Війна в Україні не лише прискорила формування нового світового порядку, а й привела до виникнення нових альянсів на регіональному рівні.
За вісім місяців «триденної спецоперації» Путіна відлуння успіхів ЗСУ сягнуло кавказьких гір та центральноазійських степів.
Виснаження людських і матеріальних ресурсів в Україні, знекровлення російської економіки внаслідок санкцій та дедалі більша міжнародна ізоляція Москви спричинили повільні, але незворотні зміни у сприйнятті Росії в регіоні.
Переконлива перемога Азербайджану, за активної підтримки Туреччини, у другій Карабаській війні ще 2020 року і фактичне нереагування Москви на недавнє загострення довкола Лачинського коридору примусили замислитися не лише про доцільність дальшого перебування так званих російських «миротворців» у Карабаху, а й загалом про майбутнє Росії в регіоні.
У разі підписання мирної угоди між Азербайджаном і Вірменією наступним кроком після вирішення «карабаського питання» можуть стати домовленості про відновлення діалогу між Єреваном та Анкарою. Обидві сторони активізували зусилля з нормалізації відносин ще торік, але після «історичної» зустрічі Пашиняна, Алієва та Ердогана у Празі на полях саміту Європейської політичної спільноти у жовтні цього року перспектива відкриття кордонів і принаймні часткового відновлення контактів близька як ніколи.
В умовах ізоляції Росії та посилення санкцій проти Ірану південнокавказький коридор має всі шанси стати важливою транспортною артерією. Велику роль відіграє й енергетичний фактор. У Туреччині добре розуміють, що переговори з Азербайджаном і Туркменістаном стосовно нарощування поставок газу до Європи через Трансанатолійський газогін TANAP, як і перспектива нових регіональних маршрутів, — реальний крок до перетворення країни на газовий хаб, на відміну від російських байок про «зміну орієнтації» «Північного потоку».
Реалізація довгострокових проєктів може принести в буремний регіон довгоочікувану стабільність, що своєю чергою поставить під питання присутність не лише де факто небоєздатного «миротворчого» контингенту Росії в Карабасі, а й російської військової бази у Ґюмрі, яка формально слугує гарантією ненападу на Вірменію з боку Туреччини.
Останні події остаточно підірвали й так хитку довіру регіональних союзників до «надійності» безпекових гарантій Кремля.
І, поки Нікол Пашинян не виключає сценарію, за яким Вірменія може вийти з ОДКБ, інші учасники Договору про колективну безпеку з Росією «колективно» розпочали пошуки альтернативних партнерів для забезпечення безпеки. Не в останню чергу, й від самої Росії.
Не додають впевненості у «партнерстві» з Кремлем і періодичні нагадування російського керівництва про «кінець параду суверенітетів» серед колишніх радянських республік та наміри Москви «повернути втрачені території». Очевидно, що у разі загострення «бункерного синдрому» його першою жертвою на теренах Центральної Азії може стати Казахстан — за кремлівською методичкою названий Медведєвим «штучною державою» та «колишньою російською територією», де відбувається «геноцид росіян».
Можна припустити, що відомі заяви президента Касима-Жомарта Токаєва на економічному форумі у Санкт-Петербурзі про невизнання так званих «ДНР» і «ЛНР» були викликані не так любов’ю до України, як небажанням отримати власну проблему у вигляді «ЮНР». Про створення «Южноуральськой народной республики» у Північному Казахстані відверто говорили російські пропагандисти під час зимових протестів проти тодішнього очільника країни Назарбаєва.
Не менш символічним був і дипломатичний ляпас Путіну від президента Таджикистану Емомалі Рахмона, який на саміті «Центральна Азія — Росія» закликав російського лідера з повагою ставитися до своїх партнерів і не проводити стосовно країн Центральної Азії політику «як до колишнього Радянського Союзу». Варто нагадати, що Таджикистан і Росія — близькі стратегічні партнери. Саме в Таджикистані розміщується найбільша російська військова база за кордоном, і саме туди Путін здійснив свій перший після вторгнення до України закордонний візит. Тож такий «камінг-аут» таджикського лідера вочевидь сигналізує, що Кремль швидко втрачає позиції не тільки на євроатлантичному, а й на євразійському просторі.
Черговим доказом цього стала і відмова Киргизстану від участі в навчаннях ОДКБ «Рубіж-2022» у Таджикистані. Раніше Бішкек ухвалив рішення скасувати навчання ОДКБ на своїй території, які мали пройти в жовтні під промовистою назвою «Непорушне братерство-2022», із залученням військової техніки, літаків та БПЛА.
До речі, з питань безпілотників Киргизстан уже успішно співпрацює з Туреччиною. Торік країна першою серед членів ОДКБ придбала турецькі ударні дрони «Байрактар TB2», а у вересні нинішнього року Таджикистан заявив про їх використання у зіткненнях на киргизько-таджикському кордоні. Це — перша згадка про бойове застосування «байрактарів» у Центральній Азії.
Арсенал турецьких БПЛА на службі в киргизьких збройних сил розшириться за рахунок турецьких «пташок» нової генерації. «Байрактар Акинджи тепер наш. Дякую нашому братньому народу!» — недавно написав на своїй фейсбук-сторінці голова Держкомітету нацбезпеки Киргизстану Ташієв.
Співпраця на ґрунті «байрактарів» стала результатом домовленостей, досягнутих у рамках візиту президента Киргизстану до Туреччини ще в червні 2021 року. Тоді ж, у липні 2020-го, за два місяці після киргизько-таджикського конфлікту, турецький міністр оборони Хулусі Акар відвідав Таджикистан. У квітні 2022-го сторони підписали Рамкову угоду про військову співпрацю. Таким чином, Анкара не тільки отримала клієнтів для національного ВПК обабіч барикад, а й «вирівняла» військовий дисбаланс між країнами, заодно створивши можливість стати посередником у потенційному переговірному процесі між Бішкеком та Душанбе.
Поступово, на тлі успішного використання в Сирії, Лівії, Нагірному Карабасі та Україні, новітні розробки турецького оборонпрому перетворилися на фактор геополітичного впливу. Наївно було б стверджувати, що кілька десятків безпілотників можуть «конкурувати» з російською військовою присутністю в регіоні. Проте їх ефективність у локальних конфліктах ХХІ ст. важко заперечувати, як і той факт, що розвиток співпраці з Туреччиною в чутливій сфері військових технологій свідчить про закінчення російської монополії на регіональну безпеку.
Після 24 лютого Анкара прискорила розбудову безпекових партнерств на двосторонній основі. Зокрема було підписано спільну декларацію про поглиблення стратегічного партнерства з Казахстаном і меморандум про співпрацю між військовими розвідками двох країн, а також угоду про військове співробітництво з Узбекистаном.
У сучасних реаліях зацікавленість центрально-азійських держав в енергетичній, оборонній та військово-технічній співпраці значно перевищує інтерес до спільної культурної чи історичної спадщини, а тим більше — до припорошених пилом ідей пантюркізму. І в Анкарі це добре розуміють.
На відміну від Росії, в Туреччині добре вчать історію і вміють робити висновки з попередніх помилок. У 1990-х роках мрії турецьких націоналістів про створення «Великого Турану» від Адріатики до Великого китайського муру розбились об реалії міжетнічних і міждержавних конфліктів у регіоні, обмаль власних економічних ресурсів, а також (перефразовуючи Рахмона) вимоги регіональних країн «поважати їх і не проводити до Центральної Азії політику як до колишньої Сельджуцької імперії». До того ж тюркський фактор автоматично виключав із зони турецького впливу такі країни як Таджикистан чи Афганістан, де Туреччина теж має свої інтереси.
Тому, паралельно з багатолітніми дискусіями навколо «армії Турану», свою нинішню політику в регіоні Анкара базує на цілком прагматичних економічних і безпекових інтересах, хоча й інтегрує окремі елементи пантюркістської, панісламістської чи євразійської риторики, залежно від поставлених завдань і цільової аудиторії.
З одного боку, лідерство Туреччини в організаціях, заснованих на принципах тюркської єдності (на кшталт Тюрксой чи недавно реформованої Організації тюркських держав), дає можливість і надалі використовувати «спільний спадок», скажімо для запровадження єдиного алфавіту серед тюркомовних держав чи ухвалення Концепції розвитку тюркського світу до 2040 року. З іншого — Анкара дедалі частіше використовує такі «гуманітарні» майданчики для обговорення конкретних проєктів у сфері енергетики, інфраструктури, безпеки та оборони, впевнено витісняючи з цих сфер значно послаблену Росію.
Втім, присутність у регіоні інтересів Ірану та Китаю не обіцяє Анкарі легкої реалізації геополітичних амбіцій.
Незважаючи на «сімейні» фото Ердогана з Путіним і Хаменеї, турецько-іранські відносини дедалі більше набувають характеру жорсткої конкуренції. Іміджеві втрати Тегерану на Південному Кавказі та посилення турецько-азербайджанського військового альянсу вочевидь непокоять іранський режим. Свідчення того — демонстративне проведення навчань на кордонах з Азербайджаном, погрози на адресу Баку, раптове відкриття іранського консульства у вірменському місті Капан (у безпосередній близькості до Лачинського коридору) та іранські «шахеди» в Україні.
З поглибленням азербайджансько-ізраїльської військово-технічної співпраці і нормалізацією відносин Ізраїлю з Анкарою новий регіональний порядок став набирати чітких обрисів протистояння двох блоків: Туреччини—Азербайджану—Ізраїлю, з одного боку, та Росії—Вірменії—Ірану з іншого. Під час недавнього візиту міністра оборони Ізраїлю до Туреччини, який він назвав «історичним», країни домовилися зміцнити «офіційні оборонні зв’язки» — ще один крок до консолідації альянсів.
Самостійну партію на регіональній шахівниці грає Китай.
Здійснивши свій перший від початку пандемії закордонний візит до Астани, Сі Цзіньпін уже заявив, що Китай «рішуче підтримуватиме незалежність і територіальну цілісність Казахстану» та «категорично виступатиме проти втручання будь-яких сил у внутрішні справи країни» — очевидний меседж Росії. Водночас, озвучуючи наміри «формувати нову парадигму розвитку двосторонніх відносин, орієнтуючись на співтовариство єдиної долі Китаю та Казахстану», Пекін вочевидь грає на полі Анкари.
Зі свого боку, Туреччина з властивим їй прагматизмом намагається уникати прямого зіткнення інтересів, виявляти гнучкість у питанні захисту тюрків-уйгурів і зосереджуватися на пошуках спільних точок дотику і з Китаєм, і з Росією, зокрема у просуванні адженди багатополярного, «постзахідного» світу.
Чи вдасться їй досягти в цьому успіху та чи зможе країна-член НАТО отримати свій, особливий статус у ШОС, великою мірою залежить від того, якою бачить майбутню конфігурацію сил у Центральній Азії Пекін.
Більше статей Євгенії Габер читайте за посиланням.