Дивлячись на реакцію польських політиків і звичайних поляків на події в Україні, маю відчуття дежа-вю. Ситуація нагадує те, як Польща відреагувала на Помаранчеву революцію дев'ять років тому. Україна стала однозначно темою номер один у внутрішній політиці – до такої міри, що на тому тлі майже ніхто не звернув уваги на важливе голосування про скасування пенсійної реформи. Однак, на відміну від 2004-го, цього разу польські політики не виступають в українському питанні як одна команда, хоча є спроби зовні робити такий вигляд. Питання, як Польща повинна відреагувати на події на Майдані, вже стало приводом для серйозних суперечок між владою та опозицією. Водночас президент терміново скликав Раду національної безпеки, що, втім, не принесло бажаних результатів – Варшава нервово розробляє стратегію дій, однак поки не має чіткого плану.
Три підходи
до українського питання
Одне не викликає сумніву – Польща однозначно підтримує європейські прагнення українців та закликає Київ утриматися від силових рішень. Таку декларацію ухвалив одноголосно польський Сейм, і під цими словами може підписатися також більшість суспільства. Проблема починається, коли розмова сходить на деталі. Тут політики поділилися на три табори, поміж якими ведуться інколи досить гострі суперечки.
Перша група – це ті політики опозиції, котрі закидають владі відсутність чіткого плану дій щодо України та закликають до більш рішучої підтримки Євромайдану. До неї можна віднести передусім Ярослава Качинського, котрий після повернення з Києва гостро розкритикував міністра закордонних справ та прем'єра за їх вичікувальну позицію. "Зараз міністр Сікорський повинен бути там, де був я, тобто на київському Майдані. Влада зазнала поразки в українському питанні", – сказав Качинський, чим викликав роздратування у представників уряду.
Однак закиди про брак стратегії, хоч і не такі радикальні, лунають також з боку інших лідерів опозиції, зокрема від лідера соціалістів Лешека Міллера та меншою мірою від Януша Палікота ("Твуй Рух") і євродепутата Павла Коваля. Ці політики звертають увагу на необхідність сформувати якийсь "економічний пакет" для України, щоб таким чином переконати Януковича підписати асоціацію. "Це може звучати некоректно, але я пам'ятаю свої переговори з ЄС про вступ, і ми тоді змагалися за кожне євро, за кожну тонну зерна чи м'яса. Втрата російських ринків Україною - це об'єктивний факт, і ми не можемо удавати, що проблеми немає. ЄС - це не тільки великі ідеї, але також гроші, і тому ми зараз повинні зібрати парламент і обговорити, чи Польща готова відмовитися від частини своїх дотацій і передати їх Україні, якщо ситуація до того дозріє", – говорив у розмові з Польським телебаченням колишній прем'єр Лешек Міллер.
Більшість впливових політиків правлячої Громадянської платформи, разом з Туском і Сікорським, дотримуються протилежного погляду. Тобто жодних додаткових грошей для України і радше вичікувальна позиція без відкритої підтримки Євромайдану. Хочете – підписуйте, пропозиція і надалі актуальна, ми це привітаємо, але рішення належить виключно Януковичу та Азарову.
Притому Туск, Сікорський і їх соратники дуже обережно сприймають Євромайдан та натякають, що опозиції не треба висувати вимоги відставки уряду і позачергових виборів. На думку прем'єра і міністра закордонних справ, партнером для розмов є легальна влада України, і політики опозиції повинні радше домагатися від неї підписання Угоди про асоціацію, а не змінювати характер протестів з проєвропейського на антивладний. На думку польського прем'єра та шефа дипломатії, додаткових грошей, поки Україна не проведе реформ, сенсу давати нема, бо це нічого не дасть – гроші розкрадуть. За словами Сікорського, пропозиція ЄС достатньо вигідна для України, та Брюссель не повинен ставати до гри з Москвою "хто дасть більше", адже Путін однаково підіб'є ставку та ще запропонує Януковичу те, чого Європа дати не може – особисті вигоди.
На цьому тлі найменш видимою є третя група, до якої можна віднести передусім менш відомих парламентаріїв і євродепутатів з воєводств, які межують з Україною. Ці політики звертають увагу на те, що в ситуації, яка склалася, Польща мусить насамперед інтенсифікувати співпрацю з Україною у дрібних проектах, таких як відкриття нових пішохідних переходів на кордоні чи стипендії для українських студентів. Представниками такої неформальної команди є Марек Познанський ("Твуй Рух", керівник Люблінської парламентської групи) та Ельжбета Лукацієвська (євродепутат Платформи з Підкарпаття). Але про них – далі.
Конфлікт Сікорський – Качинський
Гостра критика, яку Ярослав Качинський висловив на адресу Сікорського і Туска, стала вже приводом для чергового конфлікту між двома найбільшими партіями. У відповідь на закиди Качинського міністр Сікорський написав у Твіттері: "Очікую від політиків ЗіС чіткої декларації, скільки польських мільярдів вони хочуть спрямувати в корумповану економіку України, щоб перекупити президента Януковича". Недипломатична форма цього повідомлення обурила політиків не тільки ЗіС, але і лівих партій – на Фейсбуку з'явилася навіть ініціатива "Хочемо відставки Сікорського" (Sikorski do dymisji), яку заснували молоді активісти, пов'язані з екологічним рухом.
"Радек Сікорський має право думати так про Україну, але міністр Сікорський не має права так писати", – прокоментував цей пост Лешек Міллер. На думку колишнього прем'єра, цей tweet був недипломатичний і такі слова обмежують можливості переговорів з Януковичем – а розмовляти таки доведеться.
Критики також звертають увагу на факт незалагоджених візових скандалів у польських консульствах в Україні, Білорусі й Азії, про які "ДТ" писало декілька тижнів тому і про які широко повідомляла польська преса. Мовляв, корупція в Україні – відома річ, але міністр, який толерує дивні візові скандали в своєму відомстві, – остання особа, котра має моральне право говорити про корупцію у сусідів.
Конфлікт між Сікорським і Качинським стосувався також питання, чи повинен польський міністр поїхати до Києва. Качинський після повернення з української столиці домагався, щоб Радослав Сікорський (а можливо, також прем'єр Туск) негайно виїхав на Майдан. "Те, що може собі дозволити лідер опозиції чи навіть депутат від владної партії, не можу собі дозволити я як міністр. Я не маю права прямо підтримувати мітингувальників, це було б втручання у внутрішні справи суверенної держави", – відповів на це Сікорський. Виїзд Качинського до Києва критикують також політики "Твого Руху" (партія Януша Палікота). "Це був популізм, Качинський просто робить собі піар. Українців на Майдані не треба переконувати, натомість розмовляти треба з Брюсселєм, з Німеччиною, а там Качинський не має жодних контактів", – пояснював Палікот. Притому коментатори звертали увагу також на те, що Качинський, який є радше євроскептиком, у Києві перетворився на євроінтегратора. "Мене це дуже тішить", – прокоментував цей факт Дональд Туск.
Створити план для України
Наразі видається, що польське керівництво не очікувало такого розвитку подій і справді не має підготовленої стратегії дій. Однак такого плану немає також серед опозиції, яка очевидно використовує ситуацію для власного піару. Польські політики практично всіх партій прибувають до Києва зі словами підтримки Євромайдану, проте нині, окрім теплих слів, немає конкретних думок, що робити далі.
З метою створення офіційного плану дій було скликано Раду національної безпеки під керівництвом президента Коморовського, який традиційно вважається більш активним в "українському питанні", ніж прем'єр Туск. Президент запросив туди всіх лідерів парламентських фракцій, однак тут також не обійшлося без внутрішніх конфліктів: запрошенням не скористався Ярослав Качинський. Мовляв, Рада нацбезпеки нічого не значить, та й взагалі Коморовський – не партнер для розмов. Натомість видно, що за таких умов ініціативу перебирають два інших лідери опозиції, представники лівих - Лешек Міллер та Януш Палікот.
Що цікаво, Палікот – єдиний політик, котрий звертає увагу на байдужість ЄС щодо тиску, шантажу і корупції з боку Москви. На думку лідера "Твого руху", ЄС повинен відповісти санкціями проти режиму Путіна, адже саме тут лежить джерело нинішньої кризи. А з боку громадських організацій у Польщі дедалі голосніше лунає пропозиція - бойкот Олімпійських ігор у Сочі.
Польські політики також наввипередки пропонують скасування віз для українців, що мало б бути формою підтримки Майдану. Таку заяву зробили, зокрема, Павел Коваль та колишній міністр юстиції Ярослав Говін, до цього закликає також впливова газета "Жечпосполита". Однак такі заяви є радше популізмом, адже, якби Польща справді хотіла візової лібералізації, перш ніж домагатися скасування віз, слід було б навести порядок у польських консульствах та видавати нарешті п'ятирічні візи українцям.
Конкретні проекти
Євромайдан і Майдан-2004 мають певну спільну рису: щиру підтримку у польського суспільства. В польських містах (Краків, Варшава, Познань, Ольштин) відбуваються місцеві Євромайдани, які організують польські українці та студенти україністики і української філології. До цих демонстрацій долучаються також звичайні поляки, які, окрім того, демонструють солідарність з українцями у соцмережах. Внаслідок спонтанної акції на Фейсбуку варшавський Палац культури підсвічувався у кольорах українського прапора, подібні ініціативи проводять також в інших містах.
Україна вже другий тиждень є темою номер один майже всіх новин. Цим, зрештою, скористався уряд, який у такій атмосфері зміг без великих протестів провести парламентські дебати щодо скасування (офіційно – обмеження) пенсійної реформи, проведеної в 1999 році Лешеком Бальцеровичем. В інших обставинах фактична ліквідація системи відкритих пенсійних фондів і передання заощаджень у державний фонд викликала б великий резонанс і хвилю критики. Ситуація в Україні настільки домінує у медійному просторі, що пенсійна реформа зійшла на задній план, а отже, уряд відносно легко проштовхує ці контроверсійні зміни.
У тіні повідомлень і коментарів про Євромайдан майже непоміченим пройшло давно очікуване відкриття нового пункту пропуску Будомєж – Грушів на польсько-українському кордоні. А це досить знакова подія, оскільки востаннє новий пункт пропуску відкривали у далекому 2002 році (Кросценко-Смільниця). Церемонія була спланована заздалегідь і очікувалося, що туди приїдуть президенти Польщі і України, однак зі зрозумілих причин так не сталося.
Про пункти пропуску пишемо у цьому контексті не випадково, адже велика частина польських політиків саме тут шукає шляхів для "наступу" в польсько-українських відносинах. Мотивація приблизно така: у ситуації, яка склалася, Польща обов'язково мусить представити якийсь "пакет пропозицій", який засвідчить про те, що Варшава серйозно ставиться до європейських амбіцій українців. Мовляв, замість сварок, хто більше підтримує Євромайдан, як це роблять Качинський з Сікорським, давайте зробимо щось конкретне. Тут і зараз. А оскільки можливостей насправді небагато, залишається послідовно здійснювати дрібні проекти, які незалежно від результату Євромайдану будуть служити зближенню України і Польщі.
Тож у той час як партійні лідери наввипередки літають до Києва, менш відомі депутати продовжують лобіювати відкриття пішохідних пунктів пропуску чи розв'язання візових проблем у польських консульствах. Найбільш послідовно це робить лідер Люблінської парламентської групи Марек Познанський, а також євродепутат Ельжбєта Лукацієвська. З боку політиків з прикордонних воєводств лунають також заклики створити для України програму PHARE-2 - на зразок відкритої в 1989 році ЄС-івської програми, за якої у Польщі й Угорщині будували тверду інфраструктуру: дороги, вокзали, каналізацію на селі та термомодернізацію будинків. Саме ця програма великою мірою допомогла полякам у модернізації та успішній євроінтеграції – тож варто такий механізм створити тепер для західних областей України. У ситуації, коли політики-лідери безуспішно шукають якого-небудь успіху в "українському питанні" та заявляють про формування "пакета конкретних пропозицій для України", такі дрібні проекти у виконанні рядових депутатів з Люблінщини і Підкарпаття можуть виявитись дуже потрібними, а їх автори можуть завдяки їм посилити свою позицію в парламенті і партії.