UA / RU
Підтримати ZN.ua

Як сто днів війни в Україні змінили світ і що далі

Про два світові театри воєнних дій

Автор: Сергій Корсунський

Сто днів війни змінили не тільки нас, вони змінили світ. Необхідність визначити позицію стосовно російської агресії стала серйозним випробуванням для держав, політиків та інтелектуалів, зокрема тих, кого називають (іноді з невідомих причин) лідерами громадської думки. У вкрай стислі терміни матеріалізувалися рішення, на які раніше пішли б роки. Багато дуже гучних імен, особливо з американського, європейського, та й нашого власного істеблішменту, вмить втратили свій гламур, експертність інших тепер під серйозними сумнівами, а політичне майбутнє третіх уже не видається таким однозначним. Бо сказано: не сотвори собі кумира, особливо спираючись на попередні досягнення та заслуги.

Зазнали змін і наші оцінки ворогів та друзів.

Виникла нагальна потреба переглянути списки «стратегічних» союзників, про що давно говорили в експертному середовищі, та чітко розставити пріоритети — у контексті як процесів реконструкції, готувати які треба вже зараз, так і майбутньої архітектури безпеки, що має надійно й назавжди виключити повторення жаху, який почався 24 лютого. Ми мусимо перемогти, а для перемоги в будь-якій війні противника краще переоцінювати, ніж недооцінювати, а друзів — навпаки. Гадаю, ми вже знаємо, чого варті набиті на цьому шляху ґулі.

Читайте також: Як війна Росії проти України розділила Азію

Війна сформувала два чітко виражених театри воєнних дій, зумовлених географією, — Трансатлантичний та Індо-Тихоокеанський. Перший — реальний, другий — потенційний. Війну, що точиться в Європі, розпочала істотно євразійська (як по суті, так і формою) держава, котра оголосила НАТО — Трансатлантичний (як по суті, так і формою) альянс — своїм смертельним ворогом. Таким чином, Росія сама визначила і відповідь на свою агресію, що значною мірою прийшла з-за океану. Євразійська сутність Росії пов'язує ці два театри, диктуючи необхідність враховувати інтереси головних світових гравців на кожному з них.

Давно і ґрунтовно готуючись до війни, Росія не могла не скористатися своєю протяжністю в Азію в інтересах агресії. Саме в Азії, як у казці про Кощія — на кінчику голки, зосереджені її ідентичність і життєздатність. Політична й економічна корупція — основні інструменти Москви у побудові керованого хаосу, побудованого на протистоянні, — дала свої плоди в обох географічних вимірах. Однак саме в умовах справжньої дикої агресії, свідками якої ми стали, знайшли своє пояснення і численні економічні поступки Китаю (включно з торговими та територіальними), і єзуїтська дипломатія стосовно Японії у роки прем'єрства Сіндзо Абе, і показушна, побудована на історичних заклинаннях, дружба з Індією.

Росія не могла не враховувати справді стратегічного інтересу США до регіону, в якому нині зосереджений промисловий потенціал планети і перебуває абсолютна більшість країн, що їх США зобов'язалися захищати на двосторонній основі. Генрі Кіссінджер — автор ідеї відірвати Китай від СРСР і таким чином значно послабити «союз непорушний», став ніби співтворцем майбутнього падіння «імперії зла» і мусив би бути проклятим Москвою. Але він чомусь став її найкращим другом. А секрет у тому, що саме з його участю у «великій шаховій грі» пожертвували «конем» у вигляді прозахідного Тайваню в обмін на «офіцера» — комуністичний Китай у РБ ООН, створивши передумови нинішньої стратегічної двозначності щодо Республіки Китай. У заручниках у цієї ситуації перебувають сьогодні і самі США, і держави Східної та Південно-Східної Азії, для яких після стількох пережитих воєн зміна будь-якого статус-кво силоміць принципово неприйнятна. Незрозуміло, якою мірою «відрив Китаю» допоміг планам Білого дому в 1980—1990-х (заведено вважати, що допоміг), але те, що в сучасних умовах РБ ООН паралізована зразу двома «вето», а проблема Тайваню стала наріжним каменем глобальних інтересів США, — у тому числі й заслуга й колишнього держсекретаря.

Читайте також: Азійське турне Байдена: до чого тут Україна?

Під час візиту до Великої Британії в травні ц.р. прем'єр-міністр Японії Фуміо Кісіда заявив: «Те, що відбувається в Україні сьогодні, може завтра повторитися у Східній Азії. Вторгнення Росії є не тільки проблемою Європи. Міжнародний порядок в Індо-Тихоокеанському регіоні так само під загрозою». Він абсолютно правий, і нам слід чітко розуміти, що фактор зростання напруги в Азії — один із найважливіших, у контексті формування нового світового порядку та систем безпеки, які стануть його «хребтом».

Трикутник стратегічної небезпеки Китай—Росія—Північна Корея, що остаточно сформувався на початку 2022 року, становить загрозу не тільки для Сеула й Токіо, а й для глобальної потуги Заходу, і передусім — США. Опір України та здатність ЗСУ завдавати істотної шкоди одній зі сторін цього трикутника не тільки забезпечує безпеку Європи, щодо якої союзницькі зобов'язання США нікуди не поділися, а й створює нову реальність в Азії. Росія змушена шукати способи пом'якшення санкцій і продавати свої основні ресурси зі значним дисконтом не тільки Китаю, тим самим даючи йому перевагу в конкуренції зі США, а й Індії, яку Вашингтон прагне залучити до формування Індо-Тихоокеанських структур безпеки та економічної взаємодії. Цим, правда, можливості Росії обмежуються, оскільки ніхто не сприймає всерйоз показушні прольоти авіації та пропливи китайсько-російських суден поблизу Японії чи танкові навчання на Еторофу. А ось безперервні порушення повітряного простору Тайваню китайськими ВПС, претензії на панування в Південно-Китайському морі та острови Сенкаку — це серйозно.

Саме позиція Китаю була й усе ще залишається одним із тих факторів, котрі могли б сприяти приборканню Путіна. Однак активна «дипломатія вовків», якої в Піднебесній дотримувалися вже кілька років, несподівано вщухла. Заклики до миру в умовах геноциду, чиненого відкрито Росією на тимчасово окупованих територіях України, м'яко кажучи, звучать непереконливо. Немає підстав вважати, що Китай надає Росії військову або технологічну підтримку. Тимчасом рекордні закупівлі нафти й вугілля з РФ цілком здатні дуже пом'якшити санкції ЄС і США, принаймні на певний час.

За оцінкою експертів, які добре розуміються на стратегії Пекіна, пасивна позиція Китаю невипадкова. Економічна ситуація в Піднебесній украй напружена у зв'язку з політикою «нульової толерантності» щодо ковіду, а також глобальними порушеннями логістичних ланцюжків і загрозою непрямих санкцій. У Пекіні із серйозним занепокоєнням відстежують воєнні невдачі Росії, аналізують тактику ведення сучасної війни та ті системи озброєнь, які демонструють ефективність або, навпаки, марнування ресурсів. Безперечно, одним із найважливіших чинників є й підтримка України з боку США, Великої Британії та інших країн. Зокрема вивчається здатність Заходу оперативно нарощувати виробництво новітніх систем озброєнь і організовувати їх поставки на чималі відстані. Цілком зрозуміло, про що йдеться.

Навесні 2021 року вийшла друком книжка колишнього верховного головнокомандувача сил НАТО в Європі, чотиризіркового адмірала США Джеймса Ставрідіса. Вона називається «2034: A Novel of the Next World War» і присвячена майбутньому конфлікту «США+» та «Китаю+» у Південно-Східній Азії, в якому Захід, на думку автора, цілком може програти. На боці КНР, крім Росії та КНДР, згадується Пакистан, а до військових союзників США, крім Австралії, Японії, Республіки Корея, зараховуються Філіппіни і, можливо, Індія, позиція якої формально нейтральна, а фактично — защемлена між симпатією до російської й антипатією до китайської точок зору. Не Росію, а Китай розглядав Ставрідіс як головну загрозу світовому порядку, і з цілком очевидних причин. Менш ніж через рік після виходу книжки все сталося інакше, але це не означає, що американський адмірал не мав рації, — зрештою, він писав про 2034 рік, а доти ще не один ворог США мав бути повержений.

 Тим часом на Боаоському азійському форумі — китайському аналогу Давоса, який відбувся у квітні, Сі Цзіньпін висунув Глобальну ініціативу безпеки, в основі якої лежить концепція «неподільної безпеки», що співзвучна російській термінології і закликає враховувати взаємні побоювання держав у цій сфері. Вона припускає, що на той випадок, коли одна держава планує розмістити в себе, наприклад, систему протиракетної оборони, вона мусить запитати, чи влаштовує це сусіда, від котрого, можливо, вона й має намір захищатися. Китайська пропозиція, озвучена згодом у рамках зустрічі BRICS, доволі красиво апелює до загальної співпраці, взаємного поважання суверенітету, врахування сумнівів та побоювань у сфері безпеки, відмови від «блоковості» і ментальності холодної війни. Це, правда, не зашкодило трохи пізніше Китаю й Росії накласти вето на резолюцію РБ ООН, що впроваджувала нові санкції проти Пхеньяна у зв'язку з ракетними випробуваннями, які цього року стали реально загрозливими. Таке вето було першим із 2006 року. Активна дипломатія Пекіна з просування ініціативи Сі Цзіньпіна дала плоди, — японські ЗМІ повідомили, що такі країни як Пакистан, Куба, Індонезія, Нікарагуа, Сирія та Уругвай висловилися на її підтримку. Росія, Бразилія і Південна Африка — само собою.

Читайте також: У перемовинах США і Китаю Росія вже видається зайвою

Зусилля Пекіна, а також недавній візит Джо Байдена в Азію свідчать, що формування нових військово-політичних альянсів, як і переоцінка старих, триває повним ходом. Для України життєво важливо не втратити ініціативу і стати частиною нової архітектури безпеки. Все ще незрозуміло, чи бачить Захід Росію роздробленою і притихлою, чи продовжує читати на ніч «чікен Київ спіч» Джорджа Буша-старшого. Однак цілком очевидно, що в Азії будь-який успіх Росії буде сприйнятий як заохочення до силових дій з боку інших країн. Питання в тому, хто й наскільки готовий брати участь в опорі.

У кімнаті сучасної геополітики зараз дуже темно. Але чорна кішка там, усередині, і ми мусимо знайти її раніше, ніж вона знайде нас.

Більше статей Сергія Корсунського читайте за посиланням.