Про складну ситуацію на українсько-польському кордоні ми писали неодноразово. Багатогодинні черги автомобілів у пунктах пропуску на кордоні з Польщею та аналогічні проблеми з отриманням польських шенгенських віз - це, на жаль, не сезонна проблема, а звична річ.
Втім, недавно з'явився шанс на полегшення, принаймні часткове, перетину кордону з Польщею. Польське МВС після піврічного тиску громадських організацій та депутатів парламенту таки погодилося відкрити нові пішохідні пункти пропуску на українському і білоруському кордоні, про що впродовж останніх 20 років чиновники не хотіли навіть чути. Зазначена новина важлива не тільки для мешканців прикордонної території, а й (може - передусім) для туристів з інших регіонів, котрі завдяки цьому зможуть набагато швидше перетнути західний кордон.
Польсько-словацький досвід
Тут треба зазначити, що ставлення українців і поляків до пішохідних пунктів пропуску дуже різниться. Для пересічного українця пішохідний пункт пропуску асоціюється з місцевим рухом, та аж ніяк не з далекою подорожжю. Це наслідок радянського підходу до державних кордонів. Кордон СРСР мав бути "достойним", тобто щільним і неприязним, а його перетин пов'язувався з тривалим очікуванням. Пішохідних пунктів пропуску на кордоні Радянського Союзу не могло бути за визначенням. Тому тепер багато українців міркують про можливість пішого перетину кордону приблизно так: "Ну то й що? Мені це не цікаво, я не живу на прикордонній території, тому цим не скористаюсь. Хочу поїхати з Києва чи Донецька у Варшаву - сідаю в машину, літак, поїзд або автобус і їду, до чого тут пішохідні переходи?".
Тим часом ставлення поляків до цього питання зовсім інше. Ще з часів комуністичної системи в польському суспільстві вкоренилося переконання, що найкращий спосіб їздити в сусідні країни громадським транспортом - це добратися автобусом у прикордонну місцевість, перетнути кордон пішки і вже в сусідній державі сісти в наступні автобус або маршрутку. Особливо якщо йдеться про Чехію і Словаччину, меншою мірою - Німеччину. У такій схемі це подорож за дешевим, внутрішньодержавним тарифом. Альтернативний спосіб - сісти в міжнародний потяг або автобус, - вимагає втричі вищих витрат. Наприклад, за квиток на прямий потяг Варшава - Братислава треба заплатити близько 400 злотих (100 євро), тоді як за подорож із пересадками з використанням пішохідного перетину кордону - всього 100–120 злотих. Треба просто доїхати потягом у Закопане, звідти - маршруткою на кордон у Лисій Поляні, перейти пішки кількасот метрів на словацький бік і там сісти в автобус до Попрада. А звідти можна вже їхати куди завгодно - у Братиславу, Відень (з пересадкою у словацькій столиці), Прагу чи навіть у Закарпаття з пересадкою в Михайлівцях.
Така схема транспорту - не тільки дешева й доступна навіть для не дуже заможних туристів, - у багатьох випадках це взагалі єдиний спосіб добратися з Польщі в Чехію або Словаччину. Важко повірити, але через польсько-словацький кордон не курсує жоден (!) міжнародний потяг і їздить усього лише один місцевий транскордонний автобус Закопане - Попрад. Тож якщо хочеш добратися з Кракова, Жешува чи Перемишля в сусідню Словаччину, а не можеш чи не хочеш їхати власною машиною, треба скористатися наведеною вище схемою: доїхати автобусом у прикордонне село й перейти пішки кількасот метрів до найближчої словацької зупинки. Альтернатива - їхати поїздом окружним шляхом через... Чехію або Україну або летіти літаком у... Відень, бо прямих авіарейсів між Польщею і Словаччиною немає.
Від пунктів пропуску
до великої політики
Наведена вище схема подорожування особливо популярна серед молодих поляків, зокрема студентів, але не тільки. Не дивно, що саме в такий спосіб поляки їздять і в Україну. Якщо запитати польських українофілів (хоч би де вони мешкали), практично кожен із них своє перше знайомство з Україною починав із пішого переходу Медика - Шегині в студентські роки. Згодом ті люди часто подорожуватимуть до Львова чи Києва автомобілями або літаками, однак спочатку завжди була Медика.
Схема дуже проста: з Гданська, Варшави, Кракова чи іншого місця мешкання треба доїхати потягом у Перемишль, що ані тяжко, ані дорого. Звідти щопівгодини від'їжджають маршрутки на кордон. Перетин кордону пішки з Польщі в Україну - миттєвий (в інший бік це вже не завжди так), часто це забирає всього 10 хвилин. Тим часом у тій-таки Медиці машини чекають у черзі навіть 3–5 годин, а автобуси - 1–2 години (в протилежному напрямку - ще довше). У Шегинях досить пройти 400 метрів до автостанції, звідки кожні 40 хвилин їздять маршрутки до Львова на залізничний вокзал. А тут уже можна сісти на потяг до Києва, на Крим чи навіть у Москву. Багато поляків так і робить: пішим переходом у Медиці користуються, зокрема, і ті мандрівники, котрі вважають Львів лише пересадочним пунктом, а мета їхньої подорожі - Крим, Москва чи навіть далекий Сибір... І нічого дивного: це не тільки найшвидший (якщо не брати до уваги авіасполучення) спосіб доїхати до Львова, а ще й неймовірно дешевий. З Кракова до Львова, користуючись пішохідним пунктом пропуску в Медиці, інколи можна добратися за 40–50 злотих, що навіть дешевше, ніж квиток на потяг Краків - Варшава.
Хоча це може звучати дивно, але без пішохідного переходу в Медиці-Шегинях не було б такого сильного проукраїнського лобі серед польських політиків та неурядових організацій. Багато відомих депутатів середнього і молодого покоління стали цікавитися українськими питаннями саме завдяки тому, що в студентські часи їздили на екскурсії до Львова, Києва, в українські Карпати і в Крим саме через Медику. Найкращий приклад - євродепутат Павел Коваль, який про свої студентські мандрівки (і перехід у Медиці) досить докладно пише на своєму сайті. За словами парламентарія, його зацікавлення східною політикою почалося з першої поїздки до Львова у студентські часи. Пішохідним пунктом пропуску користується й депутат польського Сейму Марцін Свєнціцький, а також інші політики, відомі своєю проукраїнською діяльністю.
До речі, цей приклад показує, наскільки різняться поляки й українці: для відомих польських політиків чи громадських діячів перетин кордону пішки - звична річ, про яку вони часто згадують і якою навіть пишаються (мовляв, ми "свої люди"). А уявіть собі українського депутата, котрий, замість подорожі у своїй дорогій машині чи літаку, переходить кордон на пішохідному переході, - це якось "не дуже круто"... Натомість, у Євросоюзі в моду входить користування екологічним транспортом, зокрема велосипедом. А ось надмірна любов до автомобіля, радше, не приносить політикам популярності: це не екологічно, отже - суперечить європейським цінностям.
В Україну
як до Словаччини?
Попри всі вище наведені факти, сьогодні лише на одному переході - у Медиці- Шегинях - дозволено перетинати кордон пішки. Для порівняння: на невеликому словацько-українському кордоні працюють три дорожні пункти пропуску, на двох із яких дозволено пішохідний рух (Малі Сельменці і Малий Березний). Мав би бути пішохідний коридор і в Ужгороді (він існував там до 2007 р.), та його відкриття і пов'язана з цим реконструкція переходу затягуються через брак грошей.
Пішохідний рух дозволено також на переважній більшості інших пунктів пропуску на зовнішньому кордоні ЄС. Наприклад, на кордоні Хорватії з Боснією, Угорщини з Сербією чи Литви з Білоруссю. Тому відсутність пішохідних переходів на українсько-польському кордоні (за винятком Шегинь) - не правило, а виняток, який суперечить вимогам ЄС щодо пропагування екологічного транспорту і обмеження надмірної моторизації.
На цей факт звернули увагу учасники громадської ініціативи "Piesze przejścia graniczne (пішохідні переходи", яка з початку 2013 р. діє на Фейсбуку. Вона гуртує мандрівників, котрі звикли подорожувати за схемою "автобусом на кордон - через кордон пішки - за пунктом пропуску сісти в наступний автобус або потяг". Учасники кампанії "Пішохідні переходи" привертають увагу до абсурдності заборони перетину кордону пішки, тоді як уся цивілізована Європа дотримується протилежного підходу: радше, обмежувати рух автомобілів, аніж примушувати пішоходів сідати в машини.
Як виявилося вже офіційно, заборона перетинати кордон пішки (за винятком Шегинь) не має нічого спільного з вимогами ЄС і Шенгену, на що раніше посилалися польські й українські чиновники. Відповідний запит із цього приводу внесла польська депутат Європарламенту Ельжбета Лукацієвська. Відповідь єврокомісара з питань розширення Штефана Фюле не залишає сумнівів: ЄС не тільки не забороняє пішохідний рух на своїх зовнішніх кордонах, а й заохочує до створення пішохідних пунктів пропуску на польсько-українському кордоні. Як пише єврокомісар, у бюджеті ЄС передбачено кошти на будівництво пішохідних переходів, і Україна разом із Польщею можуть ними скористатися, якщо напишуть відповідний проект.
У справу активно втрутилися й інші польські депутати - як Сейму, так і Європарламенту. Серед найактивніших - згадана Лукацієвська, а також депутати Йоанна Скшидлевська, Кристина Сковронська, Марцін Свєнціцький, Артур Гурський. У результаті цих звернень і депутатських запитів польське МВС таки погодилося з твердженням, що заборона пішого перетину кордону - релікт сталінської доби, і його неможливо далі зберігати, якщо ми насправді хочемо добросусідських відносин із Україною і Білоруссю за європейськими стандартами. "Я доручив усім воєводам, щоб до кінця літа проаналізували, в яких конкретно пунктах пропуску технічно можливо відкрити пішохідний коридор уже тепер, тобто починаючи з 2014 р. Ми передбачимо на це кошти в держбюджеті на 2014 р. Гадаю, у більшості дорожніх пунктів пропуску ми відкриємо такий пішохідний коридор, проблема буде лише там, де кордон пролягає на річці Буг, - знадобиться будувати додаткові мости, а на це поки що немає грошей", - сказав у Сеймі віце-міністр внутрішніх справ Пьотр Стаханьчик.
Встигнути
до саміту у Вільнюсі
Як бачимо, політична воля на відкриття пішохідних пунктів пропуску є, однак поки що тільки з польського боку. І тут слід зробити одне зауваження. Хоч би скільки мільйонів злотих поляки записали в бюджеті на 2014 р. на побудову пішохідних переходів, це нічого не дасть, якщо відповідні рішення і кошти не з'являться і з боку офіційного Києва.
Наразі може скластися враження, що для Києва облаштування західного кордону, м'яко кажучи, зовсім неважливе. Вже кілька років стоять готові до відкриття пункти пропуску Мальговіце, Долгобичів і Будомєж, створені майже виключно за кошти ЄС та Польщі. Західні сусіди взяли на себе майже весь фінансовий тягар, у зв'язку із зауваженням Києва, що Україна - бідніша держава. Згідно з домовленістю, Київ мав побудувати лише під'їзні шляхи з боку найближчих населених пунктів до нових переходів, усього кілька кілометрів - і все, вони вже готові, їх можна відкривати. Але ні: ЄС поставив пункти пропуску, а під'їзних шляхів із українського боку немає досі, хоча насправді на їх побудову потрібні копійки, - і не такі інвестиції роблять із держбюджету, особливо в українській столиці…
Цей факт, до речі, дуже погіршив імідж України в сусідній Польщі. Вже навіть прихильні до України люди наводять цей приклад як, м'яко кажучи, недружній акт. "Якщо Україна не планувала відкривати нові пункти пропуску або не мала грошей навіть на такі малі інвестиції, то треба було це сказати кілька років тому, ми б не морочили собі голову й не витрачали сотні мільйонів на інвестиції, які виявилися непотрібними", - кажуть у приватних розмовах чиновники польського МЗС.
Звісно, ми не знайдемо відкриття нових пунктів пропуску серед офіційних вимог ЄС, від виконання яких залежить згода на підписання угоди про асоціацію в листопаді 2013 р. Там є інші пункти: припинення вибіркового правосуддя, боротьба з корупцією, прийняття антидискримінаційних законів тощо. Однак, зважаючи на те, що з виконанням цих офіційних вимог не все гаразд, для України було б особливо доречно виявити більший ін-терес і до не менш важливих питань, пов'язаних із кордоном Україна- ЄС. Активна співпраця з Польщею при облаштуванні пішохідних пунктів пропуску може бути сигналом, що Київ справді зацікавлений у євроінтеграції. Відкриття пішохідного пункту пропуску ще цієї осені, принаймні в Раві Руській та Смільниці, - це, з технічної і фінансової точок зору, дуже проста річ, яка може засвідчити інтерес Києва до посилення співпраці з ЄС. Напередодні листопадового саміту Східного партнерства у Вільнюсі такі жести потрібні як ніколи раніше.