Ми так завзято бігли, подумали, що майже перемогли, й перед вирішальним кидком на фініші раптом зрозуміли, що це марафон. А нам уже зовсім не легко. Тягар не лише в тривожних наплічниках, а й на серці кожного українця. У когось від втрат близьких — вони зростають, у когось від розлуки з батьківщиною — твій дім зруйновано, у когось від очікування дзвінка з фронту — мобілізація триває, у когось від страху обстрілів і плачу дітей — російські крилаті ракети долітають до будь-якого мирного міста.
Чому прогнози експертів щодо короткострокової війни у два-три місяці не справдилися? З якої причини Захід не дав нам не лише наступального озброєння, а й зволікає з оборонним? Скільки «двохсотих» і «трьохсотих» очікувати, якщо ситуація не зміниться? Чого боїться рішучий Байден і чого домагається Європа, яка буксує? Які наслідки може мати затяжна війна для України й чому вона стала новою стратегією? Чому щодо цього мовчить влада? Як може виглядати перемога над Росією й чи можна взагалі перемогти ядерного Путіна військовим шляхом? Де НАТО сьогодні й де буде світ завтра?
Відповіді ми шукали разом із відомим військовим аналітиком з Азербайджану Агілом Рустамзаде, огляди якого останніми місяцями слухає вся країна.
Про строки війни, стратегію англосаксів і дворушництво ЄС
— Агіле, ви у своїх інтерв'ю говорите про війну як про щось живе. Що це за організм, який у нас досі росте? Чим він живиться? Де знаходиться сила, здатна його зруйнувати?
— Ви опинилися в надскладних умовах. Я не пам'ятаю війн, у яких яка-небудь країна стикалася з такими проблемами. Аналогом може бути лише Друга світова та Радянський Союз. Але СРСР у тій війні воював з агресором, меншим за розміром і людськими ресурсами. На вашу землю прийшов противник, який у кілька разів перевищує вас. Але сила, здатна зупинити цю війну, полягає саме в мотивації вашого народу й армії.
— Це страшне порівняння. І за кількістю жертв, і за строками. Ми вистояли на старті та шокували цим не лише противника, а й союзників. Плану «Б» не було ні в кого. І нам, почавши активно допомагати, пообіцяли спринт. Та коли дихання почало збиватися, раптом заговорили про стаєрську дистанцію. І не лише заговорили. Якщо упродовж перших двох місяців поставки військової допомоги США в Україну становили у середньому 419 мільйонів доларів на тиждень, то, починаючи з 27 квітня (після зустрічі в Рамштайні), вони знизилися до 158 мільйонів на тиждень, або стали в 2,6 разу меншими. За Європу навіть не кажу. Чому це сталося?
— Ми всі є вихідцями з СРСР, тому добре пам'ятаємо Другу світову війну. Це передусім емоційне перевантаження, це вбиті горем люди та величезна кількість загиблих. Але водночас, Інно, жодна війна не схожа повністю на іншу. Завжди є відмінності — ментальні, географічні тощо. І, згадуючи Другу світову, я передусім кажу про строки. Як я вже казав, ні Україна, ні армія Росії не мають можливостей вести сучасну війну з елементами четвертого покоління. У вас розгорнулася не швидкоплинна війна XXI століття, коли місяць-два опору, потім противника знищують, і він переходить до капітуляції. У вас — багатотаймовий матч, якщо можна так сказати. Нині росіяни взяли Сєвєродонецьк, але згодом ситуація може кардинально змінитися, і місто знову стане вашим. Це тривалий процес, тривала війна. Війна на вимотування.
Та я вам розкрию таємницю перемоги України в такій війні. Це економіка Росії. От з огляду на неї можна прогнозувати й строки війни. Вочевидь, до кінця 2022 року Росія не матиме проблем із ресурсами. Поштовхом до цього буде продовження завдання втрат російській армії з боку української. Я вже позначав цю граничну цифру — близько тисячі вбитих людей за добу.
— Згідно з даними російського економіста Андрія Ілларіонова, котрий протверезив днями інформаційний простір статистикою та інфографікою, якщо в лютому втрати ворога становили 1325 людей, то нині — 165. Ба більше, дані щодо загальних втрат росіян у ЗСУ та розвідки Британії розходяться вдвічі — 30 350 і 15 тисяч відповідно.
— Із даними потрібно розбиратися, коригуючи їх у бік правди. При цьому треба розуміти, що ми все-таки говоримо не про Першу світову війну. Кожен солдат знаходиться в техніці, а не йде у штикову атаку. Тисяча людей — це приблизно 40–50 БМП. Людського ресурсу в РФ справді багато, а от техніка закінчується. Поповнити резерви оперативно Росія, через відсталість свого ВПК, не може. Тому ця війна не має військового розв’язання. Долю цієї війни вирішить політична поразка Російської Федерації. Тому всіма силами варто, з одного боку, й надалі знищувати техніку ворога, з іншого — домагатися політичної поразки Росії.
— Інструменти?
— Постійний політичний тиск Заходу й занадто висока ціна війни для економіки призведуть до того, що Росія змушена буде закінчити цю війну. Тобто ще раз: Росія — не та країна, яку можна перемогти військовим шляхом.
— Що вплинуло на таку кардинальну зміну вашої позиції? Ми всі три місяці слухали ваші оптимістичні ефіри.
— Я очікував, що англосакси натиснуть і всі держави ЄС оперативно поставлять вам величезну кількість зброї. Але вони не пішли цим шляхом. І, знаєте, вони могли ухвалити своє рішення тому, що війна відбувається у контурі протистояння Росії та колективного Заходу. Захід воює комплексно: політично й економічно. Росію виснажують, а вам не дають упасти. Таким є алгоритм. Момент істини настане тоді, коли ви зрівняєтеся за потужністю. У перспективі одного-двох місяців Захід так чи інакше збільшить вашу вогневу потужність. І це вже відбувається на сході, де українська армія вже нині має змогу впливати артилерією на противника й зупиняти його наступальні дії.
Та через те, що у вас не буде дуже багато зброї, ви не зможете здійснити перелам у цій війні й перейти до наступальних операцій. Вам дадуть стільки зброї, скільки буде достатньо, щоб ви перемелювали противника в оборонних боях. Інакше ваші наступальні операції та удари по території Росії спровокують як початок загальної мобілізації в Росії, так і початок масового руху добровольців і контрактників.
Тобто західне співтовариство розглядає цю проблему саме під таким кутом зору, до розуміння якого я дійшов саме в останні два тижні. Весь світ нині працює саме на політичну поразку Росії.
— Ви це вважаєте раціональною позицією Заходу? Чи позицією, сформованою під впливом страху перед ядерною Росією, який і не дав змоги швидко поставити нам зброю на першому етапі? Тим більше що ви самі очікували зовсім іншого сценарію.
— Ви ж стежите за громадською думкою в Росії? Через три місяці війни 80 відсотків росіян підтримують дії свого керівництва. У такій ситуації країна з меншим потенціалом не має шансів проти ядерної держави. Я всі ці дні намагався збагнути логіку Заходу. Очевидно, що немає ніякого єдиного колективного Заходу. Лідерами в цьому процесі є англосакси. І на сьогодні я вважаю їхній підхід якраз раціональним. Якщо навіть передати вам усю зброю країн ЄС, Росія продовжуватиме війну. Її можна лише підвести до такої ціни, за якої ця воєнна операція для неї втратить будь-яку привабливість. Насамперед для політичної та бізнес-еліти, турбулентність усередині яких спостерігається вже нині. Російське суспільство в цій історії звично візьме під козирок.
— Яку роль у формуванні позиції англосаксів відіграє дворушництво Європи, провідні політики якої у тій чи іншій формі весь час «телефонують Путіну»?
— Російський газ — основа нинішньої політики країн ЄС. Особливо Німеччини. Її еліти тісно пов'язані з Росією, що чітко видно з їхньої позиції. Тут немає нічого спільного з національними інтересами Німеччини. Лише бізнес. Водночас хоча президент Франції й телефонує Путіну, саме ця країна надала вам самохідні артилерійські установки CAESAR, які просто зараз на Донбасі показують найліпшу контрбатарейну боротьбу. Ці речі потрібно розділяти. Колективного Заходу немає. Кожна країна діє з огляду на свої національні інтереси. Інша річ, що деякі політики в цій ситуації діють, керуючись і власними інтересами, що ми бачимо на прикладі Угорщини. Але саме тому, що США мають досить багато важелів впливу на ЄС, їм вдається протискувати свій порядок денний, об'єднувати Захід, наскільки це можливо, й спонукати його допомагати Україні.
Про вигоди війни вдовгу, збереження життя солдат і оборонну зброю
— Що означає війна вдовгу для України, Росії та Заходу?
— Почнімо з України. Для вас це можливість, яка дає змогу берегти свої людські ресурси, а також після прибуття західної зброї завдавати противникові точніші й більш руйнівні удари. Завдяки нехай навіть дозованій зброї, утриманню своїх позицій, а також дрібним контрнаступальним операціям ЗСУ зможе виснажувати противника. Постійно збільшуючи його технічні й людські втрати. Все це в комплексі якраз і може підштовхнути до зміни порядку денного у верхівці Росії.
Російська Федерація вже відчуває нестачу боєприпасів, починаючи від артилерійських снарядів і закінчуючи крилатими ракетами. Затягування цієї війни є невигідним для РФ, бо, на відміну від України, в неї немає можливості поповнювати боєприпаси та бойову техніку. Росія не переводила свою економіку на військові рейки. У перспективі місяця-двох російська армія слабшатиме. Що, знов-таки, може підштовхнути до політичної поразки РФ. Бо, повторюся, можливості для України завдати РФ військової поразки я не бачу.
Захід. Він розділився на два табори. З одного боку, це провідні країни Євросоюзу, які не хочуть зміни геополітичних кордонів. Вони хочуть зберегти Росію, бізнес і, скажімо так, уникнути радикальних змін на Євразійському континенті. Позиція англосаксів є діаметрально протилежною. Вони хочуть послабити РФ, вилучити її ядерний потенціал і підштовхнути до створення на місці Росії кількох нових держав. Які більше не становитимуть загрози ні для пострадянського простору, ні для ЄС.
Що ми одержимо в результаті, передбачити дуже важко. Ми в процесі. Гадаю, розуміння того, до чого можуть дійти як російсько-українська війна, так і російсько-західне протистояння загалом, з'явиться ближче до осені.
— Ви кажете, що тривала війна для України — це збереження життів наших солдатів. Але подивіться на швидкість постачання зброї та ситуацію на південному сході. Ми зазнаємо великих втрат. Під масованим артилерійським вогнем щодня, за словами нашого президента, гине 60–100 солдатів. А також мирні жителі. Виснажуємо Росію ціною життів українців? Ціною нашої інфраструктури, яку нищать? Це я вам зараз озвучила навіть не своє запитання, а людей, які втрачають близьких. Тобто щоб не почуватися покинутими, щоб не втрачати мотивацію, українці мають розуміти й приймати стратегію ключових союзників.
— Що тут сказати... У війну ж вас не англосакси втягнули. Навпаки, вони вам допомагають із неї вийти. Так, такою ціною. А що тут ще можна вам запропонувати? Ви самі ухвалили гідне рішення боротися. А не здаватися.
— Я зараз не про здаватися, а про швидкість постачання зброї. Адже кожен новий день війни — це сотня чи навіть більше смертей. Так, для нас це є тригером.
— Гаразд, припустімо, що реалізується інший сценарій. Вам дали дуже швидко й дуже багато зброї. Ви почали масово знищувати ворога й зайшли на територію Криму. Путін завдасть тактичного ядерного удару. А у вас немає таких засобів ППО, які б збивали такі ракети.
— Нам не дали ППО й для звичайних.
— Зрозумійте, не можна підвищувати рівень напруженості в цій війні. Ви воюєте з ядерною державою. Її можна лише виснажувати. Сильні удари спричинять обов'язкову реакцію у відповідь. Уявіть собі, що ви вдарили по великих містах Росії. У людей шок, результатом якого буде вимога до влади їх захистити.
Вам потрібно знайти межу, коли ви завдаватимете не один сильний удар ножем, а тисячі дрібних. Аби ворог помирав повільно. Гарячих голів в Україні чимало. Пам'ятаю момент, коли ЗСУ вийшли на російський кордон Харківської області. Соціальні мережі в один голос кричали, що треба вводити війська в Бєлгородську область. Але ж мудрішими треба бути. І хитрішими. Думати на кілька ходів наперед. Тиха війна без загострення нині вигідна всім. Зокрема й Росії, яка шукатиме, вже шукає шляхи виходу із цієї ситуації. Тобто все, що відбувається нині, — це оптимальний шлях. І мені здається, що його вже усвідомило й прийняло ваше військово-політичне керівництво.
— В одному з ваших останніх інтерв'ю прозвучала думка про те, що навіть у межах оборонної доктрини Захід занадто гальмує з постачанням. І не дає нам оборонятися без втрат. Тобто йдеться вже не про перелом і наступ, а про оборону та паритет. Коли їх ми виснажуємо, а самі маємо триматися на цих постачаннях. Що це за паритет має бути? Що нам мають поставити? Захід оперує десятками мільярдів військової допомоги, а в штуках гаубиць і одиницях дронів нам було б зрозуміліше.
— Потрібні два основних типи зброї, які дадуть вам змогу, обороняючись, завдавати величезних втрат противникові. По-перше, САУ (самохідні артилерійські установки) у кількості 40–60 одиниць. По-друге, щонайменше 40–60 РСЗВ (реактивних систем залпового вогню М-270 і М-142). Усе це дасть вам змогу, перебуваючи в обороні, знищувати противника, його військову техніку, роблячи ціну війни непосильною для росіян.
Та якщо з поставками САУ ситуація є більш-менш зрозумілою — за моїми розрахунками, установки в кількості 20–50 штук протягом місяця-двох мають до вас підійти, то з РСЗВ ясності немає. Йдеться про якісь 10–20 одиниць, але це зовсім не та кількість, яка дасть вам змогу ефективно оборонятися. Тому тут є запитання до ваших союзників, які мають оперативно надати потрібну кількість РСЗВ. Передусім для того, щоб українська армія тримала оборону не ціною загибелі своїх солдатів, а застосовуючи сучасну високоточну зброю.
Усі цифри втрат ЗСУ, які озвучувалися раніше, зокрема й президентом, — цифри першого етапу. На другому, який ви переживаєте нині, на критичному мінімумі постачання західної зброї, можу прогнозувати п'ять тисяч убитих і 10–15 тисяч поранених.
— За нашими даними, у полон під час війни потрапило трохи більш як 900 росіян. А от у російському полоні — понад шість тисяч наших хлопців. Після низки обмінів у нас залишилося 600 людей, а в них — ті ж шість тисяч. Більше двох з яких — ті, хто вийшов з «Азовсталі». Наскільки сильним є такий важіль тиску, коли співвідношення полонених — один до десяти? І що нам у цій ситуації робити?
— Гадаю, стосовно двох тисяч, які вийшли з «Азовсталі», були якісь окремі домовленості. Щодо 900 полонених росіян, то це цифра, якщо не помиляюся, на квітень. Їх більше. Але, хай там як, Росія має перевагу в цьому питанні й додатковий важіль впливу. На який, утім, ваше військово-політичне керівництво не надто реагує.
— Стосовно дальності РСЗВ ваша фраза: «70 кілометрів недостатньо. Потрібен перелам у 150–200 кілометрів, аби знищувати військові ремонтні бази росіян, позбавляти їх ресурсів».
— Дочекаймося номенклатури пакету, який вам надають. Наскільки мені відомо, англійці постачатимуть ракети дальністю до 80 кілометрів. Там є й інші важливі модифікації з дальністю до 160 кілометрів. Гадаю, військове керівництво вашої країни розуміє це завдання і порушує це питання перед партнерами. Структуру й логістику ворога потрібно знищувати, а отже, діставати до їхнього тилу. Тому досить імовірно, що до осені Україна перетвориться на своєрідну фортецю, до якої ворог не зможе підійти ближче ніж на 30 кілометрів. Так, Україна має стати фортецею і навчитися воювати вдовгу. У вас ліпша ситуаційна поінформованість. У вас уже частково розгорнуто елементи четвертого покоління — є супутникова розвідка, високоточна зброя тощо. І ви оборонятиметеся від армії третього покоління.
Тут дозволю собі сісти на мого улюбленого коника й нагадати українському військово-політичному керівництву про важливість застосування дронів-камікадзе. Я не розумію, чому командування не приділяє цим універсальним боєприпасам, які у вас є, належної уваги. Українська армія почала активно використовувати повітряну авіацію. А дрони-камікадзе — це до того ж чудовий інструмент для знищення ППО противника. Плюс розвідувальні місії, знищення ДРГ, бойової техніки. Масове їх використання справить такий самий ефект, як застосування «Джавелінів». Вони також можуть замінити «Байрактари», що не запрацювали на повну потужність через об'єктивні причини (відсутність усього технологічного ланцюжка).
— Байдуже ставлення до дронів-камікадзе — це єдиний прорахунок командування ЗСУ чи є ще?
— На сьогодні якихось особливих помилок із боку командування української армії, окрім провалу оборони на півдні, я не бачу. Але провал оборони на півдні має дуже багато нюансів, і поки ми не знаємо всіх деталей, я не можу робити якісь необґрунтовані заяви.
— Назвіть самі нюанси.
— Частково зрада. Але те, що південь України бездарно втратили, — це однозначно.
— Ми зараз навряд чи розбиратимемося, хто й чому не підірвав мости на півдні, але ЗСУ за останні два тижні звільнили двадцять малих населених пунктів Херсонської області. Тут є можливості точкових ударів для поступового витіснення ворога й розширення фортеці? Чи є реальні шанси відрізати російське угруповання на півдні від їхніх ресурсів?
— Як ми вже з'ясували, вам потрібно обороняти те, що є, за можливості продовжуючи шукати проломи в обороні ворога, контратакувати. Такі ж точкові можливості для контратак є на Харківщині, Запоріжжі. Все це входить до загальної стратегічної оборонної операції цієї війни. Щодо відрізання від комунікацій угруповання на півдні, то тут без високоточної зброї ніяк не обійтися. Без неї вам доведеться кожен населений пункт повертати кров'ю своїх солдатів. І в цьому контексті мені дуже імпонує, що ваше командування не поспішає бездумно кидати свої сили на укріплені рубежі росіян. Те ж саме можна сказати й про міста, жителів та інфраструктуру яких ви максимально бережете.
Тут знову слід віддати належне дронам-камікадзе. Якщо ви звільнятимете Херсон, то як? Без цих боєприпасів ви одержите максимальну кількість жертв мирних людей і зруйнуєте своє місто.
— Які ви бачите успішні рішення за час війни, що призвели до локальних проривів або заклали підвалини для майбутніх перемог, у рамках Залужного або верховного головнокомандувача?
— На мій погляд, із найперших днів під Миколаєвом і в області було дуже вдало сформовано вузол оборони, який не дав змоги противникові захопити обласне місто, а також створив умови для майбутніх контрнаступальних операцій. Зокрема для майбутньої деокупації Херсона. І як ми бачимо сьогодні, саме з боку Миколаєва ЗСУ здійснюють постійний тиск на херсонське угруповання росіян. Успіхів багато. Київ, Чернігів, Суми… Але там усе-таки частковий успіх, бо 30-тисячне угруповання противника пішло звідти саме. Після опору української армії, звісно. Проте завдати їм великих втрат під час відступу ЗСУ не вдалося.
— Свого часу багато хто наголошував, що росіяни вичавлюють із маріонеткового режиму все населення, змушуючи воювати непідготовлених працівників, учителів і медиків. Вони не здатні відіграти велику роль у воєнній тактиці та стратегії, але можуть загинути. Україна теж використовувала підрозділи ТрО. Це притому, що президент заявляв: у нас під рушницею 700 тисяч, а міністр оборони взагалі обіцяв довести чисельність ЗСУ до мільйона. Чи є потреба кидати на «нуль» людей непідготовлених?
— Російське командування не надто переймалося мобілізованими в «Д/ЛНР». Їх кидали на добре підготовлені й укріплені лінії української оборони. Там дуже багато жертв. Про це ніхто не пише, але я вважаю, що кількість убитих із цих «республік» перевищує 20 тисяч. Це було, по суті, «гарматне м'ясо». Щодо України, це був той момент, коли треба було латати дірки й проломи в обороні. Це не система, це вимушений захід.
Про окуповані території, нову інформаційну політику, Інтернет і НАТО
— Припустімо, що ми йдемо в глуху оборону, стаємо фортецею, завдаємо точкових ударів, виснажуючи противника. Але в нас уже окуповано шосту частину територій. Над ними нависли референдуми й російські чиновники, які вояжують до Херсона та Маріуполя, ніби до себе додому. І це боляче. Політична перемога, про яку ви кажете, передбачає, що росіяни, підібгавши хвіст, відійдуть до кордонів 23 лютого? Чи вона лягає в європейський тренд «дайте Путіну зберегти обличчя» і вийти з цієї війни не лише з холодильниками та пральними машинками?
— Цілком очевидно, що ні ваш народ, ні влада не погодяться поступатися територіями. І я точно впевнений, що за вашою спиною ніхто й нічого вже вирішити не зможе й не вирішуватиме. Питання лише в тому, що ключ до вирішення всієї проблеми загалом — це внутрішньополітична ситуація в Росії. І її конфігурацію і час на сьогодні передбачити неможливо. Я сам увесь час шукаю матеріали, які б хоч трохи прояснили настрої політичної еліти Росії. Але наразі поживи для аналізу немає. А я не є політологом.
— Тобто фортеця має стояти й чекати, доки в Росії не зміниться політична кон'юнктура. Незавидна перспектива. А якщо не зміниться? Або зміниться у ще більш реакційний бік? Притому, що на суспільство із 80% зигувальників у короткостроковій перспективі точно розраховувати не варто.
— Так, сценарій приходу ще жорсткішої верхівки із загальною мобілізацією у папці теж обговорюється. І хоч як по-єзуїтському це звучить, бомбити Україну можна ще жорсткіше. Якщо буде ухвалено відповідне рішення. Є різні сценарії. Та основним є все-таки той, що весь цивілізований світ і правда — на вашому боці. Вам допомагають економічно. У вас немає гуманітарних проблем. Ваш народ мотивований і самовідданий — і це вже історична аксіома.
Прогнозувати й передбачати в такій ситуації дуже важко. Але, найімовірніше, після відчутних для російської армії втрат еліти Росії захочуть повернутися бодай до передвоєнного стану. Бо Росія — це все-таки не Північна Корея, щоб жити окремо від світового співтовариства. Занадто багато зв'язків. І от коли всі ниточки максимально напнуться, війна закінчиться.
— Ми з вами зараз занурюємо читача в трохи іншу реальність, ніж та, в якій ми жили всі ці місяці. Треба перебудуватися внутрішньо на цю стаєрську дистанцію. Це складно для кожної окремої людини, не кажучи вже про всю державу. Наш президент на всіх рівнях витримав високу ноту опору. Тепер треба казати людям важчі речі на тлі загальної втоми і втрат. Цей перехід в інформаційному полі ще не відбувся. Правильне переналагодження дихання всього суспільства — теж. Ми досі чуємо заяви про контрнаступ. Зокрема секретар РНБО Данілов заявив учора, що для контрнаступу нам потрібно сформувати шість нових бригад загальною чисельністю 25 тисяч воїнів. Де пролягає межа для пропаганди?
— Щодо влади я навряд чи щось скажу. Їм зараз видніше, з огляду на інформацію, яку вони мають. Я сам є людиною, яка служила, й чудово розумію, що державна машина влаштована інакше. Вони бачать усі процеси зсередини, а ми — з боку. Але водночас хочу зауважити, що більшість урядових аналітиків і військових експертів справді дружно повторюють українському суспільству, що не сьогодні-завтра почнеться контрнаступ, що у Росії закінчуються ресурси тощо. Так не можна. Росія з таким темпом війни може воювати роками, постійно підживлюючи своє 150-тисячне угруповання.
Був етап, який розвивався за іншими законами, й Україна його справді виграла, зберігши свою державу. Але війна — живий процес, який постійно змінюється, виявляючи нові тенденції. Не помічати їх і не говорити про них навмисно — роблять це політики чи медіа — означає емоційно виснажувати своїх людей, вселяти їм хибні сподівання. Тоді як уже є абсолютно чітке розуміння, що слід робити й що ви вже робите на цьому етапі, щоб перемогти. Нехай навіть за очками.
— Ще ніколи така масштабна війна не велася в епоху масового інтернету: соціальні мережі, месенджери, неможливість контролювати вихідні повідомлення, звернення бійців через голову своїх командирів. Якими є плюси та мінуси у війні за наявності інтернету?
— Війна любить тишу. Розголос нікому не потрібен. І плюсів тут для жодної з воюючих сторін немає. За телефонами і месенджерами легко ідентифікують солдатів, які воювали на території України. Тому в багатьох сучасних арміях узагалі забороняють засоби особистого мобільного зв'язку з використанням фото- та відеокамер. Було чимало випадків, коли спочатку робили зйомку, а потім за геолокацією цих відео завдавали ударів. Це дуже заважає маскуванню військ під час бойових дій. Хоча з іншого боку це допомагає вам ідентифікувати людей, які скоїли злочини проти мирних жителів. Але це взагалі окрема низка проблем цієї війни.
— Журналісти та фахівці Заходу обговорюють публічно у спеціалізованих, а часто й не спеціалізованих виданнях плюси та мінуси сторін, дають прогнози, діляться результатами розвідданих… Таке враження, що ми — якісь фішки на карті. Чи рибки в акваріумі. Водночас в Україні впроваджують драконівські заходи проти ЗМІ, щоб ніхто не говорив про кількість і типи отриманої зброї, результати ракетних ударів тощо. Дуже складно воювати в таких умовах.
— Щодо експертів і аналітиків, то ми є спеціально навченими людьми, які по крихті збирають інформацію й діляться нею. Не бачу тут проблеми, особливо з огляду на засилля фейків у соцмережах. А от щодо інформаційного супроводу війни, то тут в Україні, як на мене, занадто багато демократії. У вас будь-який блогер може поїхати на лінію фронту й видати інформацію, яка поставить у незручне становище все ваше військово-політичне керівництво. Такого немає в жодній країні світу. Ні в Британії, ні в США, які постійно воюють.
— Ви кажете про заборону критикувати дії військового керівництва?
— Річ не в критиці, критикуйте на здоров'я. Але ситуація на лінії фронту є військовою таємницею. І її правильне висвітлення, фокусування уваги людей на бойових втратах призводить до дуже поганих результатів для населення. Склянка завжди є наполовину порожньою, а наполовину повною. Звільнення маленького села можна подати як поразку, а залишення великого міста — як видатну перемогу. Тому висвітлення воєнних дій потребує цілісного й системного підходу. А може, ваш Генштаб саме в цій точці планує якусь операцію з оточення ворога, а тут в ефір виходить журналіст. І це зовсім не мій винахід, це догма війни. Висвітлювати бойові дії мають спеціальні люди, які погоджують свої позиції та матеріали. Ви не повинні підставляти своїх військових. А у вас були випадки, коли медіа знімає якийсь військовий об'єкт, а наступного дня в нього летить ракета. Спасибі вам велике від ворога.
Тобто розділяйте стратегічні речі й оперативну обстановку на лінії фронту. На яку медіа апріорі не мають впливати. Це дуже тонка межа, до якої слід підходити майстерно. А ще ліпше — погоджувати з військовими.
— Не впливаючи на оперативну обстановку на лінії фронту, хочу покритикувати керівництво НАТО. За весь час війни ми не побачили жодного скільки-небудь стратегічного та якісного рішення блоку, яке б уплинуло на ситуацію. На ваш погляд, якщо завтра Росія нападе на Прибалтику, чи спрацює автоматично п’ята стаття Статуту? Чи знову знайдуться умовні Угорщина, Італія та інші, які почнуть усіх хапати за руки, доводячи, що НАТО — це оборонний союз мирного, а не воєнного часу. А прибалтів захищатимуть лише поляки, британці й американці. Решта допоможуть медикаментами.
— І ЄС, і блок НАТО виявилися структурами, не здатними вирішувати актуальні проблеми на Євразійському континенті. Саме тому прибалти для гарантії безпеки привели американські війська на свою територію. Відповідно до тієї ж п'ятої статті, якщо на території Прибалтики перебувають американські війська, то удар по території Прибалтики буде ударом по США. З усіма наслідками, що звідси випливають. Іще один момент — Фінляндія та Швеція, які подали заявку на вступ до НАТО, отримали гарантії від Великої Британії й Америки, а не від НАТО. Цей блок є військово-політичним союзом із усіма відповідними наслідками.
— Як ви гадаєте, чому Путін досить спокійно відреагував на заявки Фінляндії та Швеції? І це притому, що кордони з країнами Альянсу збільшаться на 84 кілометри, а раніше він вимагав повернутися до домовленостей 1997 року про нерозширення НАТО. Ви добре знаєте Туреччину — основного союзника Азербайджану. Блокування амбіцій цих країн — шантаж НАТО Ердоганом, аби одержати види озброєнь, у яких раніше туркам відмовили? Чи це все-таки домовленість із Путіним?
— Позиція Ердогана є чіткою і зрозумілою. Обидві країни довго переховували і сприяли проживанню та перебуванню бойовиків терористичної організації РПК на своїй території. Обидві країни застосували санкції до військового сектору Туреччини. А ви б допустили у свої лави країни, які не постачають вам зброї? Застосовують проти вас санкції? Тож позиція Туреччини ніяк не пов'язана з позицією Росії. У цій ситуації також проявляється якість всеєвропейської тусовки, для якої Туреччина чомусь є ворогом. Чи велика різниця в тому, коли Фінляндія та Швеція вступлять до НАТО — нині чи через рік? Ні. Але потрібна тема. Макрон годинами з Путіним розмовляє, Шольц — буквально знущається, а решта дружно обговорює Ердогана. Який цілком справедливо вимагає прибрати санкції, якщо ви хочете бути зі мною в одному блоку. Але, гадаю, вони домовляться. Фінляндія вже майже знайшла спільну мову з Ердоганом, а Швеція наразі працює над цим питанням.
— Найближчим часом НАТО має ухвалити свою нову стратегію. Чи не вважаєте ви, що вони дуже квапляться із цим? Оскільки ще не відбулося ні військового, ні політичного усвідомлення наймасштабнішої після Другої світової війни в Європі — реакцій на неї, їх ефективності, стратегій, які могли б бути застосовані. Ще навіть не зрозуміло, хто й на що здатен усередині самого блоку. І на кого НАТО може реально розраховувати, а на кого — ні. Які моменти могли б лягти в основу нової стратегії НАТО в разі її затвердження?
— Будь-яка військова організація має рефлексувати щодо мінливої ситуації. Це рутинна процедура, у межах якої слід реагувати на зміну обстановки й нові виклики.
— Ми тепер живемо всередині підручника історії, і не лише НАТО не відрефлексувало те, що відбувається, а й ми з вами. Однак яким є ваш обережний стратегічний прогноз стосовно майбутнього? Як Україна, Європа, світ упораються з війною, яка забирає тисячі життів українців просто зараз? І до яких змін це призведе?
— Сучасний світ зміниться через свою нездатність реагувати на актуальні виклики. Я вважаю, що монополярний світ, який склався після розпаду Союзу, не гарантує безпеки та процвітання всьому Євразійському континенту. У повоєнному світі буде сформовано нові регіональні військово-політичні союзи. І в цьому світі роль Євросоюзу помітно ослабне. Суб'єктність України збережеться, і в перспективі ваша країна зможе сформувати власний регіональний військово-політичний союз. Його контури ми з вами вже бачимо — це Польща та країни Балтії. У них спільне бачення політики, економіки та військового розвитку. Британія буде поруч із цим союзом.
— Ваша порада Україні.
— Війна — це специфічні умови, в які потрапляють окремі люди й держава загалом. Війна потребує навички мислити. Критично ставитися до потоку інформації, який на вас ллється. Я раджу українцям зменшити рівень емоційного реагування на будь-яку роздуту новину, тим більше, якщо вона не підтверджується протягом 6–24 годин. Для тривалої війни потрібно акумулювати, а не розпорошувати ресурс.
Більше статей Інни Ведернікової читайте за посиланням.