Пакет призначень на вищі посади Європейського Союзу відбиває складний компроміс, що враховує низку факторів, ключовими серед яких виступає представництво різних політико-географічних частин Європи, домінуючих партійних формацій, великих і малих держав, а також гендерний чинник. Жодне з призначень не може відбутися у відриві від інших, а разом узяті вони являють собою цілісну картину того, як політична Європа розуміє справедливий баланс усіх можливих інтересів та цінностей. Процес добору кандидатур на керівництво інститутів ЄС - це яскравий продукт нинішньої європейської політичної культури, а його результат - ілюстрація того, якою політична Європа хоче постати перед своїми громадянами та навколишнім світом.
Дві ключові вакансії: президента Європейської Ради і глави Європейської служби зовнішніх дій заповнено за результатами засідання Європейської Ради (саміту ЄС) 30 серпня. Європейську Раду очолив прем'єр-міністр Польщі Дональд Туск, а дипломатичну службу - Федеріка Могеріні, міністр закордонних справ Італії. Спільно з раніше призначеними президентом Єврокомісії Жан-Клодом Юнкером та президентом Європарламенту Мартіном Шульцем вони мають персоніфікувати внутрішню і зовнішню політику ЄС на найближчі роки. Попереду ще призначення персонального складу Єврокомісії, але вже тепер можна зробити попередні висновки про те, яким обличчям (обличчями) Європа дивиться в майбутнє.
Під час призначення першого пакета керівництва ЄС 2009 р. головне питання до кандидатів стосувалося їхньої здатності консолідувати Євросоюз для розрулювання проблем економічної кризи, що вибухнула на той час. Тоді вперше рецесія в Європі супроводжувалася серйозними питаннями до інституцій ЄС: їхньої здатності робити якісний продукт - європейську політику й не менш якісно комунікувати її європейському суспільству, що стало критичнішим, ніж раніше, і вже не задовольнялося традиційною мантрою "єдиної Європи". Євроскептицизм гучно заявив про себе, а відмінності в розумінні національних інтересів різними країнами-членами стали рельєфнішими, ніж раніше.
За минулі 5 років економіка ЄС подолала рецесію, євро не втратило позицій, європейська економіка ввійшла в більш оптимістичний тренд. Однак питання до інституцій ЄС залишилися. Тепер вони звучать у контексті безпрецедентних викликів безпеки на Сході Європи, серйозність яких перевершила вже Югославську кризу 1990-х.
Лідерам ЄС доводиться відповідати на українське питання, розуміючи його крізь специфічно переломлювані інтереси Європейського Союзу загалом і національні інтереси країн-членів, зокрема. Крім того, ніхто не знімав із порядку денного традиційних уже питань спроможності європейських інституцій та європейських політик (policies), невдоволення якими, зокрема, визначило відносний успіх крайніх (правих і лівих) сил на виборах Європарламенту в травні та "британську повістку", що не виключає можливості виходу Сполученого Королівства з ЄС.
Євросоюз зрештою перестав бути модною річчю, очікувано вичерпавши дві хвилі ентузіазму: спочатку від успішного вирішення проблеми війни та миру в повоєнній Європі, а потім - і успішної ліквідації наслідків холодної війни реінтеграцією в Європу країн колишнього соціалістичного табору.
Надалі нових хвиль ентузіазму не передбачається (і це не так уже й зле - не буде ілюзій та завищених очікувань), тому інститутам Євросоюзу і політичному класу країн-членів уже не доведеться плисти на інерційній хвилі, - кожен політичний цикл, що визначатиметься виборами європейських інституцій, матиме власну історію постановки завдань, визначення пріоритетів, комунікації, подолання інерції та скепсису. Інакше кажучи, Євросоюзу належить щоразу доводити свою потрібність своїм громадянам в умовах, коли кількість нетрадиційних пропозицій на ринку політичних рішень тільки збільшуватиметься.
У таких умовах заповнення вакансій лідерів ЄС має визначальне значення. Немає сумніву, що, попри всю повагу до Баррозо, Ромпея та Ештон, під час їх призначення багато що вказувало на намір лідерів ключових країн-членів призначити на ці посади постаті, які б не відтіняли своїм масштабом і харизмою самих лідерів держав - європейських "важковаговиків". Попри те, що в нинішньому циклі такий інтерес глав урядів також був наявний як тло, - він не став визначальним. Відтак, тріада осіб, що зайняла ключові пости в ЄС, із самого початку містить більше енергетики, ніж лідери, що їх залишають, попри всю до них повагу.
Уже багато говорилося про постать колишнього прем'єра Люксембургу Жан-Клода Юнкера, який обійняв посаду президента Єврокомісії. Безумовно, маємо справу з державним діячем європейського масштабу, і хай нікого не вводить в оману скромний масштаб держави, яку він очолює тривалий час. Західноєвропеєць Юнкер належить до персоналій, у котрих живе дух Європи; він - представник старшого покоління, яке створило в 1980-1990-х фундамент Європи, що її ми нині знаємо, - як найкращий, найуспішніший і найбільш виправданий на сьогодні в історії людства проект інтеграційного об'єднання народів. Символізм постаті Юнкера виявився настільки явним, що Британія, яка виступає нині головним критиком "учорашньої Європи", активно опонувала його призначенню саме через негативний для прем'єра Кемерона асоціативний ряд. Проте без символічного "персонального моста" до витоків нинішнього ЄС в особі Юнкера теперішнє керівництво ЄС уже важко собі уявити.
Особливо в контексті двох інших призначень, що відбулися 30 серпня.
Дональд Туск, прем'єр-міністр Польщі, виник на обрії доволі раптово, у кожному разі, в публічному просторі: лише за тиждень до остаточної дати призначення на його підтримку висловився британський прем'єр, і виявилося, що ця несподівана кандидатура вирішує відразу кілька питань, які були каменем спотикання при доборі кандидатур на інші дві посади, - президента Європейської Ради і шефа європейської дипломатії. Постать Туска вдало вирішила питання представництва Центрально-Східної Європи, в контексті чого раніше обговорювалися кандидатури латиша Домбровскіса та ще одного поляка - Сікорського, причому останнього - на посаду глави Служби зовнішніх дій (дипломатичного відомства ЄС).
В Україні багато хто симпатизує Радославу Сікорському, небезпідставно вважаючи, що ця постать володіє стратегічним баченням, зокрема, східної політики ЄС, якого бракує західноєвропейським дипломатам. Сікорський - не тільки один із найкращих дипломатів, а й справжній візіонер та політичний діяч, безумовно гостро затребуваний нинішнім історичним моментом. Проте для європейської більшості він виглядав занадто яскраво вираженим атлантистом (попри недавній "злив" його приватних перемовин, де він критично висловлювався про роль США у польській і європейській політиці). Зважаючи на "труднощі перекладу", яких зазнає ЄС у діалозі з Росією, постать Сікорського також для багатьох на Заході Європи не видавалася оптимальною. Польський прем'єр до останнього моменту підтримував свого міністра й однопартійця (партія "Громадянська платформа"), однак зрештою пішов на підвищення сам, залишивши таким чином відкритим питання лідерства в уряді й правлячій партії Польщі.
Туска вважають природженим європейцем, і разом із Юнкером вони формують тандем, що символізує наступність поколінь та єдність "старої" і "нової" Європи. Важливим чинником можна вважати серйозну довіру до поляка Туска одночасно таких досить конкурентних і ключових персонажів нинішньої політичної Європи, як Меркель і Кемерон. Можна припустити ширше: Дональд Туск - чи не єдиний політичний "важковаговик" Європи, постать якого може слугувати ефективною сполучною ланкою між континентальним (німецьким) і атлантичним (британським) баченням європейської перспективи, включно з підходом до відносин із Росією та Україною.
Кандидатура Федеріки Могеріні, міністра закордонних справ Італії, навпаки, виникла не раптово і обговорювалася досить давно. Завдяки витоку інформації стало відомо, що з самого початку її кандидатуру заблокували деякі країни Центрально-Східної Європи, вважаючи, що вона займає недосить жорстку позицію у відносинах із Путіним. Однак призначення Туска (і, відповідно, зняття кандидатури Сікорського) дозволило їй повернутися в обойму кандидатів і перемогти в неформальному конкурентному змаганні.
Під час свого візиту до Москви Могеріні, в розпал інтервенціоністської політики Путіна в Україні, запросила його до участі в європейському форумі, який відбудеться в листопаді в Мілані у контексті італійського головування в Раді ЄС. Це не минулося непоміченим і мало не коштувало їй перспективного кар'єрного призначення: у свій 41 рік Могеріні не має великого дипломатичного досвіду, вона була відома лише у вузьких, суто італійських колах до призначення в італійське МЗС 6 місяців тому. Для неї призначення на посаду шефа європейської дипломатії - не просто крок уперед, а значний кар'єрний ривок.
Деякі українські експерти сприйняли призначення Могеріні як реверанс Москві, тоді як інші небезпідставно зазначили, що на тлі італійського мейнстриму її позиція в українському питанні не видається беззубою, і тим більше - проросійською. Вона, швидше, близька до загальноєвропейської серединної лінії, ніж до італійської, що цілком очікувано.
На сьогодні є всі підстави припускати, що політика італійки Могеріні на зайнятій нею посаді буде не така безхребетно-компромісна, якою виглядає з Києва політика Рима у відносинах із Москвою. Доказом цього стали перші публічні заяви майбутньої глави європейської дипломатії: вона першою з європейських політиків прямим текстом позначила концептуальний злам устояного десятиліттями шаблону, заявивши, що ЄС і Росія більше не є стратегічними партнерами.
Загалом, результат формування пакета ключових європейських політичних призначень 2014 р. видається для України більш сприятливим, ніж видавався пакет 2009 р., що завершує свою каденцію. Із решти невідомих - постать єврокомісара з питань розширення ЄС та політики сусідства. Подейкують, що ЄС може призначити для Східної Європи окремого комісара, розділивши Середземноморський і Східноєвропейський компоненти своєї політики.
Проте навряд чи варто розраховувати на нівелювання розбіжностей у підходах окремих країн-членів до проблем, котрі хвилюють нас. Робота над загальноєвропейським консенсусом в українському питанні - це надзавдання української політики і дипломатії, а також наших друзів у ЄС, яке неможливо вирішити лише відносно вдалим для нас розподілом посад у європейських інституціях.