На Банковій з'явилася традиція — раз на пів року Володимир Зеленський зустрічається з президентом Туреччини Реджепом Тайїпом Ердоганом. Попри загострення ситуації в Донбасі, традиції дотримано й цього разу: минулої суботи Зеленський вирушив із візитом до Стамбула, щоб разом з Ердоганом узяти участь у засіданні Стратегічної ради високого рівня.
Чи треба було президентові їхати за Чорне море, тоді як на Сході відбувається ескалація бойових дій, на українсько-російському кордоні скупчуються російські війська, а з Кремля лунають погрози вторгнутися в Україну? Представники влади впевнені, що це було необхідно: як мінімум, для того, аби особисто представити турецькому колезі українське бачення ситуації в Донбасі. Цю думку поділяють і в опозиції, яка раніше критикувала Зеленського за поїздку в Катар.
І телефонна розмова Владіміра Путіна з Ердоганом за день до поїздки Зеленського, під час якої йшлося й про загострення ситуації в Донбасі, навряд чи була випадковістю на цьому тлі. За повідомленням прес-служби російського президента, Путін виклав підходи Кремля «до вирішення внутріукраїнської кризи» і висловив стурбованість із приводу того, що українська сторона «відновила небезпечні провокаційні дії, спрямовані на загострення обстановки на лінії зіткнення».
Туреччина — один із ключових гравців у регіоні. Вона контролює чорноморські протоки, входить до «великої двадцятки», є великим транспортним і енергетичним хабом. А ще — Анкара має досить специфічні відносини з Москвою: Туреччина не хоче сваритися з Росією, але й дружити особливо не планує. І, хоча турецьке керівництво не дає жорстких оцінок діям Кремля в Україні, воно стабільне у своїй підтримці територіальної цілісності та суверенітету нашої країни. Загалом, між Україною і Туреччиною є точки дотику, що дозволяє Києву вирішувати свої завдання.
Вони полягають, по-перше, в розширенні співробітництва двох країн у військово-технічній сфері. По-друге, в залученні Туреччини до участі в роботі Кримської платформи, а самого Ердогана — до визволення незаконно утримуваних російською владою українських політв'язнів кримськотатарського походження. (І на переговорах у Стамбулі цим двом питанням приділили основну увагу.) Тим часом у Києві не забувають, що після будівництва каналу «Стамбул» реальністю стане і прохід LNG-танкерів в українські порти Чорного моря.
Зважаючи на претензії Туреччини на статус лідера в Чорноморському регіоні та тюркському світі, для Анкари у відносинах із Києвом, крім боротьби з прибічниками ісламського проповідника Фетхуллаха Гюлена (невипадково у Спільній декларації двох президентів, підписаній за підсумками засідання Стратегічної ради, три її пункти хоча і не прямо, але стосувалися цього питання), пріоритетом залишається питання Криму та кримських татар. Важливим результатом поїздки Зеленського до Стамбула стало підписання угоди про будівництво Туреччиною 500 квартир для вимушених переселенців із півострова: у Миколаєві та Херсоні — по 200, а в Києві — 100 квартир.
А ось із Кримською платформою, яку створює Україна, щоб привернути увагу світової спільноти до окупації Криму Росією, справи йдуть не так добре, як цього хотілося б українській владі.
Для Києва дипломатичною перемогою є вже те, що Туреччина зголосилася взяти участь у роботі Кримської платформи й зафіксувала свою згоду в Спільній декларації двох президентів. Однак гірші справи з участю Ердогана в інавгураційному саміті платформи, який має відбутися 23 серпня. Для Зеленського принципова участь у цьому заході перших осіб. Але Ердоган поки що відмовляється, що пояснюється істеричною реакцією Росії на українську ініціативу.
Остаточно рішення про те, хто очолюватиме турецьку делегацію, швидше за все, в Анкарі приймуть ближче до серпня. Та поки що приїзд у Київ турецького лідера видається вкрай малоймовірним: оскільки Кримська платформа — сильний подразник для Кремля, участь Ердогана в інавгураційному саміті означала б серйозні ускладнення у відносинах із Путіним, чого президент Туреччини хоче уникнути.
Зате чинник Росії мало впливає на співпрацю України і Туреччини у військово-політичній та військово-технічній сферах. У Спільній декларації Анкара висловила підтримку намірам України вже найближчим часом одержати План дій щодо членства в НАТО: останніми місяцями Київ активізував дипломатичні зусилля, намагаючись «матеріалізувати» рішення Бухарестського саміту 2008 року хоча б стосовно ПДЧ.
Експерти, з якими я обговорював підсумки візиту до Стамбула, згодні з оцінкою українського президента, що співпраця у сфері оборонної промисловості — нині рушійна сила у двосторонніх відносинах. Наша країна вже закуповує в Туреччини сучасні системи зв'язку, безпілотники тощо. Цій військово-технічній співпраці між Києвом і Анкарою не перешкоджають санкції США проти Туреччини, накладені через купівлю нею ЗРК С-400 в Росії: за словами наших співрозмовників, у Вашингтоні не проти українсько-турецького ВТС.
У рамках президентського візиту відбулися переговори глав оборонних відомств України та Туреччини Андрія Тарана й Хулусі Акара, під час яких обговорювалися поставки в нашу країну турецьких безпілотників Bayraktar і боєприпасів до них, проєкти в авіаційній галузі, а також співробітництво у побудові корветів. На сьогодні найперспективнішим видається спільне підприємство з виробництва безпілотників: турецьку сторону дуже цікавлять наші двигуни для дронів.
Однак на рівні багатолітніх перемовин завмерли плани створення військово-транспортного літака на базі українського Ан-178. Незрозуміла й доля досягнутих торік домовленостей про спільне виробництво турецьких корветів класу ADA. (Перший корабель планується виготовити в Туреччині, а далі виробництво передбачається на суднобудівній верфі «Океан» у Миколаєві.) Річ у тому, що в Києві не зовсім упевнені в необхідності ставити на озброєння ВМС України дорогі корвети.
Хоча корвет класу ADA є одним із найсучасніших і повністю відповідає стандартам НАТО, основне завдання українських моряків — захист суверенних вод і портів нашої країни на відносно невеликій ділянці північно-західної частини Чорного моря та північної частини Азовського моря. Тому серед військових дедалі переконливіше лунають голоси тих, хто вважає, що пріоритетними в поповненні надводних сил ВМС все-таки є катери «москітного флоту», на розвиток і утримання якого наша країна вже має достатній ресурс (близько 2—3 млрд грн на рік).
Під час візиту Зеленського до Туреччини не було прийнято якихось проривних рішень. У тому числі і в питанні угоди про зону вільної торгівлі, переговори з якого ведуться ось уже з десяток років: сторони не наблизилися до компромісу, намагаючись максимально відстояти свої інтереси. Але на тлі загострення ситуації в Донбасі для Києва важливі й політична підтримка України з боку Туреччини та підтвердження раніше підписаних військових контрактів. І те, і те Зеленський у Стамбулі одержав.
Більше статей Володимира Кравченка читайте за посиланням.