Переживши кілька днів хаосу й невизначеності, казахстанська влада впоралися з шоком та розгубленістю й зуміла придушити масові протести в країні.
Офіційне пояснення кризи, приводом до якої послужило підвищення ціни на скраплений газ, — напад зовнішніх і внутрішніх ворогів із метою захоплення влади. При цьому представники Ак-Орди (президентської резиденції) так і не назвали країн, які нібито спланували та здійснили заворушення. А історія киргизстанського джазового музиканта Вікрама Рузахунова демонструє, як казахстанські силовики вишукують і знаходять «терористів» та «змовників».
Нагадаємо: побитий казахстанськими військовими джазмен заявив на камеру, що отримав гроші за участь у протестах. Після того, як Рузахунова впізнали його рідні та знайомі, а в Киргизстані розпочалася кампанія за його визволення, казахстанські силовики відпустили музиканта на батьківщину. При цьому МВС Казахстану, реагуючи на ноту протесту киргизстанського зовнішньополітичного відомства, заявило, що на відео не Рузахунов, а такий собі безробітний Закір Убуров.
Протести супроводжувалися спалахом міжкланової боротьби за владу, переміг у якій глава Казахстану Касим-Жомарт Токаєв, а програло — оточення першого президента країни Нурсултана Назарбаєва. Так, було заарештовано кількох колишніх керівників Комітету національної безпеки (зокрема ексглаву КНБ Каріма Масімова), а два силовики-високопосадовці наклали на себе руки. При цьому досі невідома доля самого Назарбаєва та його найближчих родичів.
Експерти кажуть, що, розстрілявши протестувальників, Казахстан перейшов від «м'якого авторитаризму» до репресивного. Нині Токаєв заявляє, що в Казахстані відновлено «повний порядок», а «небезпечні загрози для безпеки країни відвернені». Але він прикрашає ситуацію.
Звісно, Токаєв посилив свої позиції в системі влади, знявши ряд назарбаєвських призначенців. Тепер він розставляє в силових структурах та уряді лояльних до себе людей. У вівторок було створено новий уряд, який очолив колишній віцепрем'єр Аліхан Смаїлов. Президент також оголосив про свою готовність проводити реформи, викорінюючи бідність і трансформуючи МВС.
Однак, закликавши іноземні війська у хвилину невпевненості в лояльності власних силовиків, Токаєв послабив позиції Казахстану, звузивши поле для маневру в його відносинах із Росією, Китаєм, США. Присутність російських «миротворців» означає, що хай країна й не стала «Казахстанським федеральним округом», але фактично перебуває під протекторатом Росії. І обіцяне виведення «миротворчих сил ОДКБ» найближчими днями мало позначиться на тому, що Казахстан із його енергетичними та мінеральними багатствами дедалі сильніше підпадає під вплив Москви.
Виступаючи у вівторок на засіданні мажилісу, Токаєв оголосив, що поетапне виведення розпочнеться 13 січня і триватиме десять днів. Своєю чергою, Путін запевняє, що «миротворці» будуть негайно виведені, коли необхідність у них зникне. Але хіба можна вірити російському президентові? Тим паче що Росія, яка прагне повернути собі певний імперський статус і не полишає спроб наростити власний вплив на пострадянському просторі, приміряє мундир «жандарма Євразії».
Нагадаємо, що 2022 року буде століття утворення СРСР. І для Путіна, який розглядає розпад Радянського Союзу як «найбільшу геополітичну катастрофу», зацикленого на відродженні Росії як «великої держави», російська військова присутність у Казахстані може стати, поряд із інкорпорацією Білорусі, ілюстрацією успіху його політики, спрямованої і на створення євразійських інтеграційних об'єднань на чолі з Москвою, і на розширення зони російського впливу.
Загальний скептицизм стосовно обмеженого терміну перебування «миротворчих сил ОДКБ» раніше висловив держсекретар США Ентоні Блінкен: «Новітня історія вже дала нам урок: якщо росіяни перебувають у вас удома, іноді буває дуже важко домогтися, щоб вони пішли». А російський міністр оборони Сергій Шойгу, який днями заявив, що «миротворці» пробудуть у Казахстані до повної стабілізації обстановки в цій державі, лише підтвердив оцінку ситуації, дану американським держсекретарем.
Для того, щоб Росія тепер вивела війська, Токаєву доведеться заплатити високу ціну. Очевидно, що зараз тривають торги. Пропагандистка Кремля Маргарита Симоньян разом із іншими російськими політиками вже виставили казахстанському керівництву райдер, суть якого зводиться до повної русифікації країни та визнання Криму російським. Цілком можливо, що Токаєв і ослабить політику казахізації, яка передбачає розширення прав казахської мови та посилення присутності казахськомовних кадрів у держапараті.
Однак за те, щоб залишити в зоні свого впливу ще одну країну, яка колись входила до СРСР, Кремль теж може заплатити високу ціну.
На тлі того, що російські політики (як колись і сам Путін) постійно висувають територіальні претензії, називаючи територію Казахстану «щедрим подарунком» Росії, посилення впливу Москви може призвести до зростання антиросійських настроїв (у тому числі й серед казахстанської політичної та економічної еліти) і до міжетнічних сутичок. Нагадаємо, що росіяни, які становлять близько 20% населення Казахстану, проживають переважно в індустріально розвинених північних областях країни.
Якщо Москва активно втрутилася в події в Казахстані, зігравши на боці Токаєва, то ще один впливовий гравець Центральноазійського регіону — Пекін, витримавши дипломатичну паузу, публічно підтримав Токаєва і висловив надію на якнайшвидшу стабілізацію ситуації. Пізніше міністр закордонних справ КНР Ван Ї заявив, що Китай готовий активізувати співпрацю правоохоронних органів з Казахстаном і допомогти протистояти втручанню «зовнішніх сил».
Для Пекіна дуже важливо, щоб у Казахстані була стабільна ситуація. По-перше, ця центральноазійська держава — один із джерел енергоносіїв та ключовий елемент у реалізації глобального інфраструктурного проєкту «Один пояс — один шлях». По-друге, у Пекіні турбуються про безпеку в китайських прикордонних районах, адже Казахстан сусідить із Сіньцзян-Уйгурським автономним районом, у якому проживають тюрки-мусульмани — казахи, уйгури, узбеки, і де сильні сепаратистські настрої.
За останні два десятиліття Китай активно інвестував у нафтогазовий сектор і транспортну інфраструктуру цієї центральноазійської країни. Економічні позиції Китаю в Казахстані такі сильні, що це дратує Москву, яка вважає Пекін конкурентом у традиційній російській зоні впливу. Адже одночасно з інвестиційно-фінансовою експансією Китай посилював і свій політичний вплив у Казахстані. Зворотним боком економічної присутності Пекіна стало посилення сінофобії в казахстанському суспільстві та зростання антикитайських виступів.
Незважаючи на конкуренцію за Казахстан, сьогодні Пекін і Москву об’єднують і спільні інтереси. Вони полягають не тільки в стабілізації ситуації в цій центральноазійській країні та в захисті своїх політичних і економічних інвестицій, а й у прагненні витіснити з неї Сполучені Штати.
Позиції США в Казахстані досить сильні: 30% усієї нафти в країні видобувають американські компанії, тоді як російські — лише 3,3%, а китайські — 17,7%. При цьому сім’я Назарбаєва має тісні бізнес-відносини з американськими компаніями. І хоча після виведення військ із Афганістану США помітно втратили інтерес до Центральної Азії, проте Нур-Султан — головний партнер Вашингтона в регіоні. А для Казахстану зближення зі США донедавна було частиною стратегії урівноваження впливу Москви й Пекіна у країні.
Однак січневі події багато що змінили. Ще до протестів Казахстану було складно втримати баланс і проводити політику багатовекторності. Тепер, із багатократним посиленням впливу Росії, це стає практично неможливо.
Більше статей Володимира Кравченка читайте за посиланням.