UA / RU
Підтримати ZN.ua

Російська криза: як Україні вижити в епіцентрі вибуху

Думки приватної особи

Автор: Сергій Корсунський

Останні два місяці світ живе в умовах дивної кризи, вивчення якої в майбутніх підручниках із конфліктології зарахують до найскладніших тем курсу. Буквально, всі її складові, особливо в російському виконанні, вражають абсурдом, рівнем цинізму, масштабом і нерозумінням того, що відбувається й навіщо.

Безпрецедентний ультиматум із явно неприйнятними умовами, який Кремль висунув Заходу в середині грудня, жодним чином не був пов’язаний із Україною, проте саме ми опинилися в епіцентрі наймасштабнішої кризи з часів Карибських подій. Треба мати дуже спрощений погляд на реальність, аби повірити в занепокоєння Путіна у зв’язку з політикою відчинених дверей НАТО для України (і Грузії). Він чудово усвідомлює, що має вдосталь друзів серед країн-членів Альянсу, аби ефективно блокувати навіть такі прості речі, як приєднання України до Об'єднаного центру передових технологій з кібероборони НАТО, не кажучи вже про членство. Досить очевидно, що серед цілей було: а) посадити США за стіл переговорів з РФ на рівних; б) внести розкол у відносини США і країн ЄС, обговорюючи з Вашингтоном європейську безпеку без європейців; в) внести розкол у відносини США з країнами НАТО, яким зовсім не кортить збільшувати витрати на оборону і, взагалі, нервувати, коли в них усе гаразд, хіба що ковід лютує.

Звісно, важливо було й довести Китаю свою спроможність відтягнути увагу Білого дому від Індо-Тихоокеанського регіону на Схід Європи в обмін на згоду Пекіна взяти Росію у співавтори правил нового світового порядку і примусити Україну до поступок у контексті мінських домовленостей. Однак тільки головне надзавдання — скинути США з позиції світового лідера — вартувало всіх цих ігрищ у війну з небаченим переміщенням військ з усіх відомих найвіддаленіших округів та флотів до кордонів України; проведенням нікому не потрібних навчань; нахабним блокуванням портів і поновленням обстрілів української території з позицій в ОРДЛО із забороненої тими ж таки мінськими угодами видів озброєнь. Благо, іноземні члени місії ОБСЄ у паніці виїхали в безпечні місця вслід за частиною дипломатів і підприємців, тож реєструвати всі ці порушення стало набагато складніше.

Реакція США та їхніх союзників із кола друзів України, які не мають жодних ілюзій стосовно духовної глибини очей офіцера КДБ, на висунуті вимоги і демонстративні приготування до війни теж містила ознаки новизни. По-перше, несподівано легко вони (хоч і не всі) пристали на рішення надати Україні летальну зброю, яку ми наполегливо просили раніше, але майже безрезультатно. По-друге, проявилася реальна готовність великих і малих країн до рішучих дій, а також — з іншого боку спектра — до колабораціонізму з Росією. Тому що не може повносправна країна реально втягуватись у «розуміння» російської занепокоєності європейською безпекою, яка є повним божевіллям. Єдина країна, котра порушує європейську безпеку, — це сама Росія, котра є і агресором, і загарбником, і основним постачальником небезпеки.

Офіційний сайт Кремля

По-третє, і про це варто сказати окремо, спосіб гібридного протистояння,  обраний США, виявився настільки оригінальним, що заскочив зненацька не тільки Росію, а й союзників Вашингтона. Було розгорнуто мегамасштабну інформаційну кампанію з «викриття» планів агресії Кремля проти України зі «зливом» дат, схем та подробиць неминучої атаки. Потім «неминучість» зняли, потім нічого не відбулося 16 лютого, потім з’явилися нові терміни і деталі типу мосту через Прип’ять, який містичним чином був побудований тільки для того, аби миттєво зникнути після фотосесії. Наслідком кампанії став панічний відліт олігархів і депутатів від ОПЗЖ (що добре), втеча дипломатів і грошей (що дуже кепсько). Україна втратила чималі фінансові ресурси тільки тому, що вустами найавторитетніших світових ЗМІ було проголошено максимальний рівень небезпеки. Найгірше те, що ніхто не сказав, коли дипломатам та інвесторам можна буде повертатися, і це саме той момент, у якому наразі перебуває Україна. Упродовж найближчих тижнів Путін, найімовірніше, військ не відведе, чинитиме тиск і далі, а тим часом потенційні інвестори та страхові компанії шукатимуть інші місця дислокації й нових клієнтів.

Таким чином, нинішнє загострення навколо України не є випадковим, і тим більше — швидкоплинним. Путін вимагатиме уваги доти, доки Захід не зрозуміє, що санкції треба впроваджувати вже зараз, а не погрожувати зробити це «якщо», і впроваджувати якнайрішучіше. В сучасному світі жодна країна не може забезпечити власну безпеку. Саме тому вони об’єднуються в альянси, створюють різноманітні форми взаємної підтримки — двосторонні чи багатосторонні. Особливо в чутливій ситуації перебувають країни, котрі з історичних чи інших, наприклад релігійних, причин мають глибоко вкорінену недовіру одна до одної або так і не примирилися після попередніх конфліктів. Україна — не виняток, тож немає сенсу дискутувати навколо доцільності нашого членства в НАТО, і не тільки тому, що це закріплено в Конституції, а й тому, що сучасна система міжнародної безпеки перебуває в глибокій кризі й потребує рішучого реформування. Україна нічим не провокувала цю кризу, але опинилася в самому її епіцентрі. Той факт, що весь світ нині опинився на порозі нової масштабної війни з волі однієї людини, є підтвердженням цієї тези.

Ще десять років тому здавалося, що досвід двох кривавих світових воєн усе ж таки спрацював. Людство спромоглося створити умови для більш-менш мирного співіснування впродовж семи десятиліть. За цей час глобальні конфлікти нікуди не зникли, але вони подробилися на локальні, як колись потужна постать лорда Чемберлена подробилася на нинішніх менших чемберленів уже не британського покрою. Саме вони активізували дискусії в царині «реалізму» — давайте просто пояснимо Україні, що в НАТО її все одно не візьмуть, можливо вона відмовиться, потім натиснемо в напрямі «Мінська», і тоді задоволена Росія заспокоїться. В міжнародній пресі та у фахових виданнях, як мушки-дрозофіли, множаться публікації, котрі ледь не прямо закликають позбавити Україну права вибору, фактично — обмежити суверенітет і тим самим умилостивити дракона. Серед цих «фахівців» багато гучних імен, чи то не класиків у царині міжнародних відносин. Вони — «реалісти». Що ж, в українців у графі «реалізм» стоїть жирне «незадовільно».

В сучасному глобалізованому світі не можна відокремити європейську безпеку від азійської чи будь-якої іншої. Також неможливо виокремити безпеку Росії від безпеки України чи Естонії. Але як досягти рівності й справедливості в питаннях безпеки, якщо десятиліттями не вирішуються навіть конфлікти за безлюдні острови, що вже казати про такі стратегічні проблеми як Крим, Придністров’я чи Абхазія? Чи не настав час для чесної розмови, з наслідками й висновками, про неефективні РБ ООН і ОБСЄ; про розробку і розповсюдження надсучасних і ще більш смертоносних видів зброї; руйнування механізмів довіри та контролю над озброєннями; покарання порушників режимів нерозповсюдження і країн-агресорів, які відкрито загрожують іншим.

Але вирішувати питання безпеки мають насамперед ті, від кого вона залежить. Умовно кажучи, країни G-7, Росія, Китай, Індія, Австралія та Туреччина мають скликати міжнародну конференцію високого рівня, сісти за стіл переговорів і виробити нові ефективні правила міжнародної безпеки. Ці країни — майже 70% світового ВВП, половина населення людства, це 12 найпотужніших армій із 24 найкращих. Тому саме на них лежить особлива відповідальність за те, що відбувається в Євразії — регіоні, від якого, як писав Бжезінський, залежить доля світу.

Офіційний сайт Кремля

Скільки можна терпіти окупацію Росією територій України, Грузії, Молдови, розробку ракетно-ядерних програм Іраном і Північною Кореєю, територіальні претензії всіх до всіх в Азії, вичерпний перелік яких навіть важко скласти? Пандемія, яка ще нікуди не поділася, і кліматичні зміни, що стають дедалі катастрофічнішими, нагромадження зброї, все ефективнішої за можливістю вбивства, довели неефективність тих інституцій, які мали б стояти на заваді всій цій вакханалії. Катастрофічна нерівність у розподілі світових благ створює тектонічні розломи, значно більш небезпечні, ніж між тими плитами суші, на яких розміщуються вісім мільярдів людей.

Справжньою вселенською ганьбою є надмірне споживання в одній частині планети і хронічний голод в іншій тільки тому, що 1% відсотку населення недостатньо розкоші, влади та впливу, аби збагачуватися за рахунок решти 99%. Неприпустимі шантаж, агресія і застосування сили з боку ядерної держави — члена РБ ООН — стосовно неядерної. Ми всі разом можемо продовжувати жити як живемо, і катастрофічні наслідки наздоженуть нас ще за життя нинішнього покоління. Або можемо зупинитися і змінити світ. Правда, для цього знадобляться хоча б кілька Рейганів, Тетчер і Черчілів, а не багато маленьких чемберленів.

Ну і, звісно, ми мусимо усвідомити, що нинішня інспірована Росією масштабна криза ледь не вперше відбувається в умовах Фейсбуку й Твітера, коли «розганяти» меседжі можна легко, масово і практично не напружуючись. Уже зовсім скоро перед людством відчинить двері Метавсесвіт, і це теж станеться ще за життя нинішнього покоління. Може, хоч віртуальний світ допоможе позбутися фантому «реалізму», який, і з цим важко сперечатися, допомагає пояснити, що відбувається й чому, але зовсім безсилий відповісти на два інших запитання: як відбувається і що буде далі. Нинішня криза створила величезний вакуум на тому місці, де має бути розуміння принципів співбуття з погляду майбутнього, а не минулого. Путіну вдалося-таки тимчасово повернути світ у часи, в яких він ментально живе, однак саме тому він не має шансів на остаточний успіх, що нас — та не його — чекає майбутнє. Але для того, щоб вийти з нинішнього стану, його — себто майбутнє — необхідно помислити. Втретє за останні два десятиліття Україна опинилася у центрі Всесвіту. Скористаємося — нарешті опинимося за столом, а не в меню. Фантастика, скажете ви? Дуже скоро побачимо.

Більше статей Сергія Корсунського читайте за посиланням.