Саміт Шанхайської організації співробітництва (ШОС), що відбувся наприкінці минулого тижня в Самарканді, виявився одночасно і більш, і менш цікавим, ніж очікувалося. З одного боку — якихось особливо важливих рішень прийнято не було (не вважати ж таким зарахування до лав «шанхайців» Ірану), з іншого — вперше від початку пандемії за межі КНР виїхав Сі Цзіньпін, відбулися зустрічі Путіна з лідерами КНР та Індії. Організаційні й протокольні аспекти візитів, та й самого саміту, виявилися чи не більш знаковими, ніж суть переговорів та прийнятих рішень. Чотири зафіксованих камерами випадки, коли Путін чекав своїх візаві на переговори, не могли не привернути уваги, — раніше саме російський президент примушував усіх чекати. На думку переважної більшості експертів, які змогли вийти за рамки двох досить обережних фраз, що прозвучали під час зустрічей Путіна з Моді й Сі Цзіньпіном із приводу війни в Україні, саміт став провальним для Путіна і доволі значущим для Пекіна.
При цьому чи не вперше з часів установлення «безмежної дружби» Китай зробив рішучу спробу «не помітити» Путіна та його участі в саміті. Про це свідчать і вкрай скупі деталі переговорів, і коментарі ЗМІ КНР для внутрішньої аудиторії. Якщо російські пропагандисти звично говорили про важливу роль ШОС у побудові «справедливого» світового порядку та лідерство РФ у цьому процесі, то китайські джерела ледве згадали, та й то як про другорядне, про зустріч Сі Цзіньпіна з президентом Росії. Тимчасом іншим контактам лідера КНР приділялося уваги вдосталь. Наприклад, відомо про підписання контрактів на 15 млрд дол. між КНР і Узбекистаном. Певна річ, до дистанціювання КНР від РФ ще дуже далеко, однак готовий, за словами Путіна напередодні саміту, договір про будівництво «Сили Сибіру-2» підписаний не був, а зустріч РФ—КНР пройшла після знакового візиту лідера КНР до Казахстану.
В Астані з вуст Сі Цзіньпіна прозвучали недвозначні попередження тим, хто може зазіхнути на суверенітет Казахстану (хто б це міг бути?), що Китай такого не допустить. Крім того, напередодні саміту Китай та Індія відвели війська від спірних ділянок кордону в Гімалаях із метою деескалації. Росія дуже хотіла бути в цьому посередником, але обійшлися без неї. Деескалація важлива ще й тому, що наступного року в ШОС головує Індія. Схоже, Китай рішуче бере «шанхайців» у свої руки. Сі Цзіньпін однозначно отримав позитивний ефект від саміту напередодні надзвичайно важливого 20-го Всекитайського з'їзду КПК 16 жовтня, на якому його, цілком імовірно, оберуть лідером КНР на третій термін. Він виглядав упевненим, був у центрі уваги й ні в чому не поступився інтересами Китаю.
Однак тактичні цілі і результати — лише частина стратегічної перспективи формування на базі ШОС альянсу держав, яких не візьмуть ані в ЄС, ані в НАТО, але які теж шукають зручне «середовище проживання» в нинішньому неспокійному світі. І саме цей аспект найцікавіший, із погляду формування майбутнього світового порядку. ШОС існує з 2001 року, але досі ця організація не особливо турбувала країни Заходу. Однак цього разу було заявлено про значно ширше коло учасників, а у своєму виступі глава КНР, до слів якого всі уважно дослухаються, закликав зацікавлені держави «повноцінно реалізувати Дорожню карту щодо поступового збільшення частки національних валют у взаємних розрахунках, активізувати роботу зі створення системи транскордонних платежів у нацвалютах, створення Банку розвитку ШОС в інтересах прискорення регіональної економічної інтеграції». Оскільки РФ уже «здала» Китаю значну частину своїх валютних заощаджень, перевівши їх у юані (недивно, що тепер експорт КНР у РФ різко зростає), це вкрай небезпечна для світової економіки тенденція.
Отже, до членів ШОС — Росії, Індії, Китаю, Киргизії, Таджикистану, Пакистану й Узбекистану — приєднався Іран, розпочато процес стосовно Білорусі. Країни-спостерігачі Афганістан і Монголія, країни-партнери Азербайджан, Вірменія, Камбоджа, Непал, Туреччина та Шрі-Ланка. «Партнерами» теж зголосилися стати Єгипет, Катар, Саудівська Аравія, Бахрейн, Кувейт, ОАЕ, Мальдіви і М’янма. У Самарканді Реджеп Тайїп Ердоган заявив про бажання Туреччини стати повноправним членом ШОС.
Таким чином, ШОС має потенціал до різкого збільшення числа своїх членів. Тимчасом за кількістю внутрішніх конфліктів ця організація починає нагадувати дисфункціональну ОЧЕС. Одночасна присутність Індії та Пакистану, Туреччини, Азербайджану й Вірменії, Таджикистану й Киргизстану, Катару і Саудівської Аравії цілком здатна де-факто, якщо не де-юре, паралізувати роботу ШОС у перспективі, коли всі «партнери» й «спостерігачі» стануть «членами». Незрозумілі цілі Туреччини, яка давно й активно вибудовувала власне коло друзів у Центральній Азії та на Кавказі. Крім того, досить несподівана потужна присутність близькосхідних монархій, котрі контролюють значну частину нафтогазових ринків. Цілком імовірно, що така строката палітра держав, які асоціюють себе з ШОС, свідчить про їхнє прагнення стати частиною багатостороннього механізму, в рамках якого можливе вирішення їхніх зовнішньополітичних проблем, тоді коли інших інститутів немає або вони не працюють.
До широкого кола ШОС входять кілька держав, яких у Москві розглядають як потенційних учасників антиамериканського і антизахідного альянсу на чолі з РФ. Це, певна річ, Китай, Іран, Білорусь і М’янма. Голова Думи Володін мріяв колись, щоб серед них також опинилися Туреччина й Індонезія, що вкрай малоймовірно. У ШОС, зі зрозумілих причин, не візьмуть, але завжди будуть пам'ятати, Північну Корею. Росія, швидше за все, намагатиметься «протягнути» й Сирію. Інші потенційні союзники РФ — Бразилія, Нікарагуа, Куба, Венесуела та група африканських держав, на жаль, як писав російський класик, «иных уж нет, а те далече». У процесі формування проросійського «клубу самовбивць», а цю діяльність Москва веде постійно, дедалі чіткішою стає відмінність між цілями й засобами, якими керується й користується Росія, та реальними намірами вирішення глобальних проблем. У цьому плані — значні переваги на боці того-таки Китаю. Кадри, що стали надбанням широких мас, коли Ердоган кудись веде під руку Путіна, дуже показові. Хотілося б побачити таку фамільярність стосовно Сі Цзіньпіна. Хоча, звісно, можливо, лідерові РФ було просто важко йти після того, як президент Туреччини пояснив йому своє нерозуміння, чому навіть перший реактор АЕС в Аккую після 13 років болісних потуг Росатома все ще не побудований.
Минулий саміт ШОС показав, що Китаю потрібен світовий порядок — той чи інший, але порядок, а Росії порядок не потрібен ніякий. Єдине середовище проживання, в якому Путін може впливати на світові процеси, — це хаос, міцно замішаний на міжнародній політичній корупції, масштабній дезінформації та пропаганді, залякуванні неугодних і відкритому тероризмі проти тих, хто посміє опиратися. Будь-який порядок — однополярний, багатополярний чи базований на міжнародному праві і багатосторонніх організаціях — серйозно знижує можливості РФ створювати проблеми цивілізованій частині світу. Століття негативної еволюції позбавило її інтелектуальних ресурсів, необхідних для роботи на високому рівні діалогу, коли політичні конструкції створюються «за» щось, а не «проти» когось, і базуються на компромісі та якісній стратегічній оцінці реальності. Інакше нині світ виглядав би інакше. А поки що Китай пообіцяв навчити 2000 поліцейських із країн — членів організації зовсім безплатно. Бійтеся шанхайців, що приносять дари…
Більше статей Сергія Корсунського читайте за посиланням.