Під час змагання думок, через яке ми пройшли, запал та завзяття дискусій інколи набирали вигляду, який міг вразити чужинців, незвичних вільно думати, вільно висловлюватися і вільно писати те, що вони думають; але тепер, коли ці суперечки розв'язані волевиявленням народу, а їх результат проголошено відповідно до положень Конституції, всі громадяни, безперечно, підкоряться волі закону і об'єднають свої зусилля заради загального блага.
Томас Джефферсон, третій президент США
Одне з найбільш видовищних світових політичних шоу - вибори президента Сполучених Штатів Америки - цього сезону і поготів має підстави супроводжуватися найрізноманітнішими епітетами на кшталт "безпрецедентне".
І кількість громадян, що скористалися правом дострокового голосування, сягнула мільйонів, і явка в день голосування - близько 60% - рекордна за останні 50 років, і тривалість виборчої кампанії (Г.Клінтон оголосила про висунення власної кандидатури ще 15 квітня 2015 р., а республіканці такі оголошення почали робити ще в лютому того ж року), і рівень суспільного інтересу та напруги у США - безпрецедентні. Безпрецедентною була й увага зовнішнього світу до цієї політичної кампанії. Озвучення іноземними лідерами власного ставлення до тих чи інших кандидатів на посади президента в іноземній державі не є чимось надзвичайним у світовій практиці. Однак дивними були і масштаби коментування американських виборів, і гострота цих висловлювань із боку іноземних лідерів. Інтригуючими й віроломними були приписувані Росії спроби вплинути методами кібер- та гібридної війни на процес вибору американцями свого президента.
Обставини перемоги на виборах 8 листопада у США Дональда Трампа та отримання Республіканською партією США повного контролю над виконавчою і законодавчою гілками влади (з шансами впливати й на судову) будуть багато і прискіпливо аналізуватися. Не завадить поговорити на цю тему та спробувати зробити свої висновки й українцям.
Розколоте суспільство
Президентська виборча кампанія у США отримала вдосталь негативних епітетів (від потворної до кепської), проходила на тлі безпрецедентного суспільного розколу. Характерним трендом стала не щира прихильність до того чи іншого кандидата, а саме негативне ставлення виборців з обох таборів до того чи іншого висуванця. Як зазначало видання "Голос Америки", вислови "чесний" і "заслуговує довір'я" - зовсім не ті слова, які більшість американців використовують, щоб описати двох основних кандидатів у президенти - демократку Гілларі Клінтон і республіканця Дональда Трампа. Під час опитування, проведеного напередодні виборів відомою організацією "Геллап", тільки 32% американців характеризували б так Клінтон і 36% - Трампа. Здавалося, прибічники Трампа симпатизували йому тому, що він не є кар'єрним політиком із Вашингтона, а має "досвід реального життя", чого, на їхню думку, бракувало Гілларі Клінтон.
До коктейлю негативних емоцій слід також додати реальний страх американців, викликаний низкою терористичних актів, скоєних у їхній країні не якоюсь таємничою "Аль-Каїдою" з далекого Афганістану, а їхніми ж співвітчизниками, зростання міжрасових конфліктів.
Слід зазначити, що останніми роками відбулося певне відчуження американської політичної еліти від пересічних громадян, які вочевидь не мали наміру змиритися з цим фактом. Зокрема, за даними впливового британського журналу "Економіст", за період 2002–2015 рр. кількість американців, які вважають, що в їхній країні влада належить народу, зменшилася майже вдвічі - з 44% до 23%. Виявилося, що внаслідок широко розрекламованої глобалізації, розвитку вільної торгівлі, зняття бар'єрів для інвестицій тощо збагачується лише незначний прошарок американців, а решта - втрачають роботу, звичний стиль життя та рівень добробуту і, як наслідок, - впевненість у майбутньому.
Відсутність виразної реакції американського істеблішменту на ці тенденції є наочним підтвердженням і відчуження, і розчарування. Останнє доволі чітко виявилося у даних своєрідного анти-рейтингу Гілларі Клінтон, - близько 55% американців сприймають її негативно.
Інший приклад - симпатії до сенатора-демократа від штату Вермонт Берні Сандерса багатьох молодих, ліберально налаштованих американців, які раніше не цікавилися ані політикою, ані виборами. Ці тренди можна пов'язати зі значним невдоволенням занадто великим впливом космополітичних супер-багатіїв на політику у світі загалом і в США, зокрема, та з ерозією середнього класу, що спостерігається у країні впродовж останніх десятиліть. Так, за даними авторитетної американської соціологічної установи "П'ю Рісеч Сентер", кількість дорослих американців, що вважаються такими, які належать до середнього класу, зменшилася з 61% у 1971 р. до 50% у 2015-му.
Тобто в Америці невпинно зменшується кількість свідомих і політично відповідальних виборців. Відтак, за оцінками експертів, скорочуються й інформаційно-аналітичні програми в мас-медіа, розраховані саме на цю категорію читачів і глядачів.
Натомість поповнюються лави тих, хто в умовах бурхливого розвитку "суспільства реаліті-шоу" легко піддається емоціям і впливам різних маніпуляторів. Саме ці технології, серед іншого, активно використовували організатори виборчої кампанії Трампа.
Значно збільшилося електоральне значення різних інформаційних вкидань. Так, нинішнього року ми стали свідками злетів і падінь у симпатіях американців у відповідь на резонансні скандали навколо відомих висловлювань Трампа щодо жінок та зберігання Клінтон конфіденційної інформації для службового використання на своєму особистому поштовому сервері. Останній скандал, фактично, став фатальним для кандидатки від Демократичної партії.
Звісно, вплив засобів масової інформації на вибори у США завжди був величезним. Однак саме нинішнього року наочно виявилося, що, незважаючи на багатолітні традиції та різні запобіжники, американська політична система не має повного імунітету проти відвертого популізму.
З іншого боку - на тлі космічних цін на навчання в американських університетах збільшується кількість молоді з "соціалістичними" поглядами, яка позитивно сприймає і відповідно реагує на гасла "безкоштовної освіти", "політичної революції", "підвищення мінімальної заробітної плати". При цьому прибічники Берні Сандерса шляхом широкого "краудфандингу" продемонстрували й неабиякі креативні можливості нових демократів. Не виключено, саме за ними, а не за традиційним істеблішментом прозирає майбутнє Демократичної партії.
Звісно, це явище - не унікальне для США. Криза довіри до владних інституцій серед населення розвинених країн уже є тенденцією (і референдум у Нідерландах щодо Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, і референдум у Великій Британії щодо виходу з ЄС великою мірою ілюструють цю ж тенденцію), але нинішнього року вона особливо яскраво проявилася у США.
І, безперечно, зовсім невипадково саме на дискредитацію політичної системи Сполучених Штатів в очах її громадян були спрямовані системні інформаційні провокації кремлівських ЗМІ, недавні хакерські атаки, у причетності до яких підозрюють російські спецслужби.
Зазначена ситуація не є унікальною і для України, де неспроможність влади ні говорити чесно зі своїми громадянами, ні, тим більше, забезпечити розвиток економіки та зростання добробуту викликають очевидні емоції українців, що їх пропаганда та інші інструменти ворожої держави тут-таки вміло спрямовують на підрив віри у власні цінності, власну політичну систему, сумнів в обраному способі життя, підрив бажання захищати свою країну тощо. Але вибори у США гостро порушили й іншу проблему: пильнувати і плекати потрібно не лише настрої співвітчизників, спільні цінності. Постійної уваги та різних форм захисту потребує не лише територія держави чи демократія як обрана народом форма правління, а й конкретні механізми її забезпечення - такі як виборчі закони, процедури, державні та громадські інституції, що діють у цій сфері.
Завершення епохи "політкоректності"?
Феномен Трампа полягав у тому, що він зміг добре відчути настрої чималої кількості білих американців, які належать до робітничого класу, працюють у реальному секторі економіки, не люблять іммігрантів, виступають за збереження християнської спадщини Америки, не довіряють вашингтонському істеблішменту і бояться ісламу. Трамп скористався невдоволенням частини білих американців, фактично очоливши прихований "бунт білих чоловіків" проти популярного гендерного мейнстріму 2000-х. Багато прибічників Трампа значною мірою невдоволені так званою "політкоректністю", серйозно стурбовані політикою демократів, спрямованою на посилення системи контролю за продажем вогнепальної зброї у Сполучених Штатах, і не сприймають того, що сьогодні називають відчуженням влади від народу.
Невипадково під час партійних праймеріз Трамп доволі легко переміг представників політичного істеблішменту, зокрема сенаторів Марко Рубіо і Теда Круза, відомого республіканця з Огайо Джона Кейсіка. Можна також згадати, що колишній губернатор Флориди Джеб Буш, незважаючи на чудові стартові перспективи, чималі зібрані кошти і симпатії республіканської партійної верхівки, ще в лютому оголосив про припинення участі у виборчій кампанії. Як він сам пояснив: "З огляду на низьку підтримку з боку виборців в Айові, Нью-Гемпширі та Південній Кароліні".
Однак очевидно, що проблема значно ширша. Як зазначав напередодні виборів один консервативний оглядач: "Американці більше не впевнені у своєму національному проекті. Вони більше не довіряють інституціям і не мають віри у спільну долю. Це криза національної мети. В основі кризи - сумніви у власній ідентичності та базовому здоров'ї життя громади".
Вже згаданий "Економіст" у жовтневому числі писав: "У більш традиційної білої Америки поєднання економічних і культурних переживань вилилось у справді пригнічені настрої. На останнє не можна не зважати. Втім, це також посилило неабиякий шовінізм, без якого важко пояснити вибуховий успіх расистської, зрозумілої переважно "своїм", риторики Трампа та бурхливий настрій його білосніжного натовпу. Республіканці-циніки, а надто консервативні телеведучі, які формують думку мільйонів білих похилого віку, заробляли гроші, підігруючи упередженням. Просуваючи такий собі консерватизм "здорового глузду", що таврував іммігрантів, лібералів та не вельми заможні верстви населення, і щедро присмачуючи його теоріями змов, вони дали цим упередженням голос. Успіх Трампа побудований на розумінні того, що жоден із республіканських лідерів не взяв цю балаканину на озброєння настільки, наскільки з нею погоджувалися мільйони їхніх виборців, і це створило нішу для безвідповідального демагога".
Цьогорічні масові заворушення в різних американських містах наочно показали, що міжрасові конфлікти у США зовсім не канули в минуле, а напруга і недовіра у відносинах між білими й афроамериканцями продовжує бути високою. Якщо американське суспільство не зможе знайти виваженого і обопільно прийнятного підходу до цієї проблеми, вона, імовірно, дуже гостро постане вже напередодні виборів 2020 р.
Якою буде зовнішня політика президента Трампа?
У сфері національної безпеки та зовнішньої політики також точилися гарячі дискусії з приводу позицій США у сучасній системі міжнародних відносин, тероризму, "Ісламської держави", ситуації на Близькому Сході, нерозповсюдження ядерної зброї.
За наявною інформацією, зовнішньополітичні питання неабияк сколихнули і численну українську громаду, яка традиційно тяжіла до Республіканської партії.
Під час передвиборної кампанії Дональд Трамп зробив багато суперечливих заяв, які важко пояснити чимось іншим, ніж відсутністю в нього знань та комплексного системного бачення міжнародних відносин і ролі Сполучених Штатів на світовій арені.
Але, навіть попри очевидну недостатню поінформованість для обґрунтованих прогнозів (це на загал є найбільшою проблемою, пов'язаною з Трампом, - його непередбачуваність), передвиборна риторика Дональда Трампа дає підстави припустити, що в зовнішньополітичній сфері він є прихильником сучасної версії доволі традиційної для США політики "ізоляціонізму"*. Це також віддзеркалює настрої тих американців, які вважають, що США робили й роблять багато корисного для Світу, а той відповідає невдячністю.
Слід зазначити, що, за даними вже згаданої американської установи "П'ю Рісеч Сентер", дві третини республіканців підтримують збільшення військових витрат, 62% вважають пріоритетними внутрішні проблеми, а 74% республіканців розцінюють міграційну кризу і біженців як загрозу добробутові США та підтримують рішучіші дії проти "Ісламської держави".
Отже, Трамп має відповідати цим настроям та демонструвати неабияку рішучість у розв'язанні найгостріших міжнародних питань. Очевидно, він жорстко протидіятиме "Ісламській державі", і необхідність альянсів для цього диктуватиме доцільність повернути на стратегічний рівень партнерство з Ізраїлем, із яким Вашингтон у вересні нинішнього року вже уклав угоди про надання 38 млрд дол. військової допомоги.
Водночас, поки що не визначене реальне ставлення Трампа до подальшої долі ядерної угоди з Іраном, хоча експертам відома його доволі гостра критика на її адресу. До речі, саме тому іранці, як і багато українців, відчайдушно не хотіли приходу Трампа у Білий Дім.
Незрозуміло також, чи усвідомлює президент-республіканець, що втручання Росії в Сирії лише поглиблюватиме кризу в цій країні та на Близькому Сході загалом, виштовхуючи нові й нові хвилі міграції до Європи, яка вже захлинається і від мігрантів, і від зростання ксенофобії. Отже, практично не прозирають його наміри щодо наповнення чимось іншим нинішнього курсу США на Близькому Сході.
Зовсім незрозуміло, як саме Трамп планує взаємодіяти з Китаєм: намагатиметься співпрацювати у певних питаннях чи йтиме на конфронтацію, адже Пекін, скориставшись миром, встановленим завдяки США в Азійсько-Тихоокеанському регіоні після Другої світової війни і налагодивши потужну регіональну торгівлю та інвестиційне співробітництво, нині явно узяв курс на військово-політичне суперництво та економічну конкуренцію з Вашингтоном за вплив у цій і деяких інших частинах світу.
Сьогодні у Сполучених Штатах досить поширена думка, що КНР - це потенційна загроза і навіть ворог, із яким доведеться воювати в перспективі 10–15 років. Тим часом є й інша точка зору: Китай - відповідальніша країна, ніж путінська Росія, тому його слід відтягнути від РФ; треба якими-завгодно засобами не допустити союзу між Москвою і Пекіном, утримуючи останній у діючих рамках правил, що на загал влаштовує Вашингтон.
Трамп вважає, що Китай повністю контролює КНДР, тому попередні спроби зупинити ядерну програму цієї країни зазнали невдачі. Однак його натяки на прямі переговори з лідером Північної Кореї виглядають, щонайменше, трохи наївними.
Популярні в Україні гасла про зближення з Китаєм, як і беззастережне захоплення різного роду трансконтинентальними проектами, пропонованими цією державою, не можуть сприйматися інакше, як частина глобальної стратегії протидії США, свідчать, що в нашій країні немає усвідомлення можливості уже в зримій перспективі постати перед непростим зовнішньополітичним вибором: США чи Китай? Допустима і доцільна глибина співробітництва з Китаєм у контексті залежності нашої держави від США та загострення американо-китайського протистояння має негайно стати предметом найретельнішого всебічного осмислення в Україні. Тим більше що в перспективі така проблема може виникнути і щодо Японії та інших держав Тихоокеанського регіону, де Китай постійно підвищує ставки в безпековій грі, гарантуючи собі військово-політичну й економічну домінацію.
Під час передвиборних заходів і численних дебатів протягом усього передвиборного процесу Трамп говорив про переваги співпраці з Росією, особливо коли йдеться про боротьбу з угрупованням "Ісламська держава". При цьому експерт аналітичного центру "Атлантична рада" Джон Гербст вважає, що "Кремль сподівається на перемогу Трампа. Проте це ще не означає, що Трамп буде слабким супротивником для Путіна".
Є підстави очікувати, що Трамп, особливо на початковому етапі, намагатиметься налагодити відносини з Росією на базі так званої Realpolitik та боротьби з міжнародним тероризмом. Ну що ж, вибору, окрім того, щоб бути терплячими й далекоглядними, в нас, в Україні, схоже, немає. Але ми пригадуємо, що й чинний президент США Барак Обама починав із "перезавантаження" відносин із Росією й до останнього твердив про доцільність співпраці з РФ у конкретних питаннях - боротьби з тероризмом чи стратегічної безпеки. Пам'ятаємо і знаємо, чим усе це скінчилося.
Однак, чергова спроба нормалізації відносин з Росією, скоріш за все, не буде для Дональда Трампа простим кроком, адже значна частина американського істеблішменту, політиків, лідерів громадської думки, експертна спільнота ставляться до Москви зі значною недовірою, і новообраний президент - за будь-яких обставин - не зможе ігнорувати ні ці настрої, ні розслідування втручань у виборчий процес, ні провал спроб співробітництва в Сирії, ні подальшу деградацію міжнародної договірної бази з питань стратегічної стабільності, контролю над озброєннями.
Аналіз наявної інформації дає підстави вважати, що Трамп, щонайменше на початковому етапі своєї президентської каденції, намагатиметься надпрагматично ставитися і до НАТО, і до Європейського Союзу. Це позначатиметься на інтенсивності взаємодії України з НАТО і, можливо, на деякий час виправдає непослідовність України у визначенні свого членства в НАТО як законодавчо та концептуально визначеного пріоритетного завдання. Але вже в середньостроковій перспективі неготовність і боязнь української еліти чітко сформулювати завдання набуття членства в НАТО підриватиме спроби забезпечити нашій державі безпекову парасольку.
Можна сподіватися, що дистанціювання США від європейських справ і надалі розширюватиме можливості, відповідальність та вплив Німеччини. Можна також прогнозувати, що Велика Британія залишатиметься важливим стратегічним партнером США в Європі, хоча й поза ЄС. Це може бути ще однією підказкою для української дипломатії, де зосередити свої зусилля у пошуку відповіді на питання, як вибудовувати альянси і систему пріоритетів.
Найбільшою інтригою початкового періоду правління Дональда Трампа стане відповідь на питання, як 45-й президент США діятиме у світлі своїх передвиборних обіцянок переглянути торговельні договори та режими. Він або не розуміє, або приховує від своїх прибічників те, що його спроби вирішити за допомогою протекціоністських бар'єрів проблеми американської економіки, неодмінно стануть причиною глобального валу заходів у відповідь і, зрештою, боляче вдарять по інтересах і прибутках саме американських виробників, експортерів та інвесторів.
У цьому контексті особливо небезпечними для інтересів США видаються спроби Трампа перенести свій внутрішньополітичний популізм у зовнішню сферу, бо на тлі зростання інших центрів сили й швидких і водночас тектонічних змін у світовому геополітичному ландшафті небезпека послаблення існуючої системи альянсів США може не лише спричинити серйозну міжнародну кризу довіри, а й безповоротно змінити нинішній світовий порядок, в якому ніхто, включно з самим Трампом, не зможе гарантувати, що Америка знову стане суперпотугою (make America great again).
У більш загальному плані очевидно, що США не зможуть так просто відсторонитися від активного здійснення світової політики, зокрема тому, що вони є імперією (хоча й модерною), а для імперії політика nolens volens означатиме демонстрацію слабкості, що майже гарантовано призведе до втрати впливу і непередбачуваних негативних наслідків.
При цьому негайним результатом можливого дистанціювання Сполучених Штатів від міжнародної проблематики майже гарантовано стане швидке розмивання режимів контролю за розповсюдженням зброї масового знищення та засобів її доставки. А це вже створюватиме безпосередню загрозу безпеці США. Чи розуміють це Дональд Трамп та його радники з питань національної безпеки?
Отже, зовнішня політика президента Трампа наразі є доволі незрозумілою і важкопрогнозованою, що не може не турбувати ані нинішніх союзників Вашингтона, ані ті країни, які хотіли б мати відносини такого характеру зі Сполученими Штатами.
Однак успіх реалізації більшості із цих питань багато в чому залежатиме від спроможності новообраного президента продуктивно співпрацювати з Конгресом США. Нагальну необхідність цього було підтверджено 28 вересня ц.р., коли Конгрес подолав вето президента Обами і дозволив родичам загиблих під час терористичних актів 11 вересня 2001 року розпочинати юридичні дії проти держави Саудівська Аравія. До речі, зважаючи на зростаючу роль і активну політику Саудівської Аравії в регіоні Близького Сходу, врегулювання відносин із цією країною також буде одним з пріоритетних завдань нового господаря Білого дому, незалежно від того, чи усвідомлює він нині цю проблему.
А що ж Україна?
Сполучені Штати в осяжній перспективі залишатимуться єдиною державою в світі, яка здатна самостійно або у взаємодії з союзниками вирішити основну проблему України - надати ефективні гарантії безпеки (у контексті мінімізації загрози російського ядерного потенціалу). Окрім цього США мають найбільше доступних ресурсів для надання Україні політичної, фінансової та іншої допомоги. Готовність США надавати Україні допомогу в різних сферах є одним з ключовим факторів, що впливає на інших донорів. Можливі умови надання такої допомоги або гарантій безпеки, очевидно, залишатимуться найбільш прийнятними для України (якщо порівнювати з гіпотетичними пропозиціями Росії, Китаю, ЄС).
Але наявність у США таких ресурсів зовсім не означає, що американський уряд має чи матиме політичну волю застосувати їх в інтересах України. Це зумовлює одне з центральних завдань української держави - ефективно конкурувати за інтерес з боку США. Умови для цієї конкуренції непрості незалежно від імені президента США. Але є підстави вважати, що для України ситуація може виявитися ще складнішою, ніж для інших претендентів.
Якщо абстрагуватися від суми американської допомоги (вона є, і значна), останні два з половиною роки української дипломатії в США навряд чи можна назвати цілком успішними. США та їхні союзники нав'язали українській владі сумнівну лінію поведінки у питаннях протидії російській збройній агресії (не противитися окупації Криму, зробити ставку на переговори в Донбасі), не надавши жодних гарантій або достатньої допомоги для припинення кровопролиття та повернення тимчасово окупованих територій. Українська влада натомість не лише бездарно розтринькала кредит довіри з боку американців, утворений завдяки жертвам українців під час Революції Гідності, а й примудрилася створити низку скандалів.
Насамперед, провальною і недоречною була спроба зіграти на протиріччях між президентом-демократом Обамою і контрольованим республіканцями Конгресом восени 2014 року. Білий Дім чітко дав зрозуміти українському президенту: він чекає від Порошенка лише двох меседжів - мир та реформи. Але зібравши від імені жертв і героїв Революції Гідності оплески в Конгресі США, Петро Порошенко звернувся до американського парламенту з проханням надати Україні статус "основного партнера поза НАТО" (фактично - оголосити союзником з юридичними гарантіями захисту) і надати військову допомогу озброєннями.
Як наслідок - уже за кілька годин після всього того, що записні піарники подавали як тріумфальну появу в Конгресі США, Петро Порошенко вийшов з Білого Дому, будучи "переконаним" президентом Обамою в тому, що "Україна вже і так має більше, ніж їй потрібно". Як ми знаємо, Україна досі не отримала запитуваних озброєнь смертельного ураження, а "українське питання" стало компетенцією віце-президента США Джо Байдена, а не глави американської держави.
Розчаруванням для американців стала розгорнута українською владою "боротьба з олігархами" і корупцією, наростання хвилі обурення в українському суспільстві недостатністю реформ, індивідуальні корупційні й інші скандали за участі українських небожителів.
Але, як "модно" говорити в Вашингтоні, Україна вирішила "не змарнувати ще однієї можливості змарнувати можливість". Під час президентської виборчої кампанії в США українська влада вирішила ще раз зіграти на внутрішніх протиріччях в США і підтримати Гілларі Клінтон у боротьбі за президентську посаду. В серпні 2016 року голова Національного антикорупційного агентства України Артем Ситник підтвердив дані з т.зв. амбарної книги Партії регіонів України про отримання значних сум Полом Манафортом, який обіймав посаду голови виборчого штабу Дональда Трампа. Ця заява не могла залишитися непоміченою в США: П.Манафорт був змушений офіційно залишити посаду; штабу Д.Трампа було завдано відчутного іміджевого удару.
Як відомо, не судять лише переможців. Але Клінтон програла. І Україна стала заручником необдуманих кроків своєї влади. У цьому контексті можна пригадати невдалу спробу президента України організувати зустріч із Дональдом Трампом під час перебування на сесії Генеральної асамблеї ООН у вересні 2016 року. Можна лише додати, що політичний вплив Пола Манафорта на президента США Дональда Трампа залишається значним, так само як тісними залишаються його зв'язки з представниками колишньої Партії регіонів.
Додамо сюди незбагненні з погляду протоколу і державницької позиції масові твіти, пости й заяви українських міністрів, депутатів та посадовців проти Дональда Трампа - і можна сміливо стверджувати, що українська влада примудрилася зіпсувати відносини з 45-м президентом США ще задовго до його вступу на посаду.
Сміхотворними є рекомендації деяких вітчизняних експертів придивлятися до політичної постаті новообраного віце-президента США Майкла Пенса, оскільки він опікуватиметься українським досьє. На практиці початок взаємодії з новою адміністрацією США складається таким чином, що у виконавчій владі рівень контактів з Україною може обмежитися не те що віце-президентом, а навіть і не заступниками державного секретаря США.
Тому актуальним надскладним завданням для української дипломатії буде пошук не лише тем для можливої співпраці зі США, а й тих друзів і союзників, які обстоюватимуть в адміністрації Дональда Трампа українські інтереси.
Активність посла України в США Валерія Чалого в середовищі Конгресу, неурядових організацій свідчить про те, що дипломат розуміє і сприймає цей виклик. Однак проблема привернення уваги Білого дому до українських питань не вирішується виключно на рівні посла.
Цілком може бути, що повернення довіри до української влади відбуватиметься дуже повільно і на основі вирішення конкретних проблем і питань як уряду, так і бізнесу США. Це вимагатиме створення дуже гнучкої та ефективної системи реагування. Щось подібне вже було в Україні - у період останніх років каденції президента Кучми, коли ефективний і дієвий посол у Вашингтоні Костянтин Грищенко мав прямий доступ до вищих керівників держави, які у свою чергу завжди швидко перевіряли інформацію та пропозиції посольства й організовували їх реалізацію на практиці. Це, зокрема, дало свого часу змогу швидко зреагувати на американські потреби при підготовці до вторгнення в Ірак, запропонувати військову допомогу і на цьому тлі розтопити кригу дипломатичної блокади, що виникла внаслідок Гонгадзе- та "Кольчуга"-гейтів.
Зважаючи на прогнозовану чутливість новообраного президента США до потреб великого бізнесу, а також з урахуванням необхідності для України започаткувати критично важливе співробітництво зі США у військово-промисловій сфері, і український президент, і влада загалом повинні бути готові до того, що не всі оборонні замовлення мають обслуговуватися виключно своїми (у прямому і переносному значеннях) заводами, і не весь прибуток має осідати в кишенях українських власників.
Предметними повинні стати позиції щодо оборонної та військово-технічної співпраці. Давно слід подумати не про безкінечне випрошування американської військової допомоги, а й про те, що Україна власним коштом могла би зробити в тій-таки Сирії. Необхідність активнішого втручання в ситуацію в цій державі зумовлена не лише загальнополітичними мотивами, присутністю там низки важливих для України гравців (Ізраїлю, Туреччини, Саудівської Аравії), а й досить практичною потребою вивчати способи застосування Росією тих видів військової техніки і озброєнь, які ще не були, але, на жаль не виключено, ще будуть застосовуватися і проти нашої держави. Важливими залишатимуться й успішна реалізація діючих програм, запровадження нових, регулярна участь у спільних навчаннях, військових обмінах, більша відкритість до США у реформуванні оборонного відомства та вітчизняних спецслужб тощо. Це створить атмосферу довіри, яка дасть змогу реалізувати різні напрацювання, зокрема й чутливого характеру.
Не забуваймо, що істотною складовою всебічної підтримки України з боку наших американських партнерів мають стати відповідні великі інвестиції в українську економіку та сталі торговельні зв'язки. Хай як складно це буде, але доведеться шукати форми надання преференцій американським компаніям і фінансовим установам з метою їх якомога більшого залучення в українську економіку.
За час президентства Обами, як і в попередні роки, Україна так і не спромоглася вивести формально існуюче стратегічне партнерство зі США на реально стратегічний рівень. Ми по-різному бачили світ, по-різному оцінювали головні загрози й виклики, по-різному дивилися в майбутнє. Ми прикривали безвідповідальність і постійні вагання у зовнішній політиці нескінченими розмовами про так звану багатовекторність, яка, і це не було секретом для Вашингтона, часто приховувала кланово-меркантильні або кон'юнктурно-особисті уподобання.
Слід відверто визнати, що впродовж майже всіх років незалежності офіційному Києву було завжди комфортніше вирішувати політичні, економічні та інші питання саме з ментально близькою Москвою, а не з прискіпливим і вимогливим Вашингтоном.
У національних інтересах України - істотно посилити взаємодію з усіма гілками влади США, політичними колами, засобами масової інформації та українською громадою. І це не просто чергова рекомендація, а, без перебільшення, одна з основних гарантій нашої незалежності та рецепт виживання щонайменше на близьку і середньострокову перспективу.
Серйозної дискусії з новою адміністрацією США потребуватиме питання визначення і наповнення інституційних механізмів в українсько-американських відносинах. Але перед тим ми повинні зробити "домашню роботу" і визначити, що саме пропонуватимемо новій американській адміністрації як актуальний порядок денний двосторонніх відносин.
Як виявилося, саме це, а не благодійні внески наших філантропів, які прагнули долучитися до глобалізованої еліти, увійти до різних приватних фундацій, є запорукою належної уваги США до української проблематики.
З огляду на складність завдання налагодити продуктивне партнерство з адміністрацією Дональда Трампа, безперечно слід вирішувати й питання щодо професійної лобістської структури України у Вашингтоні.
Можна констатувати, що майже дворічний дискурс стосовно невиконання США своїх зобов'язань у рамках Будапештського меморандуму 1994 року виявився малопродуктивним. Вочевидь, офіційний Київ нині просто хотів би приховати за ним свою повну бездіяльність упродовж більш ніж 20 років у сфері забезпечення обороноздатності країни. Тому мусимо перегорнути цю сторінку і почати працювати над досягненням реальних цілей. Керівництво й еліта України повинні нарешті зрозуміти, що час, коли можна було покласти відповідальність за безпеку країни лише на міжнародно-правові документи, минув. І, здається, назавжди.
Отже, у перспективі Київ повинен докласти всіх можливих зусиль, щоб трансформувати існуюче партнерство у справжні союзницькі відносини. І головним у цьому союзництві має бути не назва, а його сутність - взаємне й чітке розуміння, для чого воно потрібне і яку субстантивну користь несе обом сторонам.
"Працювати наполегливо і системно по всіх можливих каналах!" - має стати основним гаслом української влади на американському напрямку.
* Американський ізоляціонізм - курс у зовнішній політиці США, що базується на ідеї мінімально необхідного залучення країни до світових справ і неучасті у конфліктах поза Американським континентом. В основі американського ізоляціонізму лежить відома теза першого президента США Джорджа Вашингтона про доцільність розвитку торговельних відносин з іншими державами за "мінімально можливих політичних зв'язків". Певним продовженням курсу на ізоляціонізм США можна вважати "Доктрину Монро" 1823 року, в якій, серед іншого, зазначалося, що США не зазіхають "на втручання у внутрішні справи європейських держав". Американський ізоляціонізм 30-х років ХХ століття базувався на широко вкоріненому бажанні населення і частини політиків триматися осторонь від тогочасних небезпечних подій у Європі. Певною противагою ізоляціонізму в ті роки був курс президента Рузвельта - одного з небагатьох представників американського істеблішменту, які бачили загрозу з боку нацистської Німеччини, не виключали можливості майбутньої конфронтації і розглядали різні варіанти протидії агресивним зазіханням Гітлера.