У далекому 1998 р., коли підготовка до президентських виборів 1999-го вже розпочалася, один із працівників Адміністрації президента України в розмові "за келихом кави" відзначив, що жодне зовнішньополітичне рішення, навіть найнеобхідніше, не береться до розгляду, якщо одним із його наслідків може стати бодай мінімальне зниження рейтингу тодішнього президента Л.Кучми. І навпаки: якщо той або інший зовнішньополітичний крок обіцяє додати хоча б 0,5% популярності, він обов'язково буде зроблений, навіть ціною "тимчасових зовнішньополітичних втрат". Схоже, аналогічною логікою керувалося й російське керівництво, прийнявши рішення про окупацію Криму. Різкий стрибок популярності В.Путіна - понад 70% жителів РФ, серед яких виявилося і багато любимих українцями акторів та діячів культури, що підтримали його дії, - промовисте свідчення цього.
Китайське прислів'я стверджує, що, коли дуже захотіти, тигра можна осідлати, але злізти з нього потім буде неможливо. Володимир Путін осідлав тигра під назвою "російська влада" ще 14 років тому. Болотна площа в Москві показала йому, що перший український Майдан не минув безслідно. Осідланий тигр, який донедавна спав, заворушився. Другий український Майдан міг остаточно його розбурхати. Тому Кремль вирішив діяти на випередження і наприкінці лютого дав старт "російській весні".
Звісно ж, мотивів для рішення про загальний наступ на Україну та анексію Криму було набагато більше. Тут і традиційні мантри про недопущення вступу України в НАТО та ЄС, і спроба примусити українських (і європейських теж) політиків вибирати між євроінтеграцією й територіальною цілісністю нашої держави, і блокування українських зусиль із розробки енергоносіїв на континентальному шельфі та у виключній економічній зоні, і низка інших причин, які вже неодноразово називали українські експерти. Але основоположним, глибинним мотивом рішення В.Путіна про анексію Криму був усе ж таки той "основний інстинкт", який примушує вершника на тигрі, що летить крізь джунглі, дедалі міцніше чіплятися за його шкуру, розуміючи: "нормально жити" він може рівно доти, доки в змозі триматися верхи.
Не виключено, що Кремль прийняв остаточне рішення про анексію Криму, побачивши досить мляву реакцію Заходу на введення російських військ на півострів та на результати референдуму. Чи могла бути реакція Заходу іншою? Навряд. Принаймні не в умовах "дивної війни" в Криму, де "військові дії" велися в основному навкулачки, штатне озброєння українських військових, як правило без жодного пострілу, здавалося на склад під "спільний контроль", а важке озброєння, за дуже малим винятком, переходило до рук росіян навіть без спроб попередньо його пошкодити. Виключення РФ з "Великої вісімки", заборона на в'їзд для російських діячів та заморожування їхніх активів (якщо знайдуть) були цілком прогнозованими кроками й не вважалися російською стороною такими, що здатні нівелювати внутрішньополітичні здобутки. Ще кілька років тому В.Путін провів кампанію, метою якої було примусити російських посадовців під загрозою втрати посади позбутися власності за кордоном. Навряд чи хтось із них відмовився від своїх закордонних активів, але їх було переписано на дружин, дітей та інших довірених осіб, на яких поки що санкції не поширюються. До речі, те ж саме стосується й колишніх українських посадовців, які потрапили під санкції в Європі та Америці. Запровадження заборони на в'їзд також може дати протилежний ефект. Принаймні досвід Білорусі свідчить, що потрапляння її вищих чиновників до "заборонного" списку є для них хорошою рекомендацією, оскільки свідчить про їхню лояльність правлячому режиму.
Більш вагомими за наслідками можуть виявитися санкції, які США та їхні союзники обіцяють Росії у разі подальшої ескалації напруженості (очевидно, продовження концентрації російських військ на східних кордонах України такою не вважається; для цього слід дочекатися нового вторгнення). Обіцяний Б.Обамою дозвіл на експорт сланцевого газу із США до Європи та накладення скоординованих санкцій на окремі сектори російської економіки, в першу чергу експорт енергоносіїв, дадуть очікуваний ефект у середньостроковій перспективі.
Цей ефект неминуче накладеться і на зміну настроїв серед тих жителів Криму, хто під час референдуму голосував за більш заможне і спокійне життя. Обіцяні штатними кремлівськими пропагандистами мільярдні інвестиції в Крим відразу після референдуму чарівним чином трансформувалися у щомісячну допомогу на суму 80-90 млн. дол., що співрозмірно дотаціям, які надавалися з Києва. Плюс їх неефективне, м'яко кажучи, використання. Російського рівня пенсії вже трансформувалися в українські за розміром: виплачувані в рублях. Плюс провал цьогорічного курортного сезону і неминучий програш конкурентної боротьби із Сочі, в інфраструктуру яких щойно було вкладено кілька десятків мільярдів доларів. Плюс поява величезної кількості надісланих із центру і охочих до кримської нерухомості нових чиновників та неминучий перерозподіл власності на користь "визволителів". Плюс "закручування гайок" у всіх сферах громадсько-суспільного життя, викликане набагато вищим рівнем авторитаризму в Росії (особливо різко відчутним на тлі попередніх 23 років життя кримської еліти в умовах слабкої центральної влади). На додачу - неминуча боротьба з "агентами Києва" по всьому Криму як прикриття для перерозподілу власності. Плюс монетизація пільг, негайне повернення до загального військового обов'язку та "почесне право", починаючи з 2017 р., служити по всій території неозорої "нової Батьківщини" - від Чечні і Дагестану до Владивостока, Камчатки й Чукотки. Ці та купа інших нових проблем ще до президентських виборів у РФ 2018 р. знімуть рожеві окуляри з очей тих, хто нині радіє приходу "визволителів".
Чи розуміє це Кремль? Думаю, так. Тому й вибори до кримських органів влади призначено аж на вересень 2015 р. Доти, очевидно, планується, згідно з програмою мінімум, локалізувати/видавити/зачистити кримських татар, проукраїнські або просто потенційно опозиційні елементи на півострові, а за програмою максимум - остаточно вирішити "українське питання" шляхом застосування за призначенням того військового угруповання, яке нині нависає над усім нашим східним кордоном.
Розгортання польових штабів і медпунктів промовисто свідчить, що В.Путін не має наміру чекати, доки результати зовнішніх санкцій накладуться на згадані вище зміни у настроях людей. Він не чекатиме, доки Крим, який нині так легко впав до рук вершника, що скаче верхи на тигрі, перетвориться на чемодан без ручки, під вагою якого вершник злетить донизу...
Ризикну припустити, що наразі в Кремлі зважують усі "за" і "проти" щодо конкретної дати "визвольного походу" російської армії проти "бендерівських загарбників". Серед можливих варіантів конкретних дат його початку на думку спадають дві: серпень (є хороші шанси "закінчити все" ще до появи запізнілої зі зрозумілих причин реакції Заходу) або, наприклад, 9 травня (якщо виявиться, що на президентських виборах в Україні переможе "неправильний" кандидат).
Що робити Україні за цих умов?
По-перше, бажаючи жити в мирі, слід усе ж таки готуватися до війни. "Революція чогось варта лише тоді, коли вона здатна себе захистити", - цей вислів, якому майже сто років, для нас не втрачає актуальності. Наші солдати мусять бути психологічно готовими стріляти в агресорів, яких ще вчора вважали друзями та братами, а офіцери й генерали, багато яких служили пліч-о-пліч із росіянами ще в Радянській Армії, - не мати жодних сумнівів, віддаючи наказ про відкриття вогню. Інакше за їхні сумніви та психологічну неготовність доведеться розплачуватися новими Крутами, окупацією Лівобережжя (з Києвом включно) та Півдня...
По-друге, на отримання істотнішої, ніж досі, зовнішньої допомоги ми можемо сподіватися лише після того, як самі почнемо робити не менше. Якщо хочемо вагоміших санкцій із боку Заходу, мусимо показати приклад. Де наші списки російських посадовців, причетних до військової окупації й анексії Криму, яким заборонено в'їзд в Україну і чиї активи в нашій державі заморожені? Ну то й що, що ці активи зареєстровані, як правило, на безіменні офшорні компанії? Розкриття кінцевого власника - цілком посильне завдання, особливо, якщо звернутися по допомогу до фінансових розвідок США та їхніх союзників. Чи було вислано з України російських дипломатів, чия діяльність несумісна з дипломатичним статусом? Чи хоча б запроваджено обмеження на їх пересування по Україні? Ці кроки й тепер зробити ще не пізно.
По-третє, вважаю, що ідея побудови "фінської моделі" співіснування України і РФ перспективна. Членство України в ЄС і формальний нейтралітет разом із гарантіями непередачі на Захід українських технологій, які є основою ракетно-ядерних сил РФ, можуть стати базою для довготривалої нормалізації відносин із Росією. Чи погодиться на такі умови нинішнє російське керівництво? Не знаю. Але слід також пам'ятати, що Фінляндія прийшла до нинішніх відносин із РФ ціною тяжких випробувань. Зокрема, фіни зі зброєю в руках відстоювали право на суверенітет під час "зимової війни" 1939-
1940 рр., заплативши за це життями майже 50 тис. своїх військовослужбовців. Червона Армія хоча й перемогла, але понад
330 тис. загиблих бійців продемонстрували радянському керівництву безперспективність силового тиску на Фінляндію.
По-четверте, слід негайно вносити зміни до Стратегії національної безпеки України та Військової доктрини, визначати в них ймовірних противників і потенційних союзників. У нас немає часу придумувати нову програму реформ усього безпекового сектору, тому слід просто продовжувати здійснювати заходи, передбачені у щорічних планах співробітництва Україна-НАТО, які традиційно виконувалися ледь наполовину.
По-п'яте, визнати, що у разі продовження агресії зі сходу та півдня війну силами лише регулярних військ ми не виграємо. Це можна буде зробити лише шляхом партизанської війни, яка збільшить матеріальну "ціну перемоги" до непідйомного для Росії рівня. І до неї треба готуватися вже тепер. Окрім спеціальних заходів із підготовки (в т.ч. до пошкодження нашої інфраструктури, яку можуть використати окупанти), необхідно терміново прийняти закон, який дозволяє вільне володіння зброєю всім, хто служив в армії і склав іспит на вміння нею правильно користуватися.
По-шосте, варто скористатися сприятливою для України міжнародною ситуацією і спробувати вирішити ті стратегічні завдання, які донедавна залишалися недосяжними. Зокрема, є певні підстави вважати, що, під тиском обставин та йдучи назустріч проханням союзників, Туреччина може переглянути свою позицію стосовно пропуску через Босфор танкерів із нафтою та скрапленим газом для України. З цих самих міркувань, чому б не запропонувати Анкарі задіяти трубопровід Джейран-Самсун для заповнення нафтою маршруту Одесу-Броди тощо. Канада, чия підтримка України не потребує додаткової реклами, буквально за років два матиме надлишкові потужності з виробництва скрапленого газу, і канадський прем'єр С.Гарпер у середу висловив сподівання на його поставки до Європи.
По-сьоме, варто започаткувати двосторонні проекти з навчання українських військових і правоохоронців у навчальних закладах США, Канади та країн ЄС. Нині, коли симпатії і співчуття всієї світової спільноти на боці України, є як ніколи велика можливість отримати значну кількість навчальних місць для українських курсантів у найкращих західних закладах і за рахунок приймаючої сторони. До того ж наші військові, зокрема й виведені з Криму, побувавши на навчанні за кордоном, на власні очі побачать перспективу, за яку варто далі боротися...
По-восьме, створити урядову комісію з питань Криму під керівництвом не нижче віце-прем'єр-міністра. Пізніше, у разі необхідності та наявності коштів, її можна буде трансформувати в окреме Держагентство у справах Криму. Завдання комісії - координація вирішення всього масиву питань, які виникли внаслідок анексії Криму, а також розробка і реалізація державної політики, спрямованої на реінтеграцію країни. Саме ця комісія повинна приділяти окрему увагу забезпеченню прав людини, корінних народів та національних меншин у Криму, вимагаючи від Росії їх безумовного поважання і дотримання.
Після вирішення найнагальніших проблем, пов'язаних із "процесом розлучення", доведеться створювати в Херсоні чи Миколаєві орієнтований на Крим дослідний та інформаційний центр, збільшувати ретрансляційні потужності для орієнтованих на кримську аудиторію теле- і радіоканалів України, FM-станцій, спеціалізованих програм (на кшалт Радіо Свобода), інтернет-порталів тощо.
Одне слово, є безліч можливостей і ще більше роботи, яку нам необхідно зробити. І, за великим рахунком, лише від того, як ми ними скористаємося і як добре виконаємо свою роботу, залежить, у якій країні ми житимемо далі. І чи вона залежатиме від примх "вершника на тигрі". І чи взагалі спроможний буде цей вершник продовжувати втримувати "чемодан без ручки"...