Вашингтон звинуватив Тегеран у тому, що він ігнорує резолюцію Ради Безпеки ООН, провівши торік у грудні випробування балістичних ракет і два запуски супутників.
Як заявила на конференції з роззброєння в Женеві помічник держсекретаря США з контролю над озброєннями, верифікації та дотримання угод Ілем Поблете, "ракетна програма Ірану є ключовим фактором зростання напруженості і дестабілізації в регіоні, збільшуючи ризики регіональної гонки озброєнь".
"Іран повинен негайно припинити діяльність, пов'язану з балістичними ракетами, розробленими для доставляння ядерної зброї, і зупинити поширення ракет і ракетних технологій серед терористичних угрупувань та інших недержавних суб'єктів", - сказала вона, засуджуючи підтримку Іраном руху хуті в Ємені і "Хізбалли" в Лівані. Ілем Поблете наголосила: "Ми маємо намір активно протидіяти регіональному поширенню Іраном балістичних ракет і незаконній передачі ним озброєнь".
США не обмежилися словами: кілька днів тому Вашингтон запровадив нові санкції проти Ірану. Ці санкції стосуватимуться людей і компаній, котрі, за інформацією американців, так чи інакше були причетні до ядерних і ракетних програм Тегерану. За повідомленням державного департаменту, ці санкції накладено на 31 фізичну та юридичну особу, які пов'язані з організацією оборонних інновацій та досліджень Ірану.
Питання нарощення впродовж останніх років Іраном ядерного потенціалу, стало для Вашингтону найбільшим приводом до занепокоєння. Адже це може призвести до отримання Ісламською республікою ядерної зброї.
Після приходу до влади у 2013 р. президента Хассана Рухані в декого на Заході виникли ілюзії, що це може бути поворотним моментом до фундаментальних політичних змін в Ірані, які дадуть можливість нормалізувати відносини з Тегераном. Однак насправді виявилося - це не що інше як ротаційна зміна керівництва в рамках ісламістської матриці. Незважаючи на конкуренцію між різними політичними таборами в межах ісламістської однорідності політичної еліти Ірану, політична й економічна системи країни виявилися на диво непридатними до запровадження реформ і позитивних змін.
Аналізуючи регіональну політику Ірану, варто усвідомити, що в її основі лежить дуже специфічне сприйняття національної безпеки як необхідності домінувати в регіоні і посилювати всіма можливими методами свої впливи на сусідні країни. Це пояснює гіперактивність і агресивність держави, котра прагне отримати контроль над Близьким Сходом, але має обмежені політичні та економічні інструменти.
Однак у Тегерані не збираються ні в чому поступатися й відмовлятися від свого ядерного просування. Так, виступаючи 21 березня зі своєю першою традиційною промовою на іранський Новий рік, верховний лідер Ірану Алі Хаменеї звинуватив ключові західні країни в тому, що вони не підтримали Тегеран після виходу США з ядерної угоди. Алі Хаменеї заявив: "Ми повинні повністю відмовитися від будь-якої надії на допомогу або співробітництво з боку західних держав у зміцненні нашої економіки, ми не повинні чекати на це. Ще раз європейці зрадили нас, вони нас зрадили".
Та, хоч би в чому він звинувачував Європу, навіть для поблажливої до Тегерану частини європейських столиць перезапуск іранської програми створення ядерної зброї не може залишитися непоміченим.
Після виходу Сполучених Штатів із ядерної угоди з Іраном адміністрація Дональда Трампа співпрацювала з іншими країнами, щоби припинити їхню взаємодію з тегеранськими "ядерними мрійниками". І в запасі у президента Трампа ще є багато козирів, які можна застосувати для того, аби в обмін на послаблення економічних санкцій Тегеран погодився дати задній хід.
Вашингтон ще не використав усіх потенційних можливостей блокування іранського просування до "ядерного щастя". Адже, як підкреслив міністр фінансів Сполучених Штатів Стівен Мнучін, "будь-хто, хто матиме справу з іранською оборонною промисловістю взагалі і з Іранською організацією оборонних інновацій та досліджень (SPND), зокрема, яка підтримує оборонний сектор іранського режиму, ризикує зазнати професійної, особистої і фінансової ізоляції".
Це попередження з берегів Потомака вкотре підтверджує незмінність американської стратегії стосовно денуклеаризації Ірану. Вочевидь, Сполучені Штати не мають наміру миритися з тим, що ракетна програма Ірану дестабілізує Близький Схід. Тим більше що ядерний Іран становить велику небезпеку не лише для близькосхідного союзника США - Ізраїлю.
Якщо не вдасться стримати Іран і там таки отримають можливість виготовляти свою ядерну зброю, це стане прямим викликом для таких лідерів арабського світу як Єгипет і Саудівська Аравія. Адже, за підтвердженою інформацією, Єгипет уже понад 20 років шукає способів вирішити питання "атомної незалежності". А Саудівській Аравії, яка не мусить обмежувати себе в коштах на військові потреби та оборону, в разі проголошення Іраном свого ядерного статусу цілком під силу домовитися з Пакистаном про закупівлю забороненої зброї.
Таким чином, ядерний Іран небезпечний ще й тим, що його негативний приклад здатен спровокувати близькосхідну гонку ядерних озброєнь. І тоді більшість арабських країн можуть і собі спробувати стати ядерними державами, мотивуючи таке своє рішення тим, що їм необхідний захист від ядерного Ірану.
Дестабілізуюча поведінка Тегерану на Близькому Сході націлена на визнання іранського домінування в цьому нестабільному та вибухонебезпечному регіоні. І заплющувати очі на ядерні прагнення Ірану було б рівноцінним наданню йому карт-бланш.
У цьому контексті варто звернути увагу на недавній візит держсекретаря Майкла Помпео до Кувейту, Ізраїлю і Лівану, який можна визначити як нарощування зусиль Америки для мобілізації дієвого антиіранського союзу арабських країн. Адже для Сполучених Штатів важливо, щоб держави Близького Сходу чітко визначилися зі своїм ставленням до ядерних намагань Ірану.
Під час прес-конференції в Єрусалимі Майкл Помпео наголосив, що "Іран є найбільшою загрозою для Ізраїлю. Аятоли провели чотири десятиліття, вивергаючи ненависть, підтримуючи терористичне насильство і прагнучи ядерної зброї для війни проти сусіда, який не бажає нічого іншого, як жити в мирі. Зважаючи на загрози повсякденній реальності ізраїльського життя, ми підтверджуємо нашу безпрецедентну відданість безпеці Ізраїлю і твердо підтримуємо ваше право захищати себе".
А під час зустрічі з ліванськими лідерами в Бейруті держсекретар Помпео наголосив на дотримання жорсткої лінії Вашингтона щодо Ірану. Зокрема, він зазначив, що Ліван опинився перед вибором - "сміливо рухатися вперед як незалежна і горда країна чи дозволити темним бажанням Ірану та "Хізбалли" диктувати його майбутнє".
Нарощування санкцій США і візит Майкла Помпео на Близький Схід стали частиною ширших зусиль адміністрації Трампа в намаганні примусити Іран обмежити свою ядерну програму і відмовитися від роботи, націленої на виробництво балістичних ракет. А також припинити підтримку проксі-сил у Ємені, Сирії, Лівані та інших регіонах Близького Сходу.
Американські офіційні особи заявили, що рішення відновити санкції частково базувалося на ізраїльській інформації з "секретного ядерного архіву" документів із Тегерана. Цей "архів", за їхніми словами, свідчить, що Іран навмисне законсервував і зберігав документацію про свої ранні розробки ядерної зброї, відомі як "Проект Амад", із наміром у майбутньому використовувати їх для виготовлення бомби.
Вашингтон чітко дав зрозуміти Ірану, що в жодному разі не дозволить Тегерану знищити Ізраїльську державу. В Ізраїлі прихильно поставилися до впровадження США нових санкцій щодо Ірану. А ізраїльський прем'єр-міністр Біньямін Нетаньяґу в заяві для преси привітав це рішення Вашингтона, яке накладає штрафні санкції на керівників військової ядерної програми Ірану.
Нетаньяґу вважає, що "Іран продовжує обманювати міжнародне співтовариство і поширювати неправду про свою військову ядерну програму. Іранський режим продовжує приховувати свої можливості і прагнення володіти ядерною зброєю. Іран загрожує миру на Близькому Сході і в усьому світі й має бути зупинений".
Очевидно, що санкції США знижують можливості Ірану фінансувати контрольовані ним радикальні організації на Близькому Сході. Стримування ядерного потенціалу Ірану і блокування спонсорування Тегераном терористів стає наріжним каменем американської стратегії у близькосхідному регіоні.