Після Революції Гідності Лондон став одним із найбільш послідовних та надійних союзників для України. Велика Британія надає нам політичну підтримку, і її голос на захист України від російських домагань лунає гучніше й наполегливіше, ніж голоси більшості наших європейських партнерів. У російсько-українському конфлікті британці не обмежуються самими словами: вони одними з перших надали військово-технічну допомогу, надіслали інструкторів, розпочали обмін розвідінформацією. Останній приклад співпраці — підписана в листопаді угода про фінансування програми будівництва українських ВМС (тут і спільна розробка, і побудова ракетних катерів, і купівля кораблів, і допомога в облаштуванні військово-морських баз).
Чи може нинішній момент у відносинах стати чимось більшим, перерости в тривале партнерство? Запитання не банальне, зважаючи на складнощі, з якими нині зіштовхується Британія. Брекзіт ударив не тільки по економіці, а й по ролі Лондона у світі. Впродовж останніх десятиліть політичну вагу Британії забезпечувало не в останню чергу членство в Європейському Союзі. Так, об'єднання чимало вигравало від членства однієї з великих держав, але й Лондон отримував чималі дивіденди, виступаючи від імені найуспішнішого міжнародного об'єднання.
Із виходом із ЄС виникли побоювання, чи зможе Британія самотужки зберегти той вплив, до якого звикла. Трохи більш як півстоліття тому Велика Британія вже пережила болісну трансформацію: з першої держави світу вона перетворилася лише на одну з ряду великих держав, які стоять за спинами глобальних лідерів. Тоді, щоб вийти зі стратегічної кризи, Лондон став спиратися на союзи, зокрема й на ЄС. Брекзіт відбувався під гаслом повернення самостійності, у тому числі в зовнішній політиці. Отже, Лондону треба знайти вихід, спираючись на власні сили, розраховуючи на власний політичний, військовий, економічний потенціал.
Криза, в якій опинилася Британія, не видається такою вже страшною, — країна залишається однією з найбільших економік світу і взагалі досить благополучною державою. Але Британія вже кілька століть поспіль перебуває на авансцені світової політики, і піти звідти для неї справді дорівнюватиме катастрофі. Власне, це підтверджує опублікована в березні нинішнього року стратегія безпеки, зовнішньої та оборонної політики. Документ став першою спробою системно переосмислити місце країни у світі та оцінити її перспективи після виходу з Євросоюзу. Одне з головних завдань, на яке націлена стратегія, — Британія має залишитися серед світових лідерів і впливати на глобальні процеси.
Уряд Бориса Джонсона визнає: це завдання непросте, щоб його вирішити, слід переглянути багато пріоритетів британської політики. Британія розраховує залишитися серед лідерів не в останню чергу за рахунок більшої активності в силовому вимірі світової політики. Це означає — більше уваги військовій потузі, активна протидія будь-яким загрозам силою, готовність іти на конфлікт, аж до військового зіткнення. Про військову силу як про практичний інструмент політики так відкрито в Європі вже давно ніхто з великих країн не говорив. Сумнівів у тому, що Лондон може застосовувати військову силу, виникати не повинно: впродовж останніх десятиліть Британія воювала майже так само часто, як американці, — від Іраку й Афганістану до Лівії та Сомалі.
Нам це вигідно: доки політики континентальних держав покладаються виключно на дипломатію, щоб зупинити тиск Москви на Україну, Лондон говорить про необхідність військових заходів та ймовірність прямого військового зіткнення з Росією. І погоджується послати нових інструкторів, підтримує важливі заходи військового будівництва, не боячись «спровокувати Путіна». Лондон демонструє активність і жорсткість на підтвердження претензії на одне з чільних місць у світовій політиці, — нам вигідно, щоб однією з арен цієї демонстрації була Східна Європа.
Тим більше Велика Британія чітко визначилася і зі стратегічним противником. На відміну від Вашингтона, що націлився на глобальне протистояння з Пекіном, головним опонентом Лондона (якого багато британських політиків прямо називають ворогом) є Росія. Так, із Китаєм відносини теж непрості, але не такі однозначні. Лондон віддає перевагу діалогові, торгівлі й домовленостям, а не ворожнечі. Кроки, що мають антикитайську спрямованість, швидше, пов'язані з прагненням послабити експансію Пекіна в країни Співдружності. Адже на свої колишні колонії і Лондон має особливі плани, саме цим країнам судилося, на думку британського кабінету, забезпечувати британській дипломатії підтримку на міжнародних майданчиках. Займаючи цю позицію, Джонсон не діяв революційно: повернення до активних відносин зі Співдружністю своїм пріоритетом проголосив ще Тоні Блер на початку ХХІ століття. Інша річ, що успіхи на цьому шляху поки що невидатні, в чому Лондон схильний звинувачувати Китай.
А ось шляхів примирення з Москвою у Британії не бачать, та й, чесно кажучи, не шукають. На боротьбі з російською експансією в Лондоні планують вибудувати чималу частину своєї нової зовнішньої політики. Вибір загалом вдалий. На відміну від КНР, із Росією у Британії економічні зв'язки незначні, і потенційна шкода від їх розриву мінімальна. У Східній Європі є низка країн, котрі бояться Москви, і Лондон планує перетворити їх на своїх союзників — не тільки в «російському питанні», а й у глобальній політиці. Упродовж останніх місяців Лондон активно домовлявся у Східній Європі не тільки з Україною. В листопаді з Польщею було підписано низку угод щодо військової та військово-технічної співпраці, з Литвою та Польщею британці активно співпрацюють в облаштуванні кордону з Білоруссю — для подолання міграційної кризи. Поглибленню співпраці не заважає членство цих країн у ЄС, а спільні побоювання щодо Росії є сильним об'єднавчим чинником.
Східну Європу Лондон бачить одним із головних регіонів, де необхідно розгортати активну британську участь у забезпеченні безпеки та захисту демократії — поряд із Центральною Азією (і насамперед Афганістаном), Південно-Східною Азією, Близьким Сходом та Центральною Африкою. Лондон спиратиметься на успіх у цих регіонах у захисті свого глобального статусу, але досягти його він зможе лише заручившись підтримкою союзників — власних, а не ЄС чи США, бо інакше й успіхи записати на свій рахунок не вийде. Отже, Лондон готовий прийти у Східну Європу надовго, і в наших інтересах не змарнувати шанс, який випав.
Тісна співпраця з Британією може виявитися дуже цінним надбанням для української зовнішньої політики. Сьогодні вона меншою мірою зв'язана багатосторонніми зобов'язаннями і більшою мірою, ніж будь-яка інша держава Заходу, зацікавлена в пошуку нових союзників. Плюс вибір Росії стратегічним противником Лондона: дружити проти когось — основа для співпраці не дуже конструктивна, але міцна.
Лондон поки що в активному пошуку й на Україні свого вибору остаточно не зупинив. Той рідкісний випадок, коли ми можемо визначити майбутнє відносин. Треба тільки стати важливою частиною нового рівняння британської глобальної ролі: поглиблювати стратегічний діалог (самостійний, за рамками структур НАТО й україно-американських відносин), розширювати економічне співробітництво (хай навіть із військово-технічним присмаком), виробляти спільну з Лондоном позицію щодо східноєвропейських справ.
Підводних рифів на цьому шляху уникнути не вийде: є ризик ускладнень із Євросоюзом, рано чи пізно постане питання наших відносин із КНР. Але Британія, швидше за все, позиції у світі не втратить, а дружба з великою державою, зав’язана в період складнощів останньої, вартуватиме значно більше, ніж становище прохача та сумнівні мантри про «щит Заходу й демократії».
Більше статей Віктора Константинова читайте за посиланням.