Розгін у Каїрі наметового табору прихильників скинутого президента Єгипту Мухаммеда Мурсі став найкривавішим епізодом у постреволюційній історії цієї країни. Дії військових поглибили розкол у єгипетському суспільстві. Різні оцінки того, що відбулося, - у Заходу й арабського світу: кожна зі сторін виходить зі своїх прагматичних інтересів. Але до чого призведе в найближчому майбутньому політика залізного кулака єгипетської армії?
Єгипетські "брати-мусульмани" не змирилися з насильницьким відстороненням від влади Мухаммеда Мурсі - першого в історії Єгипту обраного на загальних виборах президента країни. Вони обрали тактику сидячих протестів і поставили наметові табори на кількох площах Каїра. Минуло шість тижнів - і єгипетські військові підігнали до цих таборів важкі бульдозери й 14 серпня без особливих церемоній почали зносити намети з усім тамтешнім майном.
Особливо гарячі голови з-поміж прихильників Мурсі не тільки залишилися, а й, розжившись автоматами, відкрили з дахів і вікон будинків вогонь по солдатах, що йдуть на штурм, і поліцейським. Силовики не залишилися в боргу. Вони замінили гумові кулі на свинцеві, й зачищення таборів перетворилося на міський бій із сотнями жертв. Останнім оплотом протестувальників стала мечеть "Аль-Фатх", яку поліція взяла штурмом. Паралельно єгипетська влада особливо подбала, щоб максимально закрити доступ до місця подій іноземній пресі.
Єгипетські військові поставили світ перед фактом. А основні міжнародні гравці розійшлися в оцінках розгону наметових таборів.
Саудівська Аравія, Кувейт і Об'єднані Арабські Емірати однозначно підтримали дії єгипетської армії і навіть устигли підкріпити своє схвалення пакетом конкретної фінансової допомоги в розмірі
12 млрд дол., п'ять з яких уже надійшли в Єгипет. А от Катар, який іще вчора був мало не головним верховодою у єгипетській політиці, несподівано опинився в останньому ряду.
Емірат, хоч і входить разом зі згаданими вище країнами до клубу багатих держав Перської затоки, всі ставки робив на Мурсі й підтримку "братів-мусульман" не тільки в Єгипті, а й у всіх країнах "арабської весни". Доха всіма силами допомагала "братам" як очевидним фаворитам.
Однак під час скинення Мурсі єгипетські військові закрили не тільки канали ісламістів, а й офіси катарської "Аль-Джазіри". Катар офіційно вимагав звільнити заарештованих єгипетськими військовими політв'язнів і не застосовувати силу проти протестувальників. Єгиптяни до вимог Дохи не прислухалися й зробили те, що зробили. Проте Катар не припинив допомагати цій країні й відправив другий танкер із безплатним газом для місцевого енергетичного сектора, заявивши, що емірат допомагає не одній політичній партії, а всьому Єгипту.
Турецького прем'єр-міністра Реджепа Ердогана, який щойно "пережив нокдаун" у себе вдома, "занесло" найбільше. Він звинуватив в організації повалення Мурсі не єгипетських військових, а Ізраїль, одночасно розкритикувавши країни Перської затоки за надання фінансової допомоги армії Єгипту. Втім, для Ердогана це не вперше: на думку турецького прем'єра, масові демонстрації на Таксимі в Стамбулі організувала єврейська діаспора. Анкара - як такий собі публічний жест - вирішила скасувати планові спільні навчання ВМС Туреччини й Єгипту.
Прохолодно до дій єгипетських військових поставилися Сполучені Штати й Європейський Союз. Правозахисна організація Human Rights Watch, що базується у США, у своєму підсумковому звіті прямо звинуватила єгипетську владу в надмірному застосуванні сили. А конкретно - у проведенні масштабної воєнної операції замість поліцейської, що обернулося великою кількістю жертв.
На офіційному рівні як Вашингтон, так і Брюссель розглядають варіанти заморожування фінансових дотацій Каїру. Штати - щорічної військової допомоги в розмірі близько 1,3 млрд дол., а Євросоюз - фінансової допомоги загальною сумою близько 5 млрд євро. Втім, Саудівська Аравія вже пообіцяла компенсувати з власних коштів заморожування будь-якої західної допомоги на будь-яку суму.
Якою ж логікою керуються ці країни?
Треба сказати, що кожен гравець у єгипетській грі правий по-своєму. Країни Перської затоки, що однозначно підтримали військових у Єгипті, керуються принципом Наполеона - "краще один поганий начальник, ніж два хороших". Головні пріоритети вони бачать, по-перше, у встановленні бодай якоїсь, але міцної влади. По-друге, у застосуванні ургентної терапії, спрямованої на порятунок фінансової системи Єгипту та його економіки від краху, що повністю підірве єгипетське суспільство.
Та, крім цього, є й інші мотиви. Країни Перської затоки готові нині жертвувати малим, щоб завтра отримати велике. В Єгипті вони останнім часом переслідували масштабні економічні цілі й уливали багатомільярдні інвестиції, які створювали нафтовим шейхам реальні активи, а попутно - зайнятість місцевому населенню. Вони вітали революцію в Єгипті, бо очікували, що нова влада відкриє нові можливості для інвестицій.
Та головне, що їм треба тепер, - це стабільність за всяку ціну. Для них формальна демократія - діло десяте. Навіть той-таки Катар підтримував "братів-мусульман" із прагматичних міркувань як партію-фаворита, очікуючи в майбутньому жесту у відповідь у вигляді економічних преференцій.
Захід же вбачає у діях військових усі ознаки бігу по колу. Єгипетські силовики не вперше "підставляють" Європу й Штати своїми незграбними методами. Навіть у часи президента Хосні Мубарака, з яким ЄС і США плідно співпрацювали, попри те що режим являв собою абсолютну диктатуру, на єгипетській вулиці була глуха й сліпа ненависть до Заходу. Вона трансформувалася в тероризм, спрямований проти західних громадян.
"Арабська весна" дала можливість США і ЄС спробувати виправити свій імідж. Захід не тільки домігся проведення перших вільних виборів, а й, найголовніше, - визнав вибір єгипетського народу, хоча генерали безперестану й нав'язували себе Європі й Америці як "кохану дружину". Однак, як виявилося, військові, попри свою світськість, не гірше за радикальних ісламістів нацьковували каїрську юрбу на західних громадян.
Передусім це стосується підбурювання до нападів на західних журналістів, що досягло апогею саме останнім часом. Ба більше, єгипетські силовики встигли опустити в себе інформаційну завісу - так само, як це було за Мубарака.
Аналогічні завіси практикували всі арабські диктатори, яким десятиліттями вдавалося підтримувати в очах світової спільноти ілюзію стабільності режиму. Тільки вузьке коло дипломатів, бізнесменів і журналістів, які постійно проживали в цих країнах, знало, наскільки вибухонебезпечні ці придушені суспільства зсередини. Тому Захід не бачить сенсу миритися з діями генералів, які призведуть до нового неконтрольованого вибуху вже в середньостроковій перспективі. Але є ще один чинник: за роки необмеженої влади військових ні в поміркованих "братів-мусульман", ні в більш радикальних салафітів так і не виявилося лідерів, спроможних управляти країною.
Після двох із половиною років, що минули від початку "арабської весни", стає остаточно зрозуміло, що Єгипет іде по колії, прокладеній пострадянськими республіками Південного Кавказу - Грузією і Азербайджаном. Дивлячись на Мурсі, мимоволі пригадуєш імена перших усенародно обраних президентів Звіада Гамсахурдії й Абульфаза Ельчибея. Обоє вийшли з переслідуваного всесильним КДБ антикомуністичного підпілля. Обоє недовго затрималися при владі - були скинуті в результаті військових заколотів. Політика Гамсахурдії й Ельчибея створила передумови для повернення до влади представників радянської партійної еліти - Шеварднадзе й Алієва, що з полегшенням сприйняли як удома, так і за кордоном.
Доля єгипетських "братів-мусульман" зараз залежить від того, де й коли вони викинуть білий прапор. Якщо вони здадуться найближчими днями, то матимуть шанс залишитися легальною політичною опозицією. Якщо ні - то, судячи з набраного владою темпу й розмаху масових арештів, військові знову заженуть їх у глибоке підпілля, звідки доставлятимуть тільки в камери для катувань і на шибениці.
Сама ж військова верхівка першим ділом спробує повністю перебрати на себе важелі влади. У цій ситуації природним видається й процес виправдання Хосні Мубарака, що вже розпочався. (При цьому, менш імовірно, що в Єгипті буде повністю реставровано систему Мубарака.) За достатнього тиску Заходу - покриє себе поливою цивільної адміністрації й навіть погодиться терпіти біля себе якусь легальну опозицію, що вчитиметься брати участь в управлінні державою. Але стратегічно стабільність Єгипту залежатиме від одного чинника - наскільки темпи зростання національної економіки встигатимуть за демографією.