Влада міста Києва упродовж двох місяців активно дебатувала просте запитання: чи ставити Головну Ялинку Міста, чи прикрашати її, і якщо так, то як саме? Народжена в колисці ще радянської влади, ця київська міськрада, як завжди, виносила на розгляд громадян не те, що важливо, а те, що відволікає від реальних проблем. Серед яких у жовтні—грудні 2022-го добір прикрас на ялинку не містився. Значно важливішими були теми виживання — вода, електрика, тепло, вивіз сміття, транспорт, громадська безпека, створення прихистків і бомбосховищ.
Цей вступ про Київ ілюструє підхід української влади в цілому до найголовніших проблем нації, яких не обговорюють, про які майже не згадують, але від яких залежить її завтра, позавтра і майбутнє на роки уперед. Тим часом про це дискутують за кордонами України — від Польщі до Китаю, від Вашингтона до Бухареста. І що ж вони нам готують?
Подарунок на Різдво
У радянській традиції під 7 листопада (для молодшого читача — день «великої жовтневої соціалістичної революції», більшовицького перевороту 1917 року), в західній традиції — до Різдва (католицького, 25 грудня), треба було демонструвати публіці щось позитивне. В СРСР — відкривати мости чи канали, в Євроатлантиці — організовувати гігантські знижки в магазинах на всі товари і продукти. Зараз там у багатьох політиків і не-політиків з'явилося бажання «принести в Україну мир» як такий різдвяний сюрприз, бо іншого подарунка нема, оскільки ціни тільки зростають, а інфляція їх ще й помножує.
Упродовж останнього місяця народилося принаймні з десяток публікацій на тему «подарунка на Різдво», причому не пропагандистського, а аналітичного характеру. Автори окремих з них — відомі та впливові люди, за якими і гроші, й організації, і навіть реальна влада. І навіть якщо на них нібито не треба відповідати, то принаймні задуматися над змістом варто. Тим більше що серед авторів є й близькі до України особи, справжні її друзі, якщо можна говорити про дружбу в міжнародних відносинах.
Почати слід, мабуть, із запитання: хто воює проти України? Хто агресор? З ким мають справу українці та світ, що їх підтримує (aka Євроатлантика)?
Відомий і глибокий російський вигнанець (іноагент) Леонід Ґозман запевняє, що йдеться про Владіміра Путіна, президента. Він зокрема вважає, що «вся сегодняшняя трагедия — следствие неадекватности одного человека, его иллюзий, амбиций, желания остаться в истории не тем, кем он останется, а великим победителем всего, что его обижало». Твердячи, що россіянє (російські чи поросійщені жителі РФ) не є імперцями, він правий лише частково: вони є шовіністами. А шовінізм, як відомо, притаманний націям — власникам імперій. І якщо погодитися з автором, що багато зиску від імперської політики російських царів/імператорів пересічний люд не отримував, то забувати про вирощену упродовж століть зверхність до «інородців», яка сьогодні перетворилася на домінуючий заклик «убей хохла!», аж ніяк не варто.
Чи це дійсно домінуючий заклик серед населення РФ? Різні соціологи доводять різне, хто про 70%, хто про 30% готових «убити» повідомляє, але про поширеність цих і навіть про відсутність конкуруючих закликів не сперечаються.
Із твердження Ґозмана випливає висновок: «зникне» Путін і найближче оточення в кілька осіб — і відновиться статус-кво від Владівостока до Яворова, а то, може, й до Бреста, котрий у Франції.
Дозволимо собі не погодитися з таким райдужним баченням. «Чудище (як відомо ще зі школи) обло, озорно,огромно, стозевно и лаяй». Від ФСО до росгвардії, прокуратури і роспотребнадзора; від численних міністерств і відомств та їхнього вищого і середнього складу і до чиновників на місцях; від директорів шкіл до керівників комунальних служб; від армійського корпусу до останнього сексота в системі ФСБ — мільйони осіб, членів їхніх сімей є цим чудіщем, і Путін власне є їхньою еманацією, а не безжальним наглядачем, виплеканим уві снах героєм, а не рабовласником. Тиражовані екранами антиукраїнські людожерські інтерв'ю рядових громадян РФ не є фейками, хоч і не відображають поглядів усіх умовних 140 мільйонів жителів. Поведінка власників паспортів РФ за кордоном, про яку написано і сказано немало, — неспростовний доказ пихи, злоби, погорди, зневаги до інших й інакших, що у випадку з Україною перетворюється на «убей хохла!».
Шкода, що таке самоусвідомлення широко вкоренилося в умах жителів РФ. Це потребуватиме в майбутньому тривалого виправлення, соціального лікування. І дорого коштуватиме світові, а найбільше — сусідам. Шкода, але факт.
Ближче до істини щодо замовників і виконавців війни, схоже, підступилися фахівці з Центру Карнегі (Carnegie Europe). Керівник програми «Міжнародний порядок і демократія» у Німецькій раді міжнародних відносин Стефан Майстер має критичніший погляд на «глибинну Росію». Він констатує, що питання не в Путіні і близькому оточенні, що російські політичні та економічні сили увесь останній час були націлені на корумпування і захоплення сусідів, діяли на основі колоніальних та імперських традицій. На цьому тлі раз по раз, починаючи з агресії проти Грузії, а особливо після загарбання Криму і розпалення війни на Донбасі, Європейський Союз припускав, що антидемократичні, а далі імперські дії РФ є, швидше, тимчасовими, ситуативними, не є політикою, а лише випадковою практикою. Росії виписувався черговий карт-бланш, надавався новий час на «виправлення». Яскравим прикладом такої міопії стали «П’ять керівних принципів відносин ЄС щодо Росії» від березня 2016-го, де першим фігурує «повне виконання Мінських домовленостей». П’ятим, до речі, стало «сприяння зміцненню російського громадянського суспільства». Автор жалкує, що так відбувалося, але пояснює цей підхід відсутністю єдиної позиції в Брюсселі, що не давало змоги одностайно зупинити Москву та замінити порожні «засудження» реальними діями.
Про що мало згадує Стефан Майстер, то це про можливість кожної конкретної, окремо взятої держави ЄС вести ту політику щодо Москви, яка випливала з конкретних дій останньої. ФРН свідомо сідала на голку газо-нафтозалежності в розрахунку на швидкі вигоди, попри можливі страшні наслідки. Угорщина, Австрія, Болгарія, Італія (і список невичерпний) — чи не кожна, хто більше, хто менше, знаходила виправдання чи резони для «зваженого співробітництва» з кремлівським криміналітетом. Франція продавала зброю, Британія — сейфи й житлоплощу, Іспанія — курорти. «Країни-члени та інституції ЄС виявилися неефективними у протидії корисливим інтересам» РФ, погоджується Майстер. Саме тому Росія продовжувала тренувати ударні війська, поглинати Білорусь і готувати удари по Україні, Казахстану (Балтії?) і все ще фрондуючій Грузії. Навіть публічне приниження шефа європейської дипломатії Жозепа Борреля під час візиту в Москву у лютому 2021-го не відкрило очей лідерам ЄС на нову реальність. Довелося чекати аж до наступного лютого.
Однак нині, вважає Майстер, усе змінилося. Європейці визнали, що без НАТО в Європі немає безпеки, що головним гарантом цієї безпеки є Сполучені Штати Америки, і головним доказом є те, що «без американської військової та фінансової підтримки Українська держава вже не існувала б». Всі три положення правильні. Неправильним є те, що у Європі усе змінилося. Приклад дій Угорщини, який згадується як нібито поодинокий, насправді значно важливіший. Хоча б тому, що у різних випадках у подібний спосіб діють і Словаччина, і Кіпр, і навіть Нідерланди, які дуже турбуються про долю якутських алмазів. У Європейському Союзі, наважусь сказати, багато чого змінилося, і насамперед громадська думка про зовнішню політику та оцінка України і Росії. Але позиція багатьох еліт, переважно економічних, лише трохи переформувалася, і президент Франції не випадково бовкнув, та ще й з Вашингтона, про «гарантії безпеки для Росії» після закінчення війни, а не про гарантії безпеки для України. Певною мірою автор це визнає, передбачаючи, що європейська внутрішня «різновекторність» і далі діятиме проти єдиного підходу до агресора. Тому як майбутню політику ЄС Стефан Майстер пропонує власні «Сім пунктів», на відміну від «П’яти керівних принципів…» зразка 2016-го.
Першим є пункт Put Ukraine First, який у довільному перекладі звучить як «Україна понад усе». Але тут не про перемогу України у війні, якої потрібно домагатися понад усе. Йдеться про середньостроковий вимір, в якому слід займатися інтеграцією України та сусідньої Молдови (Грузії?) в ЄС із тим, щоб у майбутньому на цьому прикладі сприяти змінам у Росії. Чи згодні українці й надалі розглядати себе як знаряддя, як інструмент, з допомогою якого ЄС/Євроатлантика уникнуть російської загрози? Чи здатна врешті Україна, хоч би якою успішною вона стала за вісім-десять років, так вплинути на свідомість тих 140 мільйонів, що вони забажають демократичного урядування, верховенства права і т.ін.? На ці запитання відповіді не передбачено.
Другий із семи пунктів Майстера — «збільшення уваги до сусідства». За амбітним титулом — слова про потребу інтегрувати Західні Балкани, посилитися на Південному Кавказі та в Центральній Азії, зокрема і через енергоресурси. Ці ж наміри в Брюсселі висловлювали і двадцять років тому, і навіть майстрували бюрократичні структури та програми допомоги, які безслідно зникли під тиском реалістів із Кремля.
Третій пункт (інші пункти — тактичні кроки, не є значущими) передбачає «пам'ятати про російське громадянське суспільство». В Україні склався консенсус, що такого явища як суспільство в Росії нема. Цю точку зору підтримують провідні російські опозиціонери, незалежно від їхньої позиції щодо належності Криму. Зародки громадянського суспільства було розчавлено путінськими опричниками вже на Болотній, рештки зародків вимели за останні два-три роки. Покладати на ЄС завдання створювати російськомовні платформи, підтримувати «антипутінські» науку, освіту, медіа та емігрантські утворення не дасть очікуваних результатів без головного — успіхів Збройних сил України.
Останнє веде до заключного пункту для ЄС від Стефана Майстера — «Діяти на користь миру» (Become a peace actor). У ньому — про миротворчість. Не про оборону мирного життя, не про знищення агресора, чим займається зараз Україна. Не про зміцнення оборонного потенціалу, оборонних виробництв, не про нові технології, бюджети, посилення кризової взаємодії (цим мало би займатися НАТО, але навіть цих слів автор не каже!). А це, по суті, — рецепт до відродження російського імперіалізму-фашизму після того, як його зупинить Україна.
За океаном — інше бачення теперішнього і можливого майбутнього, що його пропонує українцям група американських політиків і практиків на чолі з колишнім радником президента США з національної безпеки Стефеном Хедлі. Серед авторів і експерти — два колишні посли США в Києві. Їхній перший пункт: США повинні чітко проголосити, що підтримуватимуть перемогу України та поразку Росії у сенсі стратегічної мети Кремля знищити Українську націю та Українську ідентичність. Так, не йдеться про зруйнування РФ як політичної структури, про її розвал як держави чи тризуб на Красній площі. Але збройна допомога має бути посилена й гарантувати виконання «усіх військових планів України», включно з Кримом і східними кордонами. Як гарантії для України на майбутнє — вступ до Європейського Союзу та, увага, таке:
- вступ до НАТО, як тільки буде консенсус усіх держав-членів;
- в очікуванні — надання двосторонніх гарантій безпеки від таких країн, як США, Британія, Польща;
- надання Заходом допомоги Україні для підтримання достатнього оборонного потенціалу на зразок взаємодії між США та Ізраїлем для здатності перемогти Росію у разі нового нападу.
Бачимо значні відмінності від європейських оцінок і планів.
Ще далі йдуть у баченні майбутнього для України та завдань на сьогодні двоє інших американських авторів — Пітер Раф і Кен Касапоглу з новоствореного Центру Європи та Євразії Інституту Гадсона, яких можна зарахувати до радикалів. Стратегія «обмеження» (confinement), яку фактично підтримує в Україні адміністрація президента Джо Байдена, не передбачає перемоги України, вона націлена на досягнення переговорів і замирення, зауважують вони. Саме тому не надходять з Вашингтона потужніша зброя, літаки, танки тощо. Україна знекровлюється, тим часом в РФ — мобілізація, Євроатлантику відрізають від енергоносіїв, галопує інфляція, в Європі підводять голову «путінферштеєри», насувається зима. Автори вважають нинішній підхід адміністрації кардинально неправильним. Пропоновані ними «пункти» дійсно радикальні:
- надати ЗСУ в достатній кількості системи ППО (NASAMS);
- надати України далекобійні тактичні ракети (ATACMS) і дрони MQ-1C Gray Eagle, озброєні ракетами AGM-114 Hellfire;
- допомогти Німеччині у виділенні для України принаймні 90 танків «Леопард», передавши, для прикладу, кілька власних танків «Абрамс».
І все це — негайно.
Доля європейської безпеки вирішується на полях України, підсумовують автори. Тому стратегія Байдена має бути стратегією її перемоги і виходу на кордони. Це уможливить перетворення імперської Росії на нормальну національну державу. До речі, коротко і в одному пункті це висловив на початку грудня міністр закордонних справ Литви: «Чому ми не надсилаємо Україні всіх засобів, потрібних для закінчення війни? Чому ми уникаємо конкретики під час дискусії про членство України в НАТО? Бо все ще живе віра в те, що після війни можна повернутися до business as usual, а 24 лютого було просто глюком?».
Чи потрібен подарунок Україні?
Упродовж агресії, невдовзі після несподіваної для неї поразки під Києвом і Черніговом, Росія послідовно вдавалася до різних методів розколу Євроатлантики, стратегічних фейків і залякувань.
Найвідоміший — оголошення готовності застосувати ядерну зброю «в разі необхідності». Нечіткість у формулюванні передбачала, що це може статися в будь-який час без жодних передумов чи пояснень. Комбінована відсіч Євроатлантики, незадоволення великих азійських держав змусили Кремль відіграти назад.
Далі — наклеп про створення в Україні «брудної» ядерної бомби: його також було неодноразово спростовано та навіть висміяно, тож він вщух сам по собі.
Намагання блокувати «зернову угоду» як спроба диктувати ООН і Туреччині умови торгівлі продовольством провалилося за першої ж серйозної суперечки з Анкарою.
Численні наїзди на Україну в ООН — із питань прав людини, дотримання правил і законів війни, утримання полонених тощо — продемонстрували абсурдність російських наративів і неспроможність російської дипломатії. До цього додалися катастрофічні для Росії результати голосувань за резолюції про агресію, про репарації, вигнання її з низки керівних органів ООН та інших міжнародних організацій, із спорту, з мистецтва, з інформпростору.
Із кожним днем, із кожним новим повідомленням про поразку військ Москви, про викриття їхніх звірств на звільнених територіях колишня повага чи увага до Росії у світі перетворюється на зневагу, ненависть чи відсторонення у кращому, китайському, випадку.
Чи потрібен у такій ситуації Україні якийсь особливий подарунок на Різдво-2022? Чи очікуємо «миру» вже сьогодні, бо боїмося залишитися під ялинкою у пітьмі, голоді і холоді? Чи сядемо за стіл із тими, кого президент, прем'єр, спікер, суспільство називають фашистами, убивцями і закликають до суду над ними?
Поквапливість шкодить, особливо коли йдеться про досвідченого, добре озброєного ворога з майже невичерпними ресурсами. Радіючи численним санкційним заходам в ЄС, у рамках «Великої сімки», чи не забуваємо про колосальні нафтові прибутки, які можуть утримувати московський режим і навдивовижу покірне населення ще не один рік?
Відповідь буде ще більш очевидною, коли почуємо думку українських громадян, а головне, людей у одностроях.
Бажання миру/перемир'я у дев'яти з десятьох опитаних супроводжується словом «справедливого». А це знову-таки про вихід на кордони 1991 року, покарання агресорів, відшкодування втрат. Схоже, до Різдва не впораємося.
Для політичного істеблішменту Євроатлантики такий підхід виглядає максималістським. І навіть найбільш просунуті у підтримці інтересів України представники Інституту Гадсона додають у своєму огляді обережну пораду для Києва: «Обачним було би знаходження компромісу, раніше чи пізніше».
Мистецтво можливого
Саме ці слова — «мистецтво можливого» вважаються синонімом дипломатії. Йдеться про фіксацію бажаного сьогодні і досягнення можливого завтра.
У ЗМІ пролетіло повідомлення, ніби США планували передати Україні винищувачі, але КНР умовила їх цього не робити в обмін на утримання РФ від застосування ядерної зброї. Припустимо, що це вигадка.
Однак блокування Угорщиною взаємодії України з НАТО, надання 18 млрд євро допомоги з фондів ЄС та антиросійських санкцій — не вигадка. Так само не вигадка — стримування Туреччиною розширення НАТО.
Те, що планують сьогодні у Києві та найбільш послідовних його спільниках — закордонних столицях, може виглядати неприйнятним десь далеко. І звідти, здаля, почуємо незгоду, якої не зможемо проігнорувати. Фраза про роль США як оборонного й фінансового рятівника України є настільки ж правдивою, наскільки й безальтернативною.
США далеко, а Босфор близько. Чому б їм там не зацікавитися конституцією «майбутньої Кримськотатарської автономної республіки»? Чому б німцям не запропонувати відновлення тристороннього консорціуму по українській ГТС, коли вже зруйновані «північні потоки»? Чому б не створити «угорського ентитету/адміністрації» замість двох закарпатських районів? Нам складно уявити, які власні плани щодо майбутнього РФ (і України як «меншого брата») мають у Вашингтоні, Анкарі, Бейцзіні, Берліні, Парижі. Кожен із них може (і буде) що далі, то більше втручатися у майбутні умови миру. Можуть знайтися чимало причин, історичних образ чи сучасних економічних інтересів від сусідів і від не-сусідів, які дивом з'являться на столі, як тільки до цього столу погодяться підійти представники України.
В одному із «Семи пунктів» Стефана Майстера йдеться про необхідність подальшого «підтримання певного рівня інтеграції з РФ в інтересах Європи», що пояснюється небезпекою «поглинення» Росії Китаєм. За цією логікою, одного дня Україна, майже член ЄС, може почути з Брюсселя вказівку діяти не так, як вона собі напланувала навіть щодо Росії.
Будьмо реалістами: перемагаючи на фронтах, утримуючи функціональність держави, зберігаючи основні права і свободи та активність громадянського суспільства в умовах воєнного стану та жорстокої війни, ми залишаємося вкрай залежними як країна у вирішенні нашого майбутнього. Як із цим жити і чи треба з цим миритися? Чи врятує нашу «Мрію» найдосконаліша дипломатія?
Подарунки самим собі
Насправді усе не так трагічно. Так, Україна залежна. Але й інші залежні від неї.
Сполучені Штати Америки вклали багато грошей, дуже багато зброї та непорівнянно більше політичного авторитету в Україну. Поразка Києва, колапс української держави призвели б до катастрофічних наслідків для США і для всіх їхніх союзників у світі. Понад те, суттєво постраждала б сама ідея демократії, міжнародного права, міжнародної безпеки, на яких базуються добробут і безпека з часів Другої світової війни. Співвідношення сил країн ринкової демократії та авторитарних (+тоталітарних) режимів помітно змінилося б, різко ослабли б економічні можливості перших. Важко сказати, як швидко (чи й узагалі) Євроатлантика знайшла б у собі сили повернутися на роль провідника людства. Україна мимоволі стала тією соломинкою, яка здатна зламати спину євроатлантичному світові — в разі, якщо він не перейметься її долею на повну силу.
Залежна від України й Німеччина, де зараз мільйон наших емігрантів, яких її громадяни підтримують. Залежна Польща, залежна Франція, котрій потрібні нові баланси в Європі після Брекзиту і принизливого виповзання з Африки. Залежна і Туреччина, яка хоче стати регіональним гегемоном. Вони залежні від нас, а від них значною мірою залежить, чи отримає Україна все, чого прагне, чи переможе у війні так, як вона сама це бачить. Бо може отримати не все, а лише частину.
Половинчаста допомога на останньому етапі війни залишається опцією. Відкинути її у нашому випадку буде складно, і шукати аргументи треба сьогодні. Країна зруйнована, половина території замінована на десятиліття вперед, чверть населення по закордоннях і багато хто вже влаштувався, скарбниця порожня, армія величезна і не дуже захоче демобілізовуватися, зброї у населення неміряно, школа й медицина у розвалі.
Так, європейці зацікавлені, щоб тут запанували мир, безпека, вільний ринок. Але за нас вони цього не зроблять. Аргументи на кшталт «ми за вас кров проливали» не спрацюють: кров ми проливали насамперед за себе, і багато в чому з власної вини, бо короткозоро допускали до влади корумпованих, недолугих або й рецидивістів. Не все так райдужно і нині. Навіть у часи екзистенційної війни у Києві знайшлися доморощені чемберлени, які у березні 2022-го закликали віддати все, що вже загарбано, аби щедра Москва залишила хоч шматочок. Вони, до речі, і далі при посадах і повчають, як жити. Єдиний серйозний козир в українських руках — це сміливість і відвага її оборонців у найширшому сенсі слова: бійців, командирів, волонтерів, донаторів, потужних громадських діячів, притомних політиків, які їх цінують і прислухаються.
Саме вони мають відповідати сьогодні на питання зовнішніх друзів, саме вони мають завтра вирішити, які переговори, з ким і коли починати. Подарунок під ялинку — і не обов'язково на Різдво! — маємо покласти собі самі. Ялинка — вона ж вічнозелена. Вона залишатиметься такою ж привабливою і влітку.
Більше статей Андрія Веселовського читайте за посиланням.