як вважає аналітик Ешреф Ялінкіліджлі з Центру російських і євразійських досліджень Упсальського університету, «Анкара співпрацюватиме з Москвою тільки для того, щоб збільшити транзитну залежність Росії від Туреччини». Тому багато хто з аналітиків вважає, що зближення цих двох країн, яке відбулося останніми роками, ситуативне, і в майбутньому в їхніх відносинах настане криза.

Анкара веде власну гру на енергетичному ринку. І її інтереси не завжди збігаються з українськими. Але все-таки є надія, що турецька сторона виконуватиме взяте на себе зобов’язання. До того ж із чотирьох тисяч суден, які щомісяця проходять протоками, сто танкерів - зі скрапленим газом. І українські вісім газовозів погоди не зроблять. А наші співрозмовники, близькі до переговорного процесу, переконують: «Такі домовленості завжди пакетні. І в розробках проекти не менш важливі, ніж наш термінал».

Нагадаємо, що під час другого засідання стратегічної ради високого рівня між Туреччиною та Україною Реджеп Ердоган заявив: «Ми реалізовуватимемо співробітництво в таких галузях, як транспортування електроенергії, будівництво підземних газосховищ на території Туреччини, і також спільне видобування вуглеводнів». Ідеться про участь української сторони в будівництві турецького LNG-термінала на узбережжі Мармурового моря й підземного сховища газу (ПСГ) на території Туреччини. Як раніше писало DT.UA, саме проектування й будівництво українськими фахівцями ПСГ на території Туреччини було одним із основних питань на порядку денному засідання з участю Віктора Януковича та Реджепа Ердогана. Турки також чітко підтримали входження України в Трансанатолійський газопровід (TANAP).

Хоча основний наголос у переговорах українська сторона робила на енергетиці, представники двох країн не залишили без уваги й інші питання. У тому числі розвиток співробітництва у галузі високих технологій, зокрема в аерокосмічній сфері. Не менш актуальне нині й питання транспортних коридорів «Північ-Південь», що зв’язують Балтійське й Середземне моря. Тому активно обговорювали заходи щодо реалізації проекту «Вікінг». У Києві не проти використовувати й можливості Анкари на Близькому Сході, щоб вийти на ринки країн регіону.

Зауважимо, що, на відміну від Києва, Анкара розглядає українсько-турецькі відносини не так через призму диверсифікованості постачання енергоносіїв, як через торгівлю й інвестиції в українську економіку. Для Туреччини наша країна цікава як ринок збуту сільськогосподарської продукції, товарів легкої промисловості, побутової техніки. Тим більше що після «арабської весни», яка привела до дестабілізації в регіоні, турецький бізнес шукає можливості для інвестицій в інші регіони. І він бачить перспективи для своєї роботи в Україні, навіть попри специфіку бізнес-клімату в нашій країні. А в разі виникнення проблем в Україні ці питання Реджеп Ердоган нерідко піднімає на вищому рівні.

Турків тривожить, що в разі створення зони вільної торгівлі між Україною та Євросоюзом і за відсутності такої зони між нашою країною та Туреччиною, для українських товарів відкриється турецький ринок, бо Анкара й Брюссель мають угоду про Митний союз, тоді як український ринок буде для них закрито. Тому турецька дипломатія так наполегливо довгі роки домагалася підписання угоди про ЗВТ із нашою країною.

У Києві Реджеп Ердоган висловив сподівання, що цю угоду буде підписано до кінця поточного року, а товарообіг до 2015 року досягне 20 млрд. дол. (у 2011-му він становив близько 8 млрд. дол.). Наскільки реальними є очікування турецького прем’єра щодо ЗВТ? За словами українських експертів, нині йде робота над додатком до угоди, в якому буде захищено інтереси українських підприємців. Насамперед виробників сільгосппродукції та легкої промисловості. Тому в Києві воліють не поспішати, до останнього зважуючи всі «за» і «проти».

Та навіть попри те, що тексту угоди про ЗВТ ще остаточно не підготовлено, турецька сторона розглядає візит в Україну як успішний. Реджепу Ердогану важливо продемонструвати своїм виборцям успіхи турецької дипломатії. Особливо після невдачі, яка спіткала Анкару на Близькому Сході й у Північній Африці: Туреччині дедалі важче позиціонувати себе в цих регіонах як визначальну силу, здатну на лідерство.

В останні роки турецька зовнішньополітична доктрина ґрунтувалася на принципі «нуль проблем із сусідами»: Анкара прагнула створити сприятливі зовнішні умови для проведення політики модернізації зі збереженням стабільності в регіоні. Спочатку цей курс приніс успіх прем’єр-міністрові Ердогану та міністрові закордонних справ Давутоглу.

Але з початком «арабської весни» Анкара відійшла від цієї політики: турецький істеблішмент підтримав антиурядові виступи арабів, вважаючи, що Туреччина зможе очолити групу країн, які будуть орієнтовані на турецьку модель держави, а турецький бізнес отримає преференції. Але цього не сталося. Політичні сили, які прийшли до влади в країнах, де перемогла арабська весна, почали негативно сприймати Туреччину. Нині в Анкари напружені відносини із сусідами, а в регіоні - перманентна нестабільність.

У Сирії, наприклад, ситуація розвивається за гіршим для Анкари сценарієм: сирійські курди контролюють райони, що не підкоряються ані Башару Асаду, ані сирійській озброєній опозиції. Там зростають сепаратистські настрої. До того ж у результаті сирійського конфлікту активізувалися й бойовики з ліворадикальної Робітничої партії Курдистану (РПК), які ось уже близько тридцяти років ведуть безкомпромісну боротьбу за створення власної незалежної держави Курдистан на Південному Сході Туреччини. Усе це означає одне - серйозну загрозу для турецької державності.

Ба більше, на території Сирії члени РПК створюють плацдарми для нападу на турецьких військових. У результаті за останній місяць загинули десятки турецьких військовослужбовців і мирних жителів. Тому не випадково Реджеп Ердоган під час свого візиту в Україну подякував українській стороні за низку законопроектів, спрямованих на посилення боротьби з тероризмом, і висловив сподівання, що серед терористичних організацій буде згадано й РПК.

Ситуація, що складається в регіоні, не може не турбувати Реджепа Ердогана, який, мабуть, замислюється про те, як розвиватиметься Туреччина після його відходу з активного політичного життя. Уже не є таємницею проблеми зі здоров’ям турецького прем’єра. Що буде з політичною спадщиною людини, яка зуміла зламати хребет турецькому генералітету? І якщо турецька економіка ще міцно стоїть на ногах, то що буде із внутрішньою та зовнішньою політикою?

Питання подальшого майбутнього Туреччини не може не турбувати Київ. Адже ця країна - наш сусід по Чорноморському регіону, і з нею пов’язані наші енергетичні, транспортні, торговельні проекти. Нестабільність у Туреччині означає зростання ризиків. А цього хотіли б уникнути всі країни регіону, які так чи інакше залежать від основного енерготранзитера Європи.