У своїй основоположній статті, опублікованій у січні 2011 року в газеті DT.UA (№1, 2011), міністр закордонних справ України Костянтин Грищенко поставив «двовекторну» політику президента Януковича, тобто «європейську інтеграцію» України, з одного боку, і її «стратегічне партнерство з Росією» з іншого, у «пан’європейський» контекст. Применшення ним авторитарної реставрації у внутрішній політиці та його критику «криків про допомогу» опозиції можна опустити, але зовнішньополітичне бачення міністра закордонних справ К.Грищенка заслуговує на увагу і навіть схвалення.
Велика Європа: Європейський Союз і Російська Федерація
Україна відіграє ключову роль у відносинах між Європейським Союзом і Російською Федерацією. На її території «європейське сусідство», у сенсі «Європейської політики сусідства» (ЄПС), накладається на російське «близьке зарубіжжя», як Москва називає колишні радянські республіки. У військовому плані Україна не входить ні в Організацію Північноатлантичного договору (НАТО), керовану США, ні в Організацію Договору про колективну безпеку (ОДКБ), в якій домінує Москва. У геополітичному плані Україна є terra nullius, нічийною землею.
Асиметрична конкуренція за Україну
Щодо «українського питання» ЄС і РФ діяли досі, озираючись одне на одного, щоб не напружувати свої - більш важливі - двосторонні відносини. У той час як Москва рішуче протистояла членству України в НАТО, вона не заперечувала expressis verbis проти членства України в Європейському Союзі. Можливо, навіть тому, що сам ЄС уперто відмовляв Україні в перспективі членства. Проте між Європейським Союзом і Російською Федерацією існує конкуренція як за зовнішню орієнтацію, так і за внутрішній політичний лад України. Ця латентна конкуренція стала очевидною під час помаранчевої революції і дотепер приховано впливає на відносини між обома гравітаційними центрами. У тому разі, якби членство України в ЄС стало реальною перспективою, могла б виникнути відкрита конфронтація, якщо тільки сама Росія до того часу не вступила б у більш близькі відносини з ЄС у рамках будь-якої «пан’європейської супраструктури».
Але конкуренція між Брюсселем і Москвою за Україну є асиметричною. Брюссель виступає за «прив’язку» України до ЄС, але виключає її інтеграцію. ЄС бачить місце європейської України тільки «по сусідству». За уявленням Росії, місце України - в «русском мире» (поняття, яке використовується Москвою в «ідеологічній конкуренції» з Брюсселем для «надбудови» своїх економічних і стратегічних інтересів).
Геополітична зацікавленість Росії в Україні обгрунтована її усвідомленням себе як самостійного полюса в багатополюсному світі. Приєднання потенціалу України великою мірою зміцнило б претензії Росії на глобальну роль у світовій політиці. Після російсько-грузинської війни в серпні 2008 року російський президент Медведєв оголосив «нові незалежні держави» - пов’язані з Росією особливими історичними відносинами - «сферою привілейованих інтересів» Російської Федерації. Більшість росіян почувається «розділеною нацією» - цим психолог Леонід Радзиховський пояснює, чому «Москва робить вигляд, ніби Україна є внутрішньою справою Росії».
Угода про асоціацію, про яку в даний час ЄС веде переговори з Україною, передбачає по суті глибоку і всеосяжну угоду про вільну торгівлю. Проте фактичне включення України у внутрішній ринок ЄС не сумісне зі вступом України в Митний союз з Росією, Білоруссю і Казахстаном - своїм «запрошенням» вступити в цей Євразійський союз Москва поставить Київ перед вибором з далекосяжними наслідками.
Після помаранчевої революції Київ у переговорах з ЄС наполягав на заміні Угоди про партнерство і співробітництво (УПС), що втратила силу, новою Угодою про асоціацію, водночас Брюссель хотів замінити попередню УПС тільки Розширеною угодою про партнерство і співробітництво, щоб уникнути «інтеграційного автоматизму». Під враженням російсько-грузинської війни на саміті ЄС-Україна у вересні 2008 року французький президент Саркозі як голова Європейської ради погодився з українським президентом Ющенком, що переговори ведуться щодо Угоди про асоціацію. Проте асоціація України відразу ж була знецінена «Східним партнерством» (СП). СП передбачає асоціацію також для інших східних сусідів. Знову - як і в «Європейській політиці сусідства» - Україні було визначено місце у групі країн, які залишаться сусідами надовго. Концепція «Східного партнерства» була добромисною ініціативою Польщі, але виявилася перешкодою на шляху України до Європейського Союзу, оскільки «Східне партнерство» є альтернативою членства в ЄС.
Відповідно до офіційних заяв Україна тримає курс на євроінтеграцію також і при президенті Януковичі. Але він, як здається, прагне тільки до вільної торгівлі з Європейським Союзом і до інтеграції української економіки у внутрішній ринок ЄС. Водночас Янукович не надає великого значення належності України до політичного союзу європейських держав - начебто істинною метою його інтеграційної політики є Європейське економічне співтовариство (ЄЕС), яке історично вже втратило актуальність. Виникає враження, що президент Янукович - швидше під впливом Брюсселя, ніж Москви, - схиляється до самостійної геополітичної позиції України між Росією і Європейським Союзом.
Європейська функція України
Сьогодні політичний і культурний «європейський вододіл» проходить не між латинським і грецьким християнством. Схизма, яка спричинила розбіжності в культурному розвитку Сходу і Заходу Європи, ролі більше не відіграє, оскільки релігія не є визначальним чинником у нашому сучасному світському світі. І після закінчення ідеологічної конфронтації між «Сходом» і «Заходом» Східна і Західна Європа більше не розділені через різні економічні системи регулювання. Розділювальна лінія, яка існує сьогодні в Європі, є швидше не соціально-економічним кордоном, що вимірюється доходом на душу населення, а ментальним політичним рубежем. Європейський Союз не тільки «економічне співтовариство», а й співтовариство цінностей, у якому панує демократія, не обмежена такими атрибутами, як, наприклад, «суверенна», «керована» тощо. Є різні уявлення про взаємовідносини між державою і громадянином, які сьогодні відокремлюють Росію (а завтра Україну?) від іншої Європи.
Положення України між Європейським Союзом і Російською Федерацією визначає її особливу європейську функцію: її історичні, культурні і, головне, сімейні та особисті зв’язки з Росією - з одного боку, і її польську та габсбурзьку спадщину - з іншого, утворюють широкий «перетин множин» між «Європою» і Росією.
Будучи кандидатом у президенти, Янукович заявив у статті, опублікованій у Wall Street Journal: «Ми - нація з європейською ідентичністю, але ми також маємо історичні, культурні та економічні зв’язки з Росією. [...] Як президент я буду прагнути будувати міст, а не дорогу з одностороннім рухом». Метафора «мосту» не зовсім відповідає «європейській функції» України. Мову, швидше, слід вести про мережу міжлюдських зв’язків, через які відбуватиметься «сплетіння» Росії з Європейським Союзом. «Європейська функція» України має нормативний компонент, а саме - «транзит» демократичних принципів із Заходу на Схід. Україна може сприяти «осмосу», проникненню «європейських» політико-культурних концепцій у Росію. Щоб могти здійснювати свою європейську функцію, Україні потрібна надійна перспектива членства в Європейському Союзі. Україна, економічно абсорбована Росією і внаслідок цього односторонньо орієнтована на Москву, буде неспроможна виконати це завдання.
Розділювальна лінія, що розсікає Європу, тягнеться поперек України, пише К.Грищенко. Він дивиться на подолання поділу України як на парадигму подолання поділу Європи. Так, як Схід і Захід України зі своїми історичними традиціями повинні наближатися один до одного, так і Захід і Схід континенту з двох частин повинні стати одним цілим. Міністр закордонних справ України вважає, що нинішня зовнішня політика президента Януковича майже знайшла формулу примирення проєвропейських і проросійських симпатій в Україні. Але спостерігачам здається, що цієї формули взагалі не шукають - політика Міністерства освіти України щодо історії може, швидше, розколоти, ніж примирити протилежні точки зору. Як попередній, так і новий уряд не в змозі інтегрувати амбівалентні постаті української історії в національну картину, прийнятну на Сході і на Заході України.
Крім того, встановлюючи авторитарний президентський режим, Україна відмежовується від Європейського Союзу і примикає до спільного поля з Росією. Таким чином вона фіксує розділювальну лінію вздовж західного кордону України з Польщею. І «донецька» кадрова політика президента Януковича зміцнює його владу, проте, перефразовуючи знамените висловлювання Віллі Брандта після падіння Берлінської стіни, заважає «зростатися разом тому, що повинно бути разом». Мету, яку ставить К.Грищенко, а саме зближення Сходу і Заходу Європи, не можна здійснити з допомогою адаптації України до моделі «керованої демократії», яка переважає нині в Росії.
Пан’європейські ініціативи Москви
У Москві думають більш «по-пан’європейськи», ніж у Брюсселі. Як президент Д.Медведєв, так і прем’єр-міністр В.Путін виступали з відповідними ініціативами. Грищенко правий, коли каже, що, на його переконання, щирого прагнення Російської Федерації до єдиної Європи не можна ігнорувати.
На конференції німецьких підприємців у листопаді 2010 року в Берліні Путін висловився за створення економічного співтовариства «від Лісабона до Владивостока». Наскільки важкий цей шлях, видно на прикладі переговорів про заміну Угоди про партнерство і співробітництво (УПС) між Євросоюзом і Росією, що втратила силу.
Москва ускладнює цей процес новим Митним союзом з Білоруссю і Казахстаном і своїм інтеграційним проектом Єдиного економічного простору (ЄЕП), не кажучи вже про те, що жодна з цих трьох країн - членів Євразійського союзу не є членом СОТ.
Конструктивною - у сенсі створення Великої Європи - є роль, яку Грищенко визначає для України в пан’європейській системі безпеки. Нова стратегічна концепція НАТО, затверджена в Лісабоні, пропонує можливість для спільних проектів безпеки з Росією, наприклад спільної протиракетної оборони (ПРО), яка могла б стати базою майбутньої загальноєвропейської системи безпеки, вважає Грищенко. «Європейська безпека, наша спільна справа [...], неподільна», - заявив перший заступник голови уряду Росії Сергій Іванов на Мюнхенській конференції з безпеки в лютому 2009 року. Про це вже казав президент Медведєв як у своїй інавгураційній промові, так і в знаменитому виступі в Берліні в червні 2008 року, де він запропонував створення «пан’європейської архітектури безпеки та оборони». У ході міжурядових консультацій у липні 2009 року в Німеччині в палаці Шлайсхайм Медведєв освіжив свою пропозицію стосовно Договору про європейську безпеку. Через кілька днів після зустрічі ЄС-Росія на вищому рівні в червні 2010 року в Ростові-на-Дону, на якій не вдалося досягти жодного просування в переговорах стосовно нової Угоди про партнерство і співробітництво, президент Росії Медведєв і канцлер Німеччини Меркель зустрілися в палаці Мезеберг (поблизу Берліна). На прес-конференції вони висловилися за нові механізми співробітництва між Росією і Європейським Союзом і запропонували сформувати Європейсько-Російський комітет з політики безпеки на рівні міністрів (див. Мезеберзький меморандум).
Пан’європейська архітектура безпеки, включаючи Європейський Союз і Росію, частково співпадала б у Європі з НАТО (з 27 країн - членів ЄС 21 держава входить у НАТО). Її структурне об’єднання з цією організацією в одному альянсі безпеки (можна назвати його Northern Hemisphere Security Organization), який охопив би всю північну півкулю, змогло б забезпечити, як сказав президент Медведєв у своїй берлінській промові, безпеку «від Ванкувера до Владивостока».
Європейський Союз: неминучість нової політики щодо України
Якщо Європейський Союз залишить питання про свій східний кордон відкритим, то Москва його вирішуватиме, наповнюючи «нічийну землю» Україну російською присутністю - економічною і політичною. І поки Європейський Союз бачить в Україні тільки «сусіда», а не майбутнього члена, Україна залишиться об’єктом конкуруючих претензій, а отже, й джерелом нестабільності, навіть, можливо, джерелом конфліктів.
Тому Європейський Союз повинен заявити про свою принципову готовність надати Україні членство, щойно вона виконає поставлені умови. Європейську Україну слід виділити з невдало сконструйованої Європейської політики сусідства, в якій її розташували нарівні із північноафриканськими та
західноазіатськими середземноморськими країнами. Замість цього ЄС повинен запропонувати Україні «приєднальне партнерство». Насамперед в Угоді про асоціацію, про яку саме ведуться переговори, має бути зафіксована перспектива приєднання. На підставі досвіду центральноєвропейських країн період часу в 10-15 років для підготовки до членства - цілком реалістичний.
Тільки тоді, коли Європейський Союз буде готовий відкрити для України перспективу інтеграції, він зможе впливати на внутрішній розвиток країни. Якщо ЄС обмежуватиме свої відносини лише вільною торгівлею з «сусідньою країною», тоді його зв’язки з Києвом уподібняться його зв’язкам з Москвою. Не виключено, що такі відносини президент Янукович уявляє собі як кінцеву мету своєї політики «євроінтеграції». Проте підписання Угоди про вільну торгівлю потрібно прискорити, економічна інтеграція не залишиться без наслідків для політичних умов в Україні. Відповідно до марксистської тези: буття визначає свідомість.
Крім того, Брюссель повинен прискорити переговори про лібералізацію візового режиму для громадян України. У певному сенсі Європейський Союз зобов’язаний населенню України, яке не заслуговує (через п’ять років після помаранчевої революції) повернення в авторитарне минуле.
Щодо Росії Європейський Союз проводить - як і у випадку з усіма іншими «дефектними» демократіями - Realpolitik. Інша політика щодо країн, які не тільки уклали з ЄС економічні договори, а й пов’язують із ним свій внутрішній політичний розвиток, зокрема України. Представники Європейського Союзу повинні дати «президентському» уряду ясно зрозуміти, що «інтенсифікація діалогу» між Брюсселем і Києвом залежить від справжнього дотримання демократичних принципів. ЄС не вважає задовільним риторичне сповідування українським керівництвом «європейських цінностей». Єврокомісар Штефан Фюле, відповідальний за розширення і Європейську політику сусідства, відвідав Київ на початку 2011 року і доставив з Брюсселя меседж про те, що стосовно європейських цінностей - демократії і верховенства права - компромісів не буде. Тотальна монополізація влади в руках президента в Європі, як стверджують у Києві, не вважається встановленням «ефективного уряду».
Реформи - європейське «домашнє завдання» України
К.Грищенко визначив «внутрішнє становлення та міжнародне позиціонування» як мету нової влади. Європейська інтеграція України, яка успішно здійснює модель європейського розвитку шляхом глибоких і широких реформ - при дотриманні партнерських відносин з Росією - є в Європі тестом нових відносин Схід-Захід, пише Грищенко. Зі зрозумілої причини він обмежує його сферою економіки. Цією метою обмежується і сам президент України. Після зустрічі з президентом Європейської ради Германом Ван Ромпеєм у Брюсселі Янукович заявив: «Ми розуміємо під європейською інтеграцією здійснення внутрішніх структурних реформ, спрямованих на підвищення рівня життя населення [...] до європейського».
Після свого вступу на посаду президента Янукович справді почав негайно робити те, що Європейський Союз називає «домашнім завданням» України, на що вказує Грищенко. Шляхом сумнівної в конституційному плані «консолідації» влади президентський уряд Януковича виявився спроможним реалізувати ті реформи, які помаранчевим революціонерам були не до снаги.
«Виконаними домашніми завданнями» Грищенко назвав деякі реформаторські закони, але оцінити їх на «добре» не виходить. «Програма економічних реформ на 2010-2014 рр.» опускає сфери, які зачіпають інтереси олігархів, як, наприклад, енергетична ефективність та антимонопольна політика. Закон України «Про здійснення державних закупівель» був так зухвало розведений змінами фракції правлячої Партії регіонів на користь деяких учасників тендерів, що ЄС наклав «санкції»: Брюссель призупинив виплату безоплатної бюджетної допомоги на тій підставі, що українське керівництво не здатне стримати корупцію в «каламутному» секторі державних закупівель - однієї з найприбутковіших галузей українського «бізнесу». «Судова реформа», тобто Закон «Про судоустрій і статус суддів», який за багатьма пунктами критикувала Венеціанська комісія Ради Європи, тільки маскує вплив президентської адміністрації на юстицію. Скасування «політичної реформи», тобто анулювання Конституції 2004 року, як і «адміністративна реформа» та різні зміни до Закону «Про Кабінет Міністрів», слугує забезпеченням тотального контролю влади президентом.
«Базис і надбудова» пан’європейської архітектури
«Європейська духом Україна і справді єдина Європа - речі неподільні», - пише К.Грищенко. Але дух, який панує в Україні після інавгурації президента Януковича, не можна назвати європейським. Економіка і безпека дійсно є фундаментом загальноєвропейської архітектури. Але на ньому мають бути надбудовані демократичні принципи, такі як верховенство права, свобода слова та інші, що є raison d’etre Європейського Союзу. Тому що в «надбудові» Європейського дому демократична та авторитарна форми правління існувати поруч не можуть. Не виключено, що можновладці в Києві тишком думають, що шляхом нової «прагматичної європейської політики», яку так хвалить Грищенко, вони могли б також схилити і Європейський Союз до «реальної політики» щодо України, тобто до політики, яка сконцентрована на двосторонніх економічних інтересах і лише мимохіть торкається дотримання демократичних принципів.
Щоб бути в змозі активно виконати свою «європейську функцію», тобто, словами українського міністра Грищенка, щоб стати «загальноєвропейським чинником», Україна повинна виконати дві передумови: з одного боку, необхідно провести економічні реформи, які орієнтуються на європейські стандарти, що додадуть їй достатньо ваги для того, щоб бути «всерйоз» сприйнятою у Брюсселі і Москві. Далі, мають бути «по справедливості» розподілені плоди економічного розвитку, тобто необхідно провести суспільні реформи, щоб відносне підвищення добробуту українського населення сприймали в Росії як результат таких реформ. З іншого боку, в Україні повинні - зразково - «дбати» про основні «європейські цінності». Має бути демократично встановлене верховенство права, а не верховенство «влади», монополізованої в руках президента з допомогою маніпулювання правом. Шансом може стати планова конституційна реформа; але ніщо не вказує на те, що президент Янукович має намір поновити діючий поділ влади між її виконавчою, законодавчою та судовою гілками.
Європейський Союз зацікавлений у поширенні своїх цінностей на «іншу Європу», тому що переконаний у тому, що на їхній основі буде досягнуто політичної стабільності та економічного добробуту. До того ж держава в його розумінні служить вільному громадянину і не перетворює, як в авторитарних системах, громадян на слуг держави, тобто правлячої «еліти». На противагу справжнім демократіям «дефектні» демократії, тобто закамуфльовані під демократичні авторитарні системи, є потенційно нестабільними. Утворити міцне загальноєвропейське співтовариство, Пан’європейський союз, можна лише на основі демократичних принципів. Отже, щоб стати «загальноєвропейським чинником», Україна повинна виконати не тільки свої економічні «домашні завдання», тобто провести реформи в економіці і суспільстві, а й подбати про те, щоб політична стабільність та «ефективний уряд» грунтувалися на демократичних принципах. Її завданням також має стати забезпечення осмотичного транзиту понять європейської політичної культури через Україну в Росію.
Велика Європа - концепція для подолання поділу Європи
Усі концепції «третього шляху» України - між членством і нечленством у ЄС - суперечать логіці європейського інтеграційного процесу, який завершиться після прийняття всіх європейських держав до Європейського Союзу, за винятком лише Російської Федерації. Про членство Росії питання не ставиться: з погляду Європейського Союзу - через величезну диспропорцію між її територією і населенням порівняно з країнами - членами ЄС; з погляду Росії - через її бачення себе як самостійного гравітаційного центру в багатополюсному світі.
Проте щоб протистояти геоекономічним і геополітичним викликам висхідних світових держав із субконтинентальною територією та мільярдним населенням, а саме Китаю, Захід і Схід Європи, тобто Європейський Союз і Російська Федерація, повинні об’єднати свої потенціали, тому що поодинці їх «відчеплять», як обгрунтовано вважає К.Грищенко.
Завершення європейського інтеграційного процесу вступом України в Європейський Союз зачіпає, само собою зрозуміло, інтереси Російської Федерації. Тому Європейський Союз повинен шукати можливості врівноважування інтересів з Росією. Це означає, що ЄС повинен проводити нову «східну політику», явною метою якої має стати інтеграція Росії в загальноєвропейські структури. Найбільшим каменем спотикання на шляху України до ЄС було її потенційне членство в НАТО, яке форсувалося українським президентом Ющенком і американським президентом Бушем. Наступник Ющенка Янукович відмовою від вступу в НАТО і наступник Буша Обама «відмовою» і далі ставити собі таку мету прибрали цю перешкоду. Що залишається, то це інтерес Москви до тісної економічної прив’язки України до Росії та історико-культурні претензії Росії на співналежність України до «русского мира» - концепція, яка протиставляється ідеї «Європейської Росії».
Для обох претензій потрібно знайти відповідь, яка їх задовольнить. Свої економічні інтереси Росія могла б задовольнити в загальноєвропейському економічному співтоваристві ЄС-РФ - зі спільною зоною вільної торгівлі як першої сходинки. Відповідь на історико-культурні претензії Москви на Україну лежить у «європеїзації» Росії, тобто у стверджувальному визнанні належності Росії до Європи. Розробка загальноєвропейської історичної картини в Росії і Україні допомогла б обом країнам, усвідомлюючи спільне коріння, яке сягає Київської Русі, визнати розбіжності в розвитку обох країн після татаро-монгольського завоювання.
Концепція Великої Європи в сенсі пан’європейської супраструктури, тобто загальноєвропейського економічного простору і загальноєвропейського співтовариства безпеки, що включає Європейський Союз, розширений Україною, і Російську Федерацію, є вихідною точкою для подолання поділу Європи. З повною підставою міністр Грищенко приписує Україні «особливо важливу роль у боротьбі проти нових розділювальних ліній у Європі» і при формуванні Великої Європи. Він бачить в Україні, яка втілює в собі східний і західний імпульси європейської цивілізації, «геополітичну ключову ланку, яка об’єднує Схід і Захід континенту». Російський і європейський вектори зовнішньої політики України є інтегральними частинами процесу, результатом якого буде побудова «справді європейської Української держави в справді єдиній Європі». Грищенко навіть не виключає, що це є «одним з історичних призначень» України. У цьому сенсі вона могла б «стати діючим прообразом тієї майбутньої, справді великої і справді єдиної Європи, де Захід і Схід почувалися б [...] як дві частини єдиного цілого».
Цю ідею про «Україну як загальноєвропейський чинник» можна було б одночасно сприймати як «національну ідею», що її Україна шукає з моменту досягнення державної незалежності, і як її «європейську функцію». Проте виконати свою «європейську функцію» Україна зможе тільки тоді, коли стане членом Європейського Союзу і європейські цінності глибоко вкоріняться в її грунті.