Проголошення 1991 року незалежності, на жаль, не в змозі було відразу змінити як свідомість правлячої еліти, так і підсвідоме відчуття залежності від Росії.
Відокремлення від радянського минулого відбувалося дуже повільно і мало рецидиви у вигляді постійного копіювання поведінки та позиції РФ на міжнародних майданчиках, її підходів до побудови відносин з партнерами.
Де-юре, здобувши незалежність, Україна фактично піддалася маніпуляції з боку Росії щодо необхідності поглиблення договірно-правових відносин і почала унормовувати всі сфери правовідносин. Так, протягом 23 років Україна створювала масивну договірну базу з Російською Федерацією, і на початок агресії ми мали більш як 400 різноманітних договорів. Навіть сьогодні ніхто не може точно підрахувати їхню реальну кількість, особливо міжвідомчих.
Фактично всі сфери співробітництва і кооперації було внормовано на двосторонньому рівні. Крім того, ми продовжували вирішувати проблеми, які виникали між державами, виключно в дипломатичній площині, що породжувало безкінечні "договорняки" і залишало невирішеними проблеми впродовж років і навіть десятиріч.
Проблеми накопичувалися, градус шантажу з боку Росії постійно і впевнено зростав. Ми пам'ятаємо нагнітання конфліктів навколо Криму ще на початку 1990-х, питання базування Чорноморського флоту, Тузли, "газові війни" тощо.
Постійна невизначеність зовнішньополітичного курсу, залежність від російської "легкої наживи" створювали умови для подальшого занурення в глибини корупційних зв'язків.
Договори укладалися здебільшого для вирішення суто нагальних питань або створення рамкових засад для подальшого вирішення предметних питань. Водночас спільною рисою всіх двосторонніх договорів, за поодинокими винятками, є те, що вони не містять механізмів правового врегулювання спорів.
Саме з таким "доробком" Україна ввійшла в нові реалії відносин з Росією, яка не тільки порушила засадничі норми звичаєвого міжнародного права, майже всі двосторонні договори, а й розпочала гру "спіймай мене, якщо зможеш" у правовій площині.
Протверезіння було жорстким і безжальним, але воно має навчити нас будувати відносини будь з ким на правових засадах, а не на понятійних принципах.
Водночас позбутися всіх існуючих між Україною і Росією договорів одним махом не вийде. Всюди потрібні індивідуальні рішення і відповідь на питання - як конкретний договір і його положення можуть допомогти і які загрози він несе? Ця відповідь також із часом може змінюватися з огляду на розвиток подій.
Розвиток подій навколо Азову та вирішення подальшої долі Великого договору доводять, що поспішне розривання угод з Росією може скоріше створити проблеми, ніж припинити порушення суверенних прав України. Так само як з кесонною хворобою - різка зміна тиску є руйнівною для людського організму. За певних обставин ці угоди можуть бути корисними, оскільки зобов'язують не лише нас, а й Російську Федерацію. І деколи те, що було нам нав'язано і вважалося некоректним, може грати нам на користь.
Врегулювання відносин в акваторії Азовського моря та Керченській протоці завжди вважалося сумнівним зважаючи на компроміси, до яких нас спонукали відверто недружні дії Росії як у 1990-х, коли вони постійно перешкоджали свободі рибальства та навігації, так і на початку 2000-х - у зв'язку з будівництвом на Тузлі.
Мета постійного тиску з боку Росії була зрозуміла - залишити все як було за часів Радянського Союзу. У випадку Азову та Керченської протоки - це статус внутрішніх вод.
Із проголошенням незалежності Україною цей статус був втрачений назавжди. Україна нотифікувала координати вихідних точок берегової лінії до Секретаріату ООН. Росія вперто цього не робила і продовжувала тиснути, щоб таки повернутися до вмерлої концепції. Нарешті після відвертої погрози силою на Тузлі Росія начебто домоглася свого, і Україна підписала документи про те, що Азовське море і Керченська протока "історично є внутрішніми водами України і Російської Федерації" або "внутрішніми водами двох держав". Чи було це поразкою України? Формально - так.
Але є й інший бік історії. Концепція внутрішніх вод України і Російської Федерації так ніколи й не реалізувала себе. Єдиним працюючим елементом цієї концепції є взаємна свобода навігації України і Росії в усій акваторії Азовського моря. Всі решта суверенних прав лишилися індивідуальними і реалізовувалися кожною стороною в своїй частині Азову. І міжнародно-правовою базою для реалізації цих прав була саме Конвенція ООН з морського права. Тобто "внутрішніх вод двох держав" і спільного суверенітету двох держав в акваторії Азовського моря ніколи як таких не було.
Ба більше, в рамках роботи над делімітацією кордону сторони навіть визнали берегову лінію одна одної. Для України це лінія від мису Киз-Аул до мису Хроні в Керченській протоці і від мису Хроні до кінцевої точки суходільного кордону. Ця лінія повністю збігається з координатами вихідних точок, які депонувалися в Секретаріаті ООН 1992 року. І про порушення наших суверенних прав, визначених Конвенцією ООН з морського права, у цій частині нашої акваторії Азовського моря ми говоримо у справі проти Росії.
Вимоги припинити порушення наших суверенних прав ми висунули негайно, ще 2014 року. Потім тривали консультації та інші спроби переконати РФ зупинити свавілля в Чорному та Азовському морях. Оскільки ці спроби виявилися марними, Україна 2016 року ініціювала судовий розгляд порушень морського права з боку РФ. Відтоді було сформовано склад трибуналу, який розглядатиме справу, і, головне, Україна подала свій Меморандум у справі, який містить усі наші докази і правові аргументи.
У серпні цього року арбітри вирішили розділити процес на дві складові - юрисдикційну і по суті. Відповідно до стандартного правила процедури, РФ ще у травні подала свої заперечення щодо юрисдикції, і, звісно ж, один з пунктів у запереченнях - Азовське море і Керченська протока мають статус внутрішніх вод, а тому арбітри не мають юрисдикції вирішувати справи про порушення українських прав з боку Росії.
Розгляд питань юрисдикції для нас не стільки виклик (позиція РФ досить передбачувана), скільки важлива нагода отримати відповідь по суті щодо природи наших договорів стосовно Азову і Керченської протоки.
Для того щоб відповісти на питання, чи є в трибуналу юрисдикція розглядати наш позов, арбітри мають ретельно вивчити природу наших двосторонніх договорів.
Правові позиції арбітра з цього питання будуть найкращим показником для того, як надалі розвивати правові відносини з РФ щодо статусу Азову і Керченської протоки.
Рішення щодо юрисдикції можна чекати в межах 12-15 місяців.
Це найоптимальніший шлях до чіткості й однозначності в Азовському морі. Це те, чого Росія завжди уникала. Адже все, чого вона прагнула, - це створити такий туманний стан, в якому важать лише політика і сила. Від своїх намірів РФ не відмовилася. Навіть формально - заперечення проти юрисдикції трибуналу щодо морського права означає одне: на думку Росії, немає іншого шляху, ніж політичні домовленості на праві сильного.
Тому помиляється той, хто думає, що, денонсувавши угоди щодо Азову, ми легко й невимушено доб'ємося визнання належної нам акваторії з боку РФ. Скоріше, такий гіпотетичний сценарій завершиться в такому ж спорі, який ми маємо зараз, і чинні на сьогодні угоди будуть так само ретельно вивчатися, навіть якщо, гіпотетично, їх денонсувати.
Тому наш єдиний шанс - ретельно готувати позицію щодо юрисдикції і захищати інтереси України всіма правомірними способами.
Наша юридична боротьба має також значення і для міжнародного визнання правомірності наших дій. Багато країн поділяє наше бачення того, що є правомірним і протиправним в Азовському морі. ЄС, США, Канада та інші засудили будівництво Керченського мосту. Державний департамент США засудив зловживання РФ у міжнародному судноплавстві. Курт Волкер досить чітко висловився про відмінності у баченні статусу Азову між Росією і міжнародною спільнотою.
Правомірність нашої позиції дозволяє говорити про надання підтримки нашим збройним силам, про посилення дипломатичного і санкційного тиску проти Росії.
На додачу до того, що ми по суті праві, на нашу користь грає й те, що ми не приховуємо того, як непросто формувалася договірна база з Російською Федерацією щодо Азову. Навпаки - висвітлення всіх деталей і нюансів яскраво доводить, під яким тиском перебувала Україна і в яких умовах формувалася чинна договірна база.
Міжнародне право глибоко вкорінене в історії. Україна також постійно звертається до історичних подій. Практика укладання договорів і їх застосування завжди береться до уваги при розгляді спорів. І денонсація договору не звільняє від цієї історії. Тому розірванням угоди помилок не виправиш.
Припинення угоди - це питання лише майбутнього.
Як у випадку з Договором про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією. Росія порушує цей Договір, усі його положення. І якщо ми припинимо цей договір, ми не покараємо Росію. Притягнути її до відповідальності можна лише в умовах, коли Договір зв'язує Росію.
А от погодитися на його застосування впродовж наступного десятиріччя, ніби ратифікувавши його знову, ми не можемо. Бо таким чином визнаємо, що готові називати наші відносини "дружбою, співробітництвом і партнерством" у нинішніх умовах. А це принципово є неможливим.
Імовірно, це звучить як правова казуїстика, але вона надзвичайно важлива. Розірвати Договір - не в наших інтересах, але в наших інтересах його не пролонгувати.
Тому під час повідомлення Росії про непролонгацію Договору ми ще раз наголосимо, що непролонгація не впливає на обов'язок усунути порушення Договору, які виникли в період його застосування (1 квітня 1999 - 31 березня 2019 р.), що непролонгація не впливає на поточні судові та інші процеси мирного врегулювання спорів і що непролонгація не впливає на обов'язок Росії дотримуватися інших норм і правил міжнародного права, у тому числі інших чинних договорів між державами.
І тому ми знову запросимо Російську Федерацію дати свою згоду на розгляд усіх спорів, які виникають із цього Договору в Міжнародному суді ООН. Тому що ми мусимо постійно наголошувати: поки договори з РФ не мають можливості вирішувати справи в судовому порядку - вони і справді не варті паперу, на якому їх надруковано.
Росія постійно намагається втікати від правової оцінки своїх дій, намагається все перевести в політику. Цей постійний намір вислизнути дратує найбільше.
Особливо на тлі іншого договору про дружбу - між США й Іраном. Договір між ними був підписаний 1955 року і досі діє попри всю ворожість їхніх відносин. Діє тому, що його стаття 21 передбачає, що всі спори за цим договором вирішуються в Міжнародному суді ООН. Така стаття варта чи не всіх 400 договорів України з Росією.
Наше завдання - не просто відмахнутися від усієї цієї спадщини ніби від мотлоху (хоча левова частка договорів з Росією ним і є), а змусити Росію своїх обов'язків дотримуватися.
Для цього потрібно терпляче й ретельно використовувати всі можливості міжнародного права. Хай навіть повільно, але докорінно змінюючи парадигму відносин з РФ.