Напередодні європейського турне Джо Байдена журнал The Economist вийшов з обкладинкою, на якій американський супертрак наїжджає на трохи менший китайський супертрак, і з написом «Нова геополітика глобального бізнесу». ZN.UA написало про це раніше за The Economist, але річ не в першості. Розуміння корпоративного зворотного боку геополітики дає можливість глибше усвідомити мотивацію дій глобальних стейкхолдерів, які зазвичай говорять, що діють у національних інтересах своїх держав і народів. Насправді за плечима кожного з політиків стоять корпорації, і це значною мірою визначає логіку прийняття рішень.
Двадцять років тому бульбашка доткомів, що виникла на біржах США через різкий сплеск інтересу інвесторів до акцій інтернет-компаній, луснула. Акції одного стартапу, творцем якого був вельми упертий молодий підприємець на ім’я Джефф Безос, упали за рік на 71%. Це були часи, коли китайці пробували, але з дуже скромними успіхами, приватизувати свої громіздкі й неефективні державні компанії, щоб створити в країні культуру глобального підприємництва. У ті роки Європа виглядала континентом стабільності, що готується запровадити євро, який мав об'єднати величезний стійкий ринок. Третина найбільших компаній світу з першої тисячі розташовувалися в Європі, де й генерувалося до 25% їхнього прибутку.
Нині корпоративна картина світу виглядає зовсім інакше. Саме США й Китай захопили беззастережне лідерство у світі глобальних корпорацій, тоді як Європа опинилася в глибоких середнячках. Частка сукупної вартості європейських компаній на світовому ринку знизилася за 20 років удвічі. За даними The Economist, з 142 публічних компаній з капіталізацією понад 100 млрд дол. 43 виникли за минулі 50 років. Із них 27 — у США, 10 — у КНР і лише одна — у Німеччині. За останні 25 років таких компаній виникло 19: дев'ять — у США, вісім — у Китаї і жодної в ЄС. При цьому левову частку новачків становили саме компанії хай-тек, які перебувають нині на світовому корпоративному Олімпі.
Та повернімося до Джо Байдена і його турне. Вкрай цікаво розуміти, які інтереси стояли за плечима кожного з політиків, що зустрілися спочатку в Корнуоллі, потім у Брюсселі, та й у Женеві також. Отже, з приблизно (дані на момент саміту) 4938 найбільших публічних світових компаній вартістю 91,7 трлн дол. (прохідний бал до цього списку — 10 млн дол. капіталізації) 2603 — американські з капіталізацією 46,4 трлн дол. Сумарний потенціал інших шести країн із «великої сімки» — 737 компаній вартістю 15,5 трлн дол. Найбільший «внесок» у спільну справу, після США, робить Японія — 220 компаній вартістю 4,5 трлн дол., найменший — Італія з 35 компаніями на суму 584 млрд дол. Чи не тому саме Італія стала єдиним учасником проєкту «Один пояс — один шлях»? Могутня Німеччина перевершує Францію за кількістю компаній (147 проти 99), але програє за капіталізацією (2,65 трлн дол. проти 3,004 трлн), і обидві провідні європейські економіки в десятки разів поступаються США. При цьому китайських компаній у списку лідерів налічується 151 з капіталізацією 8,14 трлн дол., а якщо з Гонконгом, то їх 182 вартістю 9,1 трлн. Тайвань ураховується окремо — 30 компаній із капіталізацією 1,6 трлн дол.
Не треба бути видатним провидцем, щоб передбачити, що ця досить показова статистика не може не викликати стурбованості й, можливо, роздратування в Європі. Свого часу «питання Берліна» було мало не ключовим у політиці Заходу щодо стримування СРСР. Під час Карибської кризи атака «рад» на Берлін розглядалася як один із реальних сценаріїв відповіді Хрущова на бомбардування Куби. Німеччина після війни тривалий час залишалася суб'єктом політики США й зробила все можливе, щоб одержати максимум свободи — нехай і в рамках братніх обіймів. Євро не зміг змістити долар зі світового трону, створення єдиного ринку все ще обмежене національними кордонами, а взаєморозуміння з питань безпеки, як показала ковідна криза, виявилося переоціненим. І нині в провідних країнах ЄС упевнені, що політикою глобалізації сповна скористалися передусім американці, зокрема через інвестиції та співробітництво з КНР, тобто саме з допомогою того, що нині видається Вашингтону неприпустимим для ЄС. Але ж Європа й так втратила динаміку, де ж резерви європейського зростання?
Можна припустити, що так або приблизно так міркували в європейських столицях напередодні зустрічі з новообраним президентом США. Плюс полягав у тому, що Джо Байден не новачок у політиці й добре знайомий трансатлантичним партнерам, а мінус — вони занадто добре його знають. Немає жодних сумнівів у тому, що Джо Байден чудово розуміє всі таємниці відносин із Європою й усвідомлює як силу США, так і те, що відносини із союзниками мають бути взаємовигідними. Але як бути з тим, що серед 100 найдорожчих компаній світу 76 — американські й китайські, а європейських лише 15? Частка ВВП США у світі лише 24%, але за діловою активністю ця частка вдвічі більша — майже половина. Для Китаю ці параметри становлять 18 і 20% відповідно. Решта країн світу, включаючи ЄС, становлять у сукупності більшу частину світового ВВП, але значно меншу частку в контексті їхньої присутності у світі великого бізнесу.
Чому цей диспаритет так турбує європейців? Тому що великі компанії — це інвестиції в новітні дослідження й розробки, це робочі місця, це та «м'яка» тканина, яка з'єднує держави в альянси (самі європейці зазначають, що коли йдеться про ділову активність, і США, і КНР мають переваги екстериторіальності, — у Walmart немає проблем відкрити магазин у будь-якому штаті США, тоді як Carrefour неохоче, якщо взагалі пустять, умовно кажучи, у Португалію або Нідерланди). При цьому в ЄС прекрасно знають, що тоді як Трамп розв'язав торговельну війну в США, він же сприяв тому, щоб у цій війні не постраждав Apple (із 200 компаній-постачальників Apple найбільше китайських — 51), а серед п'яти інвесторів Alibaba — два американські фонди й великий японський банк. Зовсім не випадково торік Google, Amazon і Apple загрожували найбільші штрафи від ЄС, і зовсім не випадково наприкінці минулого року ЄС у поспіху намагався укласти найважливішу інвестиційну угоду з Китаєм. Нині її заморожено, однак немає сумнівів у тому, що була б воля європейців, вони рухалися б уперед. Здається, Джо Байдену було про що поговорити зі своїми європейськими партнерами як напередодні самітів, так і під час формальних зустрічей. Зарано робити висновки, що рішення відносно «альянсу проти КНР» прийнято. Швидше, слід очікувати більш відкритого й конструктивного діалогу з комплексу питань — від оподаткування техногігантів і регулювання потоків даних до спільної реалізації трансатлантичної альтернативи «поясу і шляху», про яку багато йшлося в підсумкових документах самітів із «сімкою» і ЄС.
Ситуація з НАТО має трохи менший «корпоративний» аспект, там відіграють роль державні бюджети. Однак проста статистика — скільки відсотків від ВВП виділяють на оборону країни НАТО, не залишає сумнівів у тому, хто з них реально стурбований конфліктами та протистояннями, що відбуваються у світі. Лідером є Греція — 3,82% ВВП, а крім глобальних гравців — США, Великої Британії та Франції, понад потрібні 2% виділяють лише Польща, Румунія, Хорватія, Литва, Латвія й Естонія. Причина цього в Україні добре зрозуміла — загроза з боку РФ. Ця ж загроза визначає проамериканський характер політики держав східного флангу НАТО (за винятком Угорщини) — витрати на оборону США у два з половиною рази перевищують сумарні бюджети РФ і КНР. Отут не до публічних корпорацій.
Та коли в Женеві зустрічалися Джо Байден і Владімір Путін, лідер США прекрасно знав (Путіну, можливо, про це не розповідають), що на початок 2021 року у світі було дві компанії вартістю понад 2 трлн дол. (Apple і Saudi Aramco), ще три компанії з капіталізацією понад трильйон і ще три компанії, кожна з яких за вартістю перевищувала сумарну вартість 100 найбільших компаній Росії. Ці 100 за минулий рік втратили 10% своєї вартості (84 млрд дол.), тоді як американський хай-тек наростив 8 трлн дол. У першій сотні рейтингу Forbes лише три російські компанії — «Газпром», «Роснефть» і «Лукойл». Пам'ятаєте, що говорив про РФ сенатор Маккейн років сім тому? Отож нічого не змінюється, все тільки погіршується.
При цьому варто звернути увагу на один маловідомий, але вкрай цікавий документ. Це лист постійних представників Китаю та РФ при ООН на ім'я Генерального секретаря організації від 5 травня 1997 року, яким вони просять поширити серед членів Генеральної Асамблеї російсько-китайську Спільну декларацію про багатополярний світ і формування нового міжнародного порядку, прийняту в Москві 23 квітня 1997 року за підсумками державного візиту голови КНР у РФ. Ім'я російського постпреда при ООН, що підписав цей лист, — Сєргєй Лавров. Цей документ прийнято до Путіна й до Сі Цзіньпіна, але йдеться в ньому про те, що і зараз на порядку денному РФ і КНР. Виявляється, уже тоді людство вступало в нову еру, і вже тоді говорилося про прагнення РФ і КНР до стратегічного партнерства. Нині порівняно з 1997 роком ситуація змінилася кардинально. Однак не виключено, що Джо Байден, який у той час уже був одним із найпомітніших сенаторів США, не забув про те, як довго розвивалося партнерство РФ і КНР. 1974 року редакція журналу Time включила сенатора Байдена до «200 осіб майбутнього, які робитимуть історію». От він її й робить.
Усі статті Сергія Корсунського читайте тут.