Очевидно, що з останньої пресконференції президента України для іноземних ЗМІ її учасники та ті, хто дивився телетрансляцію дійства, мали винести залізобетонне переконання, що в Україні й на її кордонах «штатна ситуація» і все під контролем Верховного головнокомандувача та його офісу.
Насправді почуте — як за змістом, так і за способом викладення — тільки посилило тривогу. Передусім тривогу щодо майбутнього наших відносин із партнерами, чия дійова підтримка конче потрібна для протидії російській навалі та забезпечення національних інтересів нашої держави. Надто тепер, коли після передачі 26 січня письмових відповідей США на ультиматум Кремля європейська криза внаслідок загрози нового вторгнення Росії в Україну перейшла у стадію мітельшпілю. Саме на цій стадії розгорнуться основні події, які матимуть далекосяжні наслідки для європейської безпеки і розвитку нашої країни.
Судячи з відповідного брифінгу держсекретаря США Ентоні Блінкена та виступів інших американських високопосадовців, змістом цей документ не суперечить попереднім заявам представників Сполучених Штатів про неприпустимість компромісів із принципових для США та північноатлантичної спільноти питань (наприклад, стосовно підтримки суверенітету й територіальної цілісності України та права держав вільно обирати союзи задля власної безпеки). Так само відповідь США очікувано містить перелік сфер можливих безпекових домовленостей із Росією на основі взаємності — транспарентність у питаннях розміщення ракет і підвищення рівня довіри до військових навчань та маневрів у Європі, посилення контролю над ракетами середньої дальності та укладення нового договору про скорочення стратегічних озброєнь. Вважливо, що текст відповіді було скоординовано з Україною (в частині, яка стосується нашої держави) і європейськими союзниками США.
За Блінкеном, мета відповіді США полягала в тому, щоби продемонструвати їхню відданість дипломатії та можливості діалогу з Росією, але тільки за умови «деескалації» її агресії проти України, припинення підбурювальної риторики.
Досить важко собі уявити, що в Росії серйозно розраховували почути від США й НАТО щось інше, хоча недавня історія та знання «пружин» трансатлантичної політики могли дати російському керівництву надії «витрясти» з союзників принаймні деякі запевнення, необхідні Кремлю для внутрішньо-російського споживання та подальшої геополітичної гри. Так чи інакше, гадаю, що сценарій, який випливав із негативної відповіді на російські «забаганки», є основним, зокрема для того, аби продовжувати формувати casus belli, обґрунтування для нової інтервенції.
Недарма глава російської дипломатії оперативно заявив про відсутність у відповіді США реакції на головне питання Росії — подальшого нерозширення НАТО на Схід та розміщення ударних озброєнь, які можуть загрожувати території РФ, а його підлеглий повідомив про буцімто підготовку з боку НАТО ядерних ударів проти Росії. Мабуть, невдовзі ми побачимо, як російська пропаганда буде використовувати відхилення фактично ультимативних вимог путінського режиму для посилення тези про несправедливо «принижену» Росію, що має захищатися від НАТО та України. Для цього активно використовуватимуться мережі агентів російського впливу, розгорнуті в багатьох країнах Європи.
Певна річ, найактуальніше для нас питання — наскільки зросла останніми тижнями реальність широкомасштабної військової російської операції проти України. Доводиться констатувати, що ситуація радикально не змінилася. Путін продовжує утримувати стратегічну ініціативу, примушуючи своїх противників до здебільшого реактивних дій. Це, майже за визначенням, дає йому виграш у часі та якості.
Втім, як і раніше, я впевнений: фатальної неминучості нової агресії немає, за умови ефективного й одночасного використання тріади засобів — суперсанкцій, військової допомоги (за висловом одного американського оглядача, у формі «повітряного мосту», тобто регулярних і великих за розмірами поставок зброї і військового обладнання) та дипломатії.
Щодо останнього. Подальші розмови з Путіним, перемовини з Лавровим чи іншими російськими офіційними чиновниками, намагання реанімувати наявні або винайти нові формати виглядають як своєрідна обов’язкова програма: через неї треба пройти, але навіть її бездоганне виконання не гарантує успіху, надто коли опонент намагається постійно нав’язати свої темп і правила гри (про це, зокрема, свідчать підсумки останньої наради політичних радників Нормандського формату в Парижі). Тим часом незрозуміло, чому поза дипломатичними зусиллями опинилась ООН, адже задіяння таких її механізмів як Генеральна асамблея або Рада безпеки дає можливість Україні та її союзниками перейти від реактивних до проактивних (бодай у комунікативному вимірі) дій. Втішає, що США 27 січня оголосили про ініціативу скликання засідання Радбезу, присвячене «загрозливій поведінці РФ» щодо України.
Події двох останніх місяців засвідчили, що єдина сила на міжнародній арені, яка реально може привести в дію описану вище тріаду, — це США, хоч би як це прикро було чути нашим європейським партнерам. Головна проблема, яку наразі намагається вирішити на міжнародній арені адміністрація Джо Байдена і яку він трохи необачно визнав на своїй останній прес-конференції, — відсутність єдності серед трансатлантичних союзників щодо конкретного змісту реакції на наступ російської армії проти України. Саме конкретного, а не на рівні заяв про «серйозну занепокоєність». Не можна не бачити нюансів у розумінні окремими державами «наслідків», що їх відчує путінський режим у разі подальшої агресії.
Найбільш показова поведінка європейської суперпотуги — Німеччини, яка, фактично, намагається знайти можливість поставити «Північний потік-2» поза санкції (заяви її керівництва в цьому сенсі скидаються на «гойдалки»), зняти з порядку денного питання про відключення SWIFT та, нехтуючи будь-якою логікою, відмовляється постачати або давати дозвіл на постачання зброї з інших держав до України. Інша провідна держава — Франція, яка головує в Європейській Раді, заявляє про необхідність окремого діалогу європейців із Росією. У Парижі ще не зник «неприємний осад» від скасування субмаринового контракту і виключення Франції з процесу утворення нового безпекового пакту в АТР.
Привертає до себе увагу й поява навіть у цей тривожний час русофільських або антиукраїнських заяв деяких провідних європейських політиків. Що ще має зробити путінська Росія для роздмухування суперечностей у ЄС і на Заході загалом та підриву європейських принципів, аби на старому континенті зрозуміли, що російсько-українська війна має екзистенційне значення не тільки для України. Можливо, з певним перебільшенням, але дошкульно висловилася з цього приводу у своїй редакційній статті «Вашингтон пост»: «Німеччина та інші країни Європи не можуть весь час розраховувати на політичну волю Сполучених Штатів. Вони повинні мати власну [політичну] волю».
Зі свого боку, Джо Байден і його команда свідомі того, якою високою буде ціна їхньої слабкості в нинішньому протистоянні з Путіним. І річ тут не тільки, а може, й не стільки в симпатії до України та розумінні її значення для європейської геостратегії. Кремлівський господар створив виклики, без подолання яких неможливе досягнення однієї з програмних цілей Байдена — відновлення лідерських позицій США у світі, особливо після хаотичної евакуації американських сил з Афганістану. Значне посилення напруженості в Європі заважає також концентрації зусиль нової адміністрації на протистоянні з основним конкурентом — Китаєм та посиленню присутності США в АТР.
Істотне значення має позитивне вирішення сучасної кризи для позицій Байдена всередині країни на тлі дальшого падіння його популярності (за даними останнього опитування громадської думки, 56% американців негативно оцінюють його діяльність на посаді президента), яке може підвищити ймовірність втрати демократами принаймні однієї з палат конгресу, що покладе край реалізації амбітних політичних ініціатив нинішнього президента США.
Багато хто у США Байдена сприймає як слабкого президента. Програш у протистоянні з Путіним щодо України може посилити такі настрої. Це додатково мотивує американського президента до рішучих дій, як з огляду на інтереси його партії, так і з урахуванням того, що він навряд чи захоче увійти в анали історії Америки як президент-слабак. Слід мати на увазі, що, попри зосередженість американців на матеріальних аспектах буття (як, скажімо, стан економіки чи охорони здоров’я), вони болісно сприймають будь-яке приниження міжнародного престижу своєї держави.
На думку колишнього командувача сил НАТО в Європі адмірала Джеймса Ставрідіса, Путін намагається «створити лінії поділу у США і вплинути на майбутні вибори. Команді Байдена потрібна сильна, рішуча й успішна відповідь Путіну як вирішення української кризи». Нині тільки 37% американців схвалюють роботу Байдена в галузі зовнішньої політики.
Таким чином, можна зробити висновок, що в цей украй тривожний для України момент зірки на американському політичному небосхилі розташувалися досить сприятливо для неї. Це підтверджується і стійкою двопартійною підтримкою нашої держави у протистоянні з агресором у конгресі США, і результатами опитування на замовлення Ялтинської Європейської Стратегії (YES), згідно з яким 65% американців вважають вважливою для США підтримку України.
Утім, як завжди, реальність не монохромна. Як я вже писав, в американському істеблішменті є течія, котра виступає за оперативні домовленості з Путіним, аби знизити його залежність від Китаю та вивільнити сили для роботи на китайсько-азійському напрямі. Не можна не помітити в американських ЗМІ публікацій і заяв, які закидають чинній адміністрації «надмірну» заангажованість у захисті України, хоча наразі вони становлять очевидну меншість. Згідно з тим-таки опитуванням YES, кількість тих, хто хотів би уникнути серйозного погіршення відносин США з Росією, всього на 6% поступається кількості тих, хто вважає захист України важливішим за будь-яких умов. Було б також перебільшенням сказати, що в адміністрації Джо Байдена є консенсус щодо застосування всіх найболючіших санкцій і подальшого розширення номенклатури та обсягів військових поставок. Незрозуміле раптове підвищення інтересу США до «мінських домовленостей».
У зв’язку з цим хочу наголосити: збереження і посилення міжнародної коаліції на підтримку України є справою, котра потребує постійної роботи й компетентності. Втім, складається враження, що останні дії чинної влади, свідомо чи несвідомо, спрямовані на створення зони напруги у відносинах із нашими ключовими партнерами. Насамперед це стосується оцінки рівня загроз із боку РФ: спроби применшити ризики, звести дискусію до рівня «смаження шашликів» видаються абсурдними, як і спроби фактично звинуватити США та інші західні країни у генерації панічних настроїв. Щонайменше, це створює сприятливі умови для поширення Росією її антизахідного наративу і дає аргументи тим на Заході, хто хоче звести допомогу Україні до мінімуму і продовжувати «чутливо ставитися» до занепокоєнь Росії.
Але хіба в цьому полягає український інтерес? За таких умов для всіх нас мітельшпіль може завершитися цугцвангом, коли будь-який хід веде до погіршення ситуації.
Більше статей Олега Шамшура читайте за посиланням.