Апокрифи стверджують, що в дні підписання так званого Будапештського меморандуму (1994 р.), яким Україні надавалися міжнародні гарантії зовнішньої безпеки, тодішній президент Франції Франсуа Міттеран попередив, що Україну так чи інакше обдурять...
Після розпаду СРСР Україна успадкувала третій у світі (після США і Росії) ядерний арсенал. Він налічував 220 одиниць стратегічних носіїв, зокрема 176 міжконтинентальних балістичних ракет із 1240 боєголовками і 44 важкі бомбардувальники, оснащені більш ніж тисячею ядерних крилатих ракет великої дальності, не рахуючи кількох сотень одиниць тактичної ядерної зброї.
Питання про подальшу долю цього надпотужного ядерного арсеналу було одним з ключових для розвитку молодої української державності, оскільки головні світові гравці (США і Росія) однозначно хотіли бачити Україну без'ядерною державою і обіцяли надати належні міжнародні гарантії безпеки. Відмова від такого сценарію загрожувала Україні міжнародною ізоляцією.
Однак не тільки суто міжнародно-політичні фактори зумовили ухвалення тодішнім українським керівництвом стратегічного рішення про відмову від ядерної зброї. Потрібно було врахувати також військово-політичні аспекти проблеми. Адже основна ударна міць ядерного потенціалу України - 46 твердопаливних міжконтинентальних балістичних ракет SS-24 по десять боєголовок кожна - мала дальність польоту понад 10 тисяч кілометрів. Це означало, що євразійський континент не був їхньою метою. Невже ми були готові шантажувати, скажімо, Сполучені Штати - державу, яка і тоді, і нині є визначальним партнером української державності та незалежності?
Техніко-технологічні й фінансово-економічні фактори також зумовлювали ухвалення непростих політико-стратегічних рішень. Варто нагадати, що 1999 р. спливали гарантійні терміни для 36 цих МБР, а 2002 р. - інших 10. І якщо українські фахівці-ракетники так чи інакше могли знайти вирішення проблеми підтримання в робочому стані стратегічних ракетних носіїв (техніко-технологічна база в нас була, хоча подібні роботи вимагали відповідного фінансування, якого не було), то ситуація з ядерними зарядами була значно складнішою. Адже ядерні заряди проектували, виготовляли та обслуговували підприємства, розташовані в Росії - державі, яка вимагала передачі їй цих зарядів.
Самі ядерні заряди мають обмежений час для використання і після закінчення гарантійних термінів зберігання мають бути ретельно обстежені, після чого ухвалюється рішення або про продовження їхнього ресурсу (із заміною частини електронних компонентів), або про регенерацію їхньої ядерної "начинки". При цьому закінчення гарантійних термінів для деяких боєголовок розпочалося вже 1993 року, а окремі боєголовки навіть почали "дихати" - у них критично підвищилася температура.
Україна не мала ні часу, ні ресурсів (у тому числі наукової підтримки та фінансового забезпечення) для організації повноцінного обслуговування, продовження ресурсу, безпечного зберігання зарядів, які вичерпали свій гарантійний ресурс.
З іншого боку, такий безпрецедентний крок, як відмова від ядерної зброї, сприяв тому, що молода держава Україна ввійшла в міжнародне співтовариство як свідомий і потужний контриб'ютор системи європейської та світової безпеки, а її без'ядерний статус відкрив широкі перспективи для міжнародного співробітництва в багатьох сферах - від політичної до енергетичної.
16 листопада 1994 року Верховна Рада ухвалила Закон про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) від 1 липня 1968 року. Цими діями було констатовано, що Україна є власником усієї ядерної зброї, отриманої у спадщину від СРСР, і має намір повністю її позбутися, використовуючи надалі атомну енергію виключно в мирних цілях.
5 грудня 1994 року було підписано Будапештський меморандум, відповідно до якого
держави-гаранти (Росія, США, Великобританія, до яких приєдналися Франція і Китай) зобов'язувалися поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони України, утримуватися від будь-яких проявів агресії щодо України - у тому числі й від економічного тиску. 2 червня 1996 року Україна офіційно позбулася досить неоднозначного статусу країни, яка володіє ядерною зброєю.
Чи було це рішення правильним, а його здійснення бездоганним? Чи, можливо, краще було все-таки залишити собі якщо не стратегічну ядерну зброю, то принаймні тактичну? Час від часу ці питання виникають і в мене, особливо коли розумієш, що віра в "слово" Росії як гаранта безпеки напрочуд швидко випаровується.
Залишимо за дужками розгляд статусу Будапештського меморандуму як обов'язкового для держав, що підписали міжнародний правовий документ. Зазначу, однак, що російська сторона постійно порушує свої зобов'язання, особливо щодо утримання від економічного тиску, який спрямований на те, щоб підпорядкувати своїм власним інтересам здійснення Україною прав, властивих її суверенітету, і в такий спосіб забезпечити собі переваги будь-якого роду.
Це найяскравіше проявилося під час "газової війни" 2009 року й особливо у 2013-му, коли під тиском російської сторони тодішнє керівництво України відклало підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом. Фактично така поведінка означала заперечення суверенітету України з боку одного з гарантів незалежності й територіальної цілісності країни.
Українсько-російський конфлікт навколо острова Тузла 2003 року, анексія Криму навесні
2014-го і воєнна агресія в Донбасі остаточно й безповоротно довели, що Російська Федерація взагалі не вважає себе пов'язаною гарантійними зобов'язаннями щодо України, визначеними Будапештським меморандумом, про що незабаром заявили її керівники (Д.Медведєв, С.Лавров).
Ці дії російської сторони разом із позицією інших країн - гарантів безпеки України, які обмежуються зараз переважно дипломатичним й економічним тиском на Росію, сприяли поновленню в Україні активної дискусії про можливість відновлення нами ядерного статусу. Так, іще в липні 2014 року народні депутати України від ВО "Свобода" зареєстрували у Верховній Раді проект Постанови про Заяву щодо відновлення Україною статусу ядерної держави.
Слід розуміти, що Україна статусу ядерної держави як такої ніколи й не втрачала. Україна має потужну ядерну енергетику і промисловість, має і розвиває окремі технологічні "переділи" (елементи) ядерно-паливного циклу (ЯПЦ), крім "чутливих" - ізотопного збагачення урану та переробки відпрацьованого ядерного палива.
В Україні, як і в багатьох інших країнах світу, немає повного (замкнутого) ядерно-паливного циклу. Однак є його окремі ключові елементи. До них належать: видобування, здрібнення та збагачення (гірниче) уранової руди з одержанням закису-окису урану (U3O8) - так званого жовтого кеку; використання ядерного палива (енергетичні й дослідницькі реактори); зберігання відпрацьованого ядерного палива; перевезення свіжого й відпрацьованого палива та радіоактивних відходів, зберігання і захоронення радіоактивних відходів.
Такі елементи ЯПЦ, як конверсія урану (переведення закису-окису урану U3O8 в гексафторид урану UF6 - сполуку, яка легко переходить у газоподібний стан, що технологічно необхідно для подальшого збагачення), ізотопне збагачення урану та його реконверсія (перетворення гексафториду збагаченого урану на окис урану), виготовлення паливних таблеток з окису урану та фабрикація готових тепловидільних збірок, - на сьогодні в Україні відсутні.
Водночас у рамках створення в Україні власного виробництва ядерного палива планувалося освоїти й інші елементи ЯПЦ, крім ізотопного збагачення урану та переробки відпрацьованого ядерного палива.
Для початку процесу створення ядерної зброї мало однієї політичної заяви. Для цього потрібно отримати обладнання й освоїти низку відсутніх на сьогодні в Україні елементів ЯПЦ, таких як конверсія урану, його ізотопне збагачення та реконверсія. Найкритичнішим є ізотопне збагачення урану, закупівля технологій та обладнання для якого практично неможлива, оскільки все це підпадає під заборонний режим експортного контролю. Виділення з відпрацьованого ядерного палива плутонію теж не вирішує "збройового" питання, оскільки "енергетичний" плутоній, на відміну від "збройового", не придатний для створення ефективного ядерного заряду.
Сьогодні Україна не в змозі самостійно швидко вирішити технологічні проблеми, які постали на шляху розробки та виготовлення військових ядерних боєприпасів. І це зумовлено об'єктивними факторами. Насамперед це стосується ядерної "начинки", для виготовлення якої потрібен або уран зі збагаченням за 235U не менше ніж 80% (а для ефективного заряду - не менше ніж 90-95%) або "збройовий" плутоній, у якому частина 239Pu становить не менше ніж 90%. Таких матеріалів у нас немає.
В Україні використовується ядерне паливо зі збагаченням по 235U менше ніж 5%, а для наукових досліджень - не більше ніж 20%. Технологій, обладнання та фахівців з ізотопного збагачення урану немає. Закупівля технологій та обладнання практично неможлива, оскільки вони підпадають під експортний контроль і заборону.
Що ж до "збройового" плутонію, то його напрацьовували лише на спеціальних "промислових" реакторах. "Енергетичний" же плутоній, який міститься у відпрацьованому ядерному паливі АЕС, через високий ступінь забруднення іншими ізотопами плутонію (насамперед 238,240Pu) для виготовлення класичного ядерного заряду непридатний, оскільки містить завелику кількість "первинних" нейтронів. Це призводить до надто великої швидкості ланцюгової реакції, що не дозволяє залучити в реакцію в повному обсязі ядерного матеріалу, необхідного для повноцінного вибуху. Надмірна швидкість реакції обертається малопотужним вибухом, який дістав назву "бризки шампанського" і був пояснений іще в другій половині 1940-х американськими вченими - "прабатьками" атомної бомби. Хоча теоретично "нейтралізувати" ці надлишкові нейтрони можливо.
Та чи варто розпочинати процес розвитку повного ядерного циклу з виробництвом "збройового" високозбагаченого урану?
Погляньмо на історичний досвід інших країн, які мають реальні ядерні амбіції. Із чим вони зіштовхуються і на що готові піти задля створення повного ядерного циклу?
У ситуації, дуже подібній до української, опинився Пакистан, який до моменту здобуття незалежності ворогував (через територіальний конфлікт навколо Кашміру) з найбільшою державою регіону - Індією. Сталося кілька збройних конфліктів між цими країнами, і Індія розпочала реалізацію своєї ядерної програми (перше ядерне випробування Індія провела 1974 р.) Пакистан апелював до міжнародної співдружності з приводу врегулювання конфлікту та надання "гарантій".
Зульфікар Бхутто - тодішній міністр енергетики, а потім президент і прем'єр-міністр Пакистану, - зважаючи на недостатню ефективність міжнародних "гарантій" і загрозу створення ядерної зброї Індією, підтримував створення ядерної програми Пакистану, попри величезні витрати й санкції. Своїм відомим висловлюванням: "Якщо Індія зробить бомбу, ми готові їсти траву, але створимо свою ядерну бомбу", він афористично акцентуалізував ключові труднощі, які спіткають державу, що має ядерні амбіції. Пакистан заявив про факт володіння ядерною зброєю 1997 року.
Ще один приклад - Іран і ситуація, яка впродовж останніх десяти років складається навколо його ядерної програми та спроби створити власне виробництво для збагачення урану. У відповідь на відмову Ірану припинити збагачення урану Рада безпеки ООН, починаючи з кінця 2006 року, ухвалила низку резолюцій, які забороняють експорт в Іран атомної, ракетної та значної частини військово-технічної продукції. США і ЄС наклали ще жорсткіші санкції, заборонивши безпосередні іноземні інвестиції в газову, нафтову та нафтопереробну промисловість Ірану, контакти з банками й страховими компаніями, фінансові транзакції тощо. Попри публічні заяви іранських високопосадовців про мирний характер ядерної програми, починаючи з 2011 року МАГАТЕ висловлює стурбованість можливим воєнним виміром ядерної програми Ірану. Однак, попри міжнародні санкції та позицію МАГАТЕ, Іран категорично відмовляється припинити збагачення урану. Не допомагають ні міжнародні санкції, ні кібероперації на кшталт запуску вірусу Stuxnet.
Чи готові українці піти таким самим шляхом? А якщо й готові, то чи розуміють вони, що дискусія про відновлення Україною статусу країни, яка володіє ядерною зброєю, зараз об'єктивно працює на інтереси Росії як країни-агресора?
По-перше, вихід України з ДНЯЗ однозначно спричинить величезний негативний міжнародний резонанс, призведе до міжнародної ізоляції України, до втрати в цей складний для нас час підтримки з боку наших партнерів, до відпливу інвестицій і кредитів, до запровадження проти нас режиму міжнародних санкцій.
По-друге, навіть не беручи до уваги технологічну складність виготовлення ядерної зброї, створення подібного виробництва вимагає значного часу (понад п'ять років, яких у нас немає), а також величезних валютно-фінансових ресурсів (за різними оцінками, від кількох мільярдів до сотні мільярдів доларів США), яких Україна не має, а в умовах міжнародної ізоляції та санкцій - тим паче не матиме.
Найкраще ці висновки підтверджує, знову ж таки, приклад Ірану. Адже йому, навіть за повної внутрішньої підтримки своєї ядерної програми, в умовах міжнародних санкцій знадобилося майже десять років (!) для виходу на можливість одержання повноцінного високозбагаченого урану.
При цьому подібні можливі кроки з боку України (наприклад, вихід з ДНЯЗ і спроба створення потужностей для ізотопного збагачення урану) зараз не дають жодних переваг у військовому протистоянні з російським агресором. Такі кроки, навпаки, розв'язують Кремлю руки як у політичному й ідеологічному, так і у військовому та економічному вимірах протистояння з нами.
З іншого боку, що ж робити окремій державі в умовах кризи міжнародної системи безпеки? І взагалі, чи дієздатна сучасна система міжнародної безпеки в питанні протистояння викликам сучасності?
Функціонуючу донедавна систему міжнародної безпеки, що базувалася на дотриманні всіма учасниками такого принципу міжнародних відносин, як обов'язковість виконання взятих на себе зобов'язань (pacta sunt servanda), закріпленого насамперед у Статуті ООН (1945) і Віденській конвенції про право міжнародних договорів (1969), спіткала інша реальність, що проголошує звільнення від такого ціннісного імперативу.
Російський політолог А.Піонтковський доводить до логічного завершення нескінченну суперечку прибічників різних течій міжнародних відносин проблемним запитанням про місто Нарва: чи виконуватиметься стаття 5 Договору такої міжнародної організація як НАТО в разі, якщо проти одного з членів організації розпочнеться агресія?
Адже саме на дотримання міжнародних гарантій безпеки сподівається невелика країна, підписуючи відповідні міжнародні документи й беручи на себе зустрічні міжнародні зобов'язання. Але чи ризикуватимуть прагматичні партнери по договору стабільністю своєї політичної й економічної системи заради захисту віддаленої країни в разі загрози ядерного удару?
Теоретична конструкція міжнародної системи безпеки побудована на імперативі впевненості, що принцип відповідальності за прийняті зобов'язання гарантовано спрацює. Практика ж демонструє поступове розмивання й деградацію ціннісних настанов міжнародного спілкування, що простежується в суперечках "прагматичної" і "нормативної" шкіл міжнародних відносин.
Прагматичний підхід до міжнародних відносин допускає можливість урахування "законних інтересів" агресора й обґрунтовує таку поведінку за формулою стратегічного національного інтересу. Нормативний підхід передбачає, що переваг від урахування "законних інтересів" іншої сторони при порушенні ціннісного принципу укладених міжнародних актів не буває.
Що ж переважить у рішенні країн-"гарантів"? Ризик відмови від виконання своїх зобов'язань дуже високий, оскільки ліберально-демократична модель управління має отримати згоду суспільства. Чи захочуть громадяни якоїсь далекої країни воювати за маленьку країну, котра зацікавила "сусідній світ"? Відповідь прогнозована. При цьому "прагматики" детально пояснять переваги "стратегічного діалогу" і знайдуть належне політико-правове пояснення для тих представників "міжнародного співтовариства", які все ж таки згадають про ціннісний вимір зовнішньої політики.
Проблема надзвичайно актуальна для сучасності - більше того, вона загрозлива. Фактично перед тими, хто сьогодні взяв на себе роль лідерів у формуванні міжнародної системи безпеки, постало питання, чи зможуть вони зберегти цю роль у майбутньому.
Вірю, що усвідомлення цього моменту не вимагатиме практичної перевірки "казусом Нарви", оскільки навіть незначна затримка й нерішучість у реагуванні означає смерть умовного "Заходу" і знецінення тих цінностей, на яких він побудований.
Однак ознаки хвороби вже очевидні. Розвиток подій навколо дотримання міжнародних зобов'язань за Будапештським меморандумом 1994 р., який мав гарантувати територіальну цілісність України, продемонстрував системні вади існуючої архітектури/парадигми міжнародної безпеки й кризу еліт у країнах, що претендують на роль лідерів міжнародного співтовариства.
Україна відмовилася від успадкованої ядерної зброї і, отримавши гарантії безпеки, приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Отут і далося взнаки різне розуміння принципів міжнародного права (як і відмінність теорії від практики їх застосування). Через два десятиліття після підписання Будапештського меморандуму гаранти безпеки України продемонстрували домінанту саме прагматичного підходу до міжнародної безпеки:
- глава МЗС Росії Сергій Лавров заявив, що Будапештські гарантії передбачають лише зобов'язання ядерних держав не застосовувати ядерну зброю проти держави, якій такі гарантії надаються.
- Посол Великобританії в Україні Саймон Сміт зазначив, що відповідно до Будапештського меморандуму підписанти угоди, у тому числі Великобританія, мають надавати консультації Україні в разі агресії або економічного тиску і не більше.
- Посол США Джеффрі Пайєтт зазначив, що Будапештський меморандум не був договором про надання гарантій безпеки. Посилаючись на інших експертів, він наголосив, що суть цього документа полягає в тому, що підписанти беруть на себе зобов'язання поважати суверенітет і територіальну цілісність України.
От і постає запитання, чи може тоді вважатися Закон України "Про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї" таким, що набрав чинності?
П. 6 Закону України "Про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 р." визначає, що "Закон набирає чинності після надання Україні ядерними державами гарантій безпеки, оформлених шляхом підписання відповідного міжнародно-правового документа".
Слід зазначити, що відмова України від статусу країни, яка володіє ядерною зброєю, з самого початку не була однозначно сприйнята у вищих політичних колах країни. А в моменти, коли Україна не може впевнено обстоювати свої національні інтереси, в українському суспільстві виникає бажання переглянути рішення про відмову від ядерного статусу України й відмову від ядерної зброї. Такий "ядерний синдром" дуже чітко концентрується у формулі: "Якби у нас була ядерна зброя, з нами розмовляли б інакше".
І хоча історія не знає умовного способу, гіпотетично уявімо собі ситуацію: якби ми зараз мали ядерну зброю - чи посилило б це нашу зовнішню безпеку? Відповідь, на жаль, однозначно негативна, і пов'язано це, зокрема, з культурою управління державою.
По-перше - і, взагалі-то, лише цього вже достатньо, - наслідки того, що ядерна зброя могла опинитися в руках терористів, перекреслюють будь-які військово-політичні переваги від володіння такою зброєю. А весь перебіг подій у 2014 р. показує, що така зброя цілком могла потрапити до терористів, хоч би де вона зберігалася на території України.
По-друге, хоча ядерна зброя і є зброєю стримування, однак стримуючим фактором вона стає лише тоді, коли при заздалегідь визначених умовах може і має бути застосована. Навіть якби ми й залишили собі тактичну ядерну зброю і змогли підтримувати її в дієздатному стані, її використання проти такого агресора як Росія сприймалося б украй неоднозначно. Крім того, застосування зброї, з урахуванням різниці масштабів військових зусиль і прогнозованих наслідків для країни, вимагає відповідальності еліти, розуміння й готовності суспільства до катастрофічних, якщо навіть не апокаліптичних, наслідків.
Тому й спроба відновлення Україною статусу держави, яка володіє ядерною зброєю, не додасть нам зовнішньої безпеки як такої.
То що ж нам робити, зважаючи на той факт, що Україна вже дістала урок застосування "прагматичного" підходу у виконанні підписантів міжнародних документів?
Панівна на сьогодні логіка вже призвела до початку наймасштабнішої війни на європейському континенті з часів Другої світової війни та відвертого перекроювання кордонів у Європі всупереч встановленим міжнародним правилам. При цьому подальша спроба реалізації стратегічного діалогу "прагматиків" (що відобразилося у пропозиціях "Групи Бойсто") лише підтверджує абсолютну неприйнятність такого підходу для України.
Повторюю, що рішення, пов'язані з відмовою від ядерної зброї колишнього СРСР, тоді вважав і зараз вважаю цілком правильними й необхідними. Збій у системі міжнародної безпеки свідчить про необхідність її кардинальної модернізації, а не про необхідність терміново почати формувати повний ядерний цикл з можливістю збагачення урану й отримання Україною ядерної зброї.
Вірю, що ціннісний вимір повернеться в міжнародну політику, бо ніяка "прагматика" не в змозі відгородити систему міжнародної безпеки від погроз з боку людей "з іншої реальності".
Як вірю в наш народ і нашу армію. Ми повинні використати всі свої можливості, покладатися на себе, вірити у свої сили і діяти. Тим більше що мізків в Україні, здатних вирішити будь-які науково-технічні й техніко-технологічні завдання, ще вистачає.
Підсумовуючи, зупинюся ось на чому. Хоча минуло вже майже 20 років відтоді, як Україна втратила статус країни, яка володіє ядерною зброєю, ми все одно залишаємося ядерною державою, а наші атомна наука, промисловість і ядерна енергетика поставлені під гарантії МАГАТЕ.
Наша країна має найбільші в Європі родовища уранових руд і цирконію, значні поклади торію і гафнію, діючі гірничозбагачувальні й переробні комплекси, потужну ядерну енергетику й промисловість. Майже два десятки науково-академічних установ у співробітництві з профільними науково-технічними структурами працюють на розвиток ядерної галузі України.
Ми були й залишаємося надійним партнером, що вже давно зробив свій вибір на користь виключно "мирного атома", і ми не маємо сумнівних амбіцій щодо збагачення урану або виробництва "збройового" плутонію.
Однак у площині енергетики ми вже не можемо покладатися лише на добру волю країни-агресора. І ключове слово у відповідь - диверсифікація. Але диверсифікація не у вузькому розумінні цього слова, коли на думку спадає лише ядерне паливо, а диверсифікація технологій, диверсифікація науково-теоретичних досліджень і науково-практичних розробок/проектів.
Необхідно диверсифікувати наші технології й розпочати будівництво нових атомних блоків неросійської конструкції, у тому числі й таких, які можуть працювати на природному урані, за підтвердженими запасами якого Україна входить до першої світової десятки.
Однак і цих наявних запасів урану для атомних реакторів на "теплових" нейтронах (а досі всі плани розвитку ядерної енергетики базувалися на використанні лише таких типів реакторів) у нас вистачить тільки на середньострокову перспективу. Тому актуалізується питання освоєння перспективних технологій переробки відпрацьованого ядерного палива, регенерації урану й "енергетичного" плутонію з метою використання їх як палива для новітніх реакторів.
Необхідним кроком бачиться створення Центру ядерних технологій, який дозволив би реалізувати цю технологічну можливість, сприяв забезпеченню енергетичної незалежності України, зберіг потенціал і місце країни в ядерному клубі розвинених країн.
За таких умов для досягнення "ядерної" незалежності нам не треба буде розбудовувати такий "чутливий" елемент ядерно-паливного циклу, як ізотопне збагачення урану.
На сьогодні ізотопне збагачення урану до рівня, необхідного для виготовлення ядерного палива для українських реакторів, здійснюється лише в Росії.
При найгіршому ж розвитку подій Україні знадобиться відносно небагато часу для отримання належних аргументів, щоб довести людям з "іншої реальності" недоцільність агресивної поведінки. Повторюся - необхідні наукові й політичні мізки для цього є. І траву не треба буде їсти.
Але сподіваюся, що до такого все ж таки не дійде. Прецедент порушення міжнародних угод безпеки України з боку одного з гарантів-підписантів свідчить про необхідність невідкладного й дієвого реагування з боку всього міжнародного співтовариства. Міжнародна система безпеки, що розвивається в останні десятиліття, виявилася недієздатною в умовах агресії представників "іншої реальності" і схильною лише до демонстрації дедалі більшого "занепокоєння" діями агресора.
Загроза самим принципам світової системи міжнародної безпеки має повернути у міжнародну політику ціннісний вимір, відповідальність світових лідерів за взяті й зафіксовані міжнародні зобов'язання загалом і в проблемі дотримання гарантій безпеки, наданих Україні Будапештським меморандумом 1994 р., зокрема.