1 вересня 2014-го. Маріуполь живе очікуванням штурму. Від нещодавно захопленого Новоазовська до нової столиці області - чотири десятки з лишком кілометрів. Половина танкового переходу.
Східний блок з купи хаотично звалених мішків з піском повільно перетворюється на подобу фортифікаційної споруди, трактори підтягують бетонні плити, бійці незграбно маскують пригнану ЗУшку, невеличка група місцевих активістів оскаженіло риє окопи. Похмурі хлопці з "Азова", ігноруючи заборонну табличку оскаженіло курять біля розташованої неподалік заправки (через шість днів вона злетить у повітря від прямого влучання "Граду") і обговорюють останні новини. Напередодні неподалік Безіменного підбили сторожовий катер прикордонників. А вночі (кажуть) з місцевої міліцейської зброярки за розпорядженням начальства вивезли кудись у тил усі стволи, які не на руках. Від гріха.
Гуркотить порт. Проспектом Леніна пролітає весільний кортеж. Мер Хотлубей старанно імітує створення штабу оборони міста. У готелі "Спартак" представники ОБСЄ доблесно знищують запаси віскі. На обличчях перехожих ще немає ознак страху, але вже немає слідів безтурботності.
А в місцевих школах, як і по всій країні, - перший навчальний день. З дверей 66-ї спеціалізованої випурхнули збуджені першоклашки. Веснянкуватий вихрастий хлопчик потонув в обіймах розчулених батьків. Ще зовсім молодий тато, лагідно погладжуючи правою рукою чубату голову нащадка, лівою швиденько відчепив від лацкана новенького піджачка синьо-жовту стрічечку. Мить подумав і, скоса глянувши на мене, сховав клаптик у задню кишеню джинсів.
Його рухи не були метушливими. Та все одно здавалися трохи злодійкуватими. Він не кинув частинку національного прапора собі під ноги. Але й не залишив на грудях сина. Він її сховав. Акуратно. І глибоко.
Ця картинка часто виникала у пам'яті під час поїздок на стріляючий Схід. Байдуже обличчя незнайомого маріупольського хлопця і його полохливий жест постають перед очима, коли вкотре чую про реінтеграцію неконтрольованих територій Донбасу. Про майбутнє чималого шматка країни і долю людей, які його населяють.
Люди і папери
Чергове припинення вогню тривало прогнозовано недовго. Поновлення артобстрілів і бойових зіткнень стало очікуваною російською відповіддю затятості української сторони на переговорах у Мінську. Москва вдалася до тактики, що виправдала себе раніше, - загострення бойових дій зазвичай робило Київ згідливішим. "Розморожування" конфлікту щоразу викликало занепокоєння Заходу, політики й дипломати звично тяглися до слухавок. Київські абоненти, які цілком природно страшаться масштабної війни і так само природно бояться втратити фінансову допомогу, йшли на нові поступки. Так народжувалися угоди й домовленості - офіційні й залаштункові, писані й неписані.
Цілком імовірно, так буде й цього разу. Стрілянина на Донбасі перетворює розмови про вибори на неконтрольованих територіях на марні. Однак немов ігноруючи цей факт, 10 листопада міністр закордонних справ Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр говорить про них як про цілком можливу подію. Більше того, очільник німецького МЗС як про доконаний факт заявляє, що бунтівні території отримають додаткові повноваження ще до внесення необхідних змін до Конституції.
"У Парижі ми домовилися, що в день виборів на Сході України закон про особливий статус набере чинності на попередній основі (тут і далі виділено мною. - С.Р.). Якщо ОБСЄ підтвердить, що вибори були проведені належним чином, тоді закон набере чинності на постійній основі", - цитує високопоставленого дипломата агентство "Інтерфакс-Україна".
Раніше офіційні представники української влади, коментуючи підсумки, паризького саміту глав держав "нормандської четвірки", що відбувся на початку жовтня, жодного разу не згадували про подібну домовленість. Дострокове набрання чинності законом про "особливості" подавалося як побажання, з яким Київ, нібито, поки що не погоджувався. Одне з двох: або бреше Штайнмаєр, або лукавлять наші провідники. Ваша версія? І якщо це правда, то які ще домовленості залишилися таємницею?
Тим часом побачила світло концепція майбутнього закону "Про особливості застосування Закону України "Про місцеві вибори при проведенні позачергових місцевих виборів на території окремих районів Донецької і Луганської областей України". За нашою інформацією, документ (нез'ясованого авторства) уже надійшов до парламенту, де спеціальна робоча група має перетворити його на повноцінний законопроект.
У преамбулі концепції, іменованої "Концептуальні підходи", міститься посилання на пункт 18 перехідних положень проекту змін до Конституції. Нагадаємо, там вказується: "Особливості здійснення місцевого самоврядування в окремих районах Донецької і Луганської областей визначаються окремим законом". Нагадаємо також, що коментатори від влади регулярно наголошували: ця норма може втратити силу в разі невиконання протилежною стороною своїх зобов'язань; термін її дії обмежується терміном дії конкретного закону. Суперечлива теза. Викладене в концепції цю сумнівність підтверджує. Цитуємо:
"… пункт 18 Розділу XV, дія норм якого не обмежена в часі". Це означає: якщо конституційні зміни ухвалять, самоврядування окремих районів Донецької і Луганської областей (ОРДЛО) визначатиметься спеціальним законом доти, доки цю норму не вилучать з Конституції. А якщо закон матиме часові рамки, то їх доведеться продовжувати. Або ухвалювати новий.
Зрозуміло, концепція ще не закон, а закон - не Конституція. Але де гарантія, що "необмежена дія" спецзакону не є ще однією неофіційною домовленістю, досягнутою у Парижі, Берліні, Мінську et cetera?
11 листопада президент на зустрічі з новообраними міськими головами наголосив, що українська сторона продовжуватиме виконувати мінські угоди. Висловив надію, що конституційні зміни (що містять і згаданий пункт 18) будуть підтримані 2/3 голосів депутатського корпусу. І запевнив, що в цих угодах ховається довгоочікуваний мир.
Акомпанементом президентським словам були залпи в районах Авдіївки, Пісків, Мар'їнки, Майорського, Зайцевого, Новозванівки…
Кремль продовжує тиснути на Київ і на Захід. Його емісари з "ДНР" і "ЛНР" на переговорах у Мінську і далі наполягають на власних правилах проведення майбутніх виборів. Вимагаючи обмежень пасивного й активного права для частини тимчасово переміщених осіб; заборони на участь у виборах низки загальнонаціональних партій; вибіркового доступу ЗМІ, преференцій у процесі формування виборчих комісій. І негайної амністії для бойовиків.
Найближче засідання політичної підгрупи в Мінську відбудеться 17-18 листопада. Воно почасти має показати, наскільки ефективними виявляться силові вправи Путіна й телефонні вмовляння західних дипломатів, політиків, чиновників. Наскільки сильно українська влада (яка постійно рапортує про створення нової боєздатної армії) боїться ескалації конфлікту. І наскільки легко державу підштовхнуть до декоративних виборів на де-факто окупованій території. До виборів, які ні на секунду не наближають миру.
Лінія обмеження
Як на мене, мінські угоди скидаються на детальні рекомендації щодо лікування від застуди, прописані смертельно хворому на рак. Про юридичні й політичні вади домовленостей я писав багато й докладно. Кілька слів про моральний складник.
Гармати Путіна й заяви Штайнмаєра підштовхують українську владу до одностороннього виконання "плану врегулювання". Воно має виражатися в проведенні не контрольованих Києвом виборів на окупованих територіях; у наданні юридичної сили закону про "особливості"; у закріпленні цих "особливостей" у Конституції. Захід отримує можливість на якийсь час забути про Україну. Москва - вогнище постійної дестабілізації, анклав свого впливу, де-факто визнаний Києвом і частково ним фінансований. Ватажки заколотного краю отримують амністію для бойовиків, легалізацію незаконних формувань, управлінську самостійність, бюджетні вливання з Києва і фактичну легалізацію. Київ не втратить політичної і фінансової підтримки Заходу, одержить певні гарантії непоновлення повномасштабної війни, а також ілюзію перемир'я. Яке не виключає нових обстрілів, нових бойових сутичок і нових жертв.
Усе це, ймовірно, буде красиво (як у нас уміють) подано як рішучий крок на шляху до миру й реінтеграції. Але мине зовсім небагато часу, і до влади виникнуть запитання, на які буде непросто дати відповіді. Люди, що жертвують свої заощадження на потреби поранених, сиріт, переселенців та армії, матимуть право запитати, чому частина їхніх податків ітиме у фактичне розпорядження тих, кого так і не покарано за розв'язування війни. Родичі загиблих матимуть право запитати, чому вбивці їхніх батьків, чоловіків і синів не у в'язниці. Ті, кому прийдуть похоронки вже після проголошення "миру" (а вони, на жаль, приходитимуть), - чому в їхні оселі і далі стукає смерть. Ті, хто голосував за "президента миру", мають право запитати, чому мир так і не настав. Ті, хто боровся за територіальну цілісність, мають право запитати, чому наш кордон досі не наш (а нашим він стане ще нескоро). Ті, хто живе на окупованих територіях і сподівається на повернення української влади, мають право запитати, чому вона так і не повернулася. А вона туди повернеться нескоро.
Війна притихне, але не зникне. Ніхто не пустить українську владу на окупований Схід добром, а силою брати його вона не готова. Обговорювати, чи виправданий силовий варіант, наскільки він гуманний і реалістичний, чи є в держави відповідний ресурс, немає сенсу. Нинішня влада такого варіанта не розглядає. Це очевидно й це необхідно приймати як даність. Одностороннє виконання мінських угод перетворить нинішню лінію розмежування вогню на лінію обмеження можливостей. Київ візьме на себе непосильні зобов'язання, фінансові й політичні. І остаточно позбавить себе права казати правду власним громадянам.
Сьогодні така можливість іще є. Правда проста й жорстока. Війна не закінчиться швидко. Мир не настане завтра. Україна нескоро відновить свою територіальну цілісність. Росія поки що не піде з ОЛДРО. Ці території окуповані, і це слід визнати юридично, прописавши їхній статус у законі, встановивши характер співіснування із цими територіями, розписавши довгий і реалістичний план їх повернення. На цих територіях неможливо провести вибори за українським законодавством. І поки вони не визволені, не може бути ніяких виборів, законодавчих "особливостей" і конституційних преференцій.
Хотілося б знайти альтернативу горезвісній "стіні", але поки що вона не проглядається. "Україна буде готова йти за найжорсткішими сценаріями, аж до сценаріїв "Стіни", де сепаратисти і Кремль залишаться сам на сам. Саме на недопущення подібного сценарію розвитку подій сьогодні спрямована вся політика і пропаганда Москви". Ці слова належать не записному істерику, а одному з найбільш прагматичних вітчизняних політиків. Це цитата зі статті очільника Інституту стратегічних досліджень Володимира Горбуліна, опублікованої на DT.UA у серпні цього року. Зауважу, що Горбулін - активний учасник так званого мінського процесу, і кому як не йому знати, чого боїться протилежна сторона. І на що не повинна йти сторона наша.
Питання не тільки в тому, "чи буде готова Україна йти за найжорсткішими сценаріями", чи Володимир Павлович переоцінює жорсткість нашої влади. Питання в тому, чи готова Україна реалізувати сценарій, якщо вона на нього все ж таки зважиться.
По той бік стіни
"У наших краях немає іншої роботи. Просто немає. У сусідніх районах десь шахта животіє, десь заводик якийсь, десь фермери якісь. А тут єдиний заробіток - контрабанда. Одні перевозять, інші супроводжують, треті беруть на зберігання. Хтось із військовими домовляється, хтось - з тією стороною, хтось охороняє, хтось машини лагодить, хтось провідником працює. Хтось сотню на цьому має, хтось - десятки тисяч. З цього живуть, дахи латають, харчі купують. По обидва боки "нуля", у них така сама історія. На сьогодні "контрабас" - чи не єдиний реальний сектор економіки якщо не в усьому Донбасі, то в окремих районах - точно. Я вже не кажу про те, скільки народу з цього годується нагорі - і в Києві, і в Донецьку, і в Луганську. Особисто я - за Україну, але поки що іншої роботи Україна цим людям не дала. Не вірю, що це можна припинити, але якщо кисень перекриють, треба щось запропонувати натомість. Інакше точно стрілятимуть".
Наведений монолог - одкровення одного місцевого "самоуправлінця" з Луганської області, з яким я спілкувався ще влітку. Правдивість його слів неодноразово підтверджувалася розповідями інших людей, місцевих жителів і військових. Багато хто наголошував і на масштабах незаконного товарообігу, і на фактичній безальтернативності подібного промислу.
У Краматорську знайомий контррозвідник зауважував, що активність участі військових у цих схемах різко зростає із затиханням активних бойових дій. "Щойно припиняються обстріли й атаки, починається КВК - веселі п'ють, а кмітливі стрижуть перевізників". А ще "контрик" звернув увагу на зміну ставлення людей у погонах до такого заробітку. "Раніше соромилися більше чи що, зараз збирання плати з перевізників перетворюється ніби як на звичай цієї війни…"
У Мар'їнці бойовий офіцер (справді бойовий, без будь-яких лапок) розповідав, що вважає побори "контрабасистів" своєрідними трофеями. "Ми кров'ю платимо на цій війні, нехай нам платять ті, хто на цій війні і на нашій крові наживається. Ну пригальмую я їх, вони потім однаково відкупляться і через інший блок поїдуть. Якщо цю хрінь заборонити не можуть, я на ці "бабки" гнилі бійцям дощовики купляю, спальники, термобілизну нормальну, все, чого нам тил поки що недодає. Генератор, "таблетку" для медиків, "Ниву" своєму заступникові, що ж йому - на БТР щоразу по позиціях мотатися? Я ж їх у кишеню не покладу, бо гидую".
Якщо влада справді хоче виграти цю війну, їй доведеться зрозуміти, з ким, із чим, за кого й за що вона воює. І запитати себе: чому люди, готові віддати життя за країну, часто не вірять у спроможність держави "заборонити цю хрінь". Задуматися над тим, що надто вже багато хто сприймає банальне протизаконне діяння як єдино можливий вид заробітку чи різновид трофея. Злякатися, що думають ці люди про таку владу. Жахнутися, як розкладає ледь зміцнілу армію така війна.
"Добре, що не стріляють, добре, що пацани не гинуть, не калічаться. Але бойові ніби як мобілізують. А так, коли ні війни, ні миру, "аватари", "зальоти"... Швидше б мир, чи що. То мир скоро?"
Я не знав, що відповісти цьому хлопцеві, який пройшов усю війну, - від Семенівки до Щастя.
Але я знаю, що перемогти не можна, якщо мовчати про "контрабас" і "аватарів". Якщо той, хто воює, не отримуватиме від тилу все, чого потребує. А той, кого війна позбавила роботи, не отримуватиме від держави бодай того, що необхідне для виживання. І посилання на бідність держави звучить як насмішка для кожного, хто хоча б приблизно уявляє масштаби тіньового товарообігу в Донбасі.
Інакше в державі зневіряться одні, і в неї не повірять інші. А таких у Донбасі, як на мене, поки що більшість.
Маркування
Нині з'явилося безліч знавців загадкової "донбаської душі". Посилаються на численні соцдослідження, які, по-моєму, породжують більше запитань, ніж дають відповідей. Одні в черговий раз закликають "почути Донбас" і наввипередки розповідають, до якого саме місця треба притулити вухо. Інші (таких було особливо багато на початку війни) називають головним рецептом приборкання непокірного силу.
"Є історія, будемо вважати її легендою цієї війни. У червні одне з невеликих шахтних селищ, не захоплене Російською Федерацією, було захищене блокпостом української армії. Щоночі з різних будинків селища блокпост обстрілювали: то з автоматів, то з мінометів. Воїни приїжджали і не розуміли, що таке, що відбувається. Один з українських бійців був місцевим і сказав: "Я вирішу цю проблему". Він зробив шибеницю, поставив біля блокпоста на площі. Вранці місцеві жителі принесли бійцям кашу, вареники, ковбасу. І сказали: "Ну, хлопцi, шо ж ви не сказали, шо ви - влада!" Той, з місцевих, запитав, показуючи на шибеницю: "Хлопці, забирати будемо?" Вони порадилися і сказали: "Нi, хай постоїть. А то забалуємо". Так от, спочатку шибениця, а потім школа. Отак сюди може прийти чужий бог". Це - історія від письменника, професора, доктора наук, уродженки Донецька Олени Стяжкіної.
"Більше рішучості, більше волі. Політика політикою, але ментальність Донбасу сприймає тільки твердість, рішучість. Якщо ще простіше - народ Донбасу розуміє тільки силу, як би грубо й цинічно це не звучало. Толерантність тут не в пошані. Давайте дивитися правді в очі: Янукович раком ставив цей Донбас, тут люди до цього звикли". Це - інструкція від простого, як автомат Калашникова, уродженця Костянтинівки, колишнього командира добробату "Артемівськ", а нині депутата ВР Костянтина Матейченка, яку він розповів "Українській правді" ще торік.
А ще є думка Іларіона Павлюка, який відвоював у "Гарпуні" і повернувся до журналістики й режисури. "Сила там є більшою цінністю, ніж свобода. Я хотів би помилятися. Бо це насправді дуже страшно. Але там тебе поважають, коли ти перестаєш бути ввічливою людиною, а стаєш просто людиною з автоматом. І ця повага не є страхом. Вона щира".
Залишу ці думки без коментарів, позаяк не претендую на знання особливостей характеру жителів окремих районів Донецької і Луганської областей. В одному населеному пункті я почув три різні версії з приводу місцевих настроїв. Думка військового: "Та тут кожен другий сепар. Кожен таксист, кожен хлопчисько - розвідник. Кожен тільки сидить і чекає, коли орки повернуться". Точка зору місцевого активіста: "Після того, як звідси вибили бойовиків, більше половини - за Україну, це точно. Вони вже наїлися Новоросією". Роздуми обивателя в місцевій кафешці: "Ну, відсотків десять за "ДНР", відсотків, думаю, п'ять - за Україну. Іншим - наплювати. Аби тільки не стріляли. І не чіпали".
Але і тих, кому нібито не однаково, зрозуміти не завжди просто. Був улітку в Сартані, невдовзі після жорстокого обстрілу. Щоб зрозуміти, що "прилітало" з боку Новоазовська, "звідти", - мабуть, не треба бути трасологом. Однак усі місцеві, які були готові говорити про наліт, уперто повторювали: "Це "укри". У прифронтовому селі на Луганщині, розтрощеному артою, напівпорожньому і напівголодному, офіцер розповідав, як вони влаштували засідку на отруювача колодязя, яким користувалися військові. Це виявилася бабуся, з якою вони регулярно ділилися харчами. "І вона нам щоразу щиро дякувала, зі сльозами, такого не зіграєш". Один з російських телеканалів тиражував таке ж щире обурення бойовика, котрий, потрясаючи зброєю, обурювався, чому Київ стільки часу не платить йому заробленої пенсії. Він не жартував. І не грав.
Не знаю, наскільки можу довіряти власним суб'єктивним відчуттям, але мої довоєнні враження війна лише підтвердила.
"Ваші" - коли йдеться про українських військових. "Ті" - коли треба було позначити в розмові деенерівців. Саме такими термінами оперувала офіціантка в кафе неподалік від Красноармійська навесні 14-го. Пізніше я стикався з таким самим маркуванням у Попасній, Лисичанську, Артемівську. І, як мені здається, це не було спробою приховати свою симпатію до творців "новоросії". Як на моє скромне розуміння, останні не є для більшості населення справді "своїми". І ми теж.
Уперше опинився в Криму й Донбасі відразу після проголошення незалежності. Перше відчуття - на півострові розвал СРСР більша частина населення сприйняла болісно, у гірняцькому краї його, по-моєму, не помітили. Київ залишався для тамтешніх жителів так само далеким, як Москва. Наступні відрядження лише підтвердили це враження.
Анітрохи не ідеалізую жителів інших регіонів. Скрізь були і є свої казнокради, шахраї, подвижники й донкіхоти. "Львівські бандити не гірші й не кращі за луганських", - ділився враженнями приятель, який мав нещастя близько спілкуватися і з тими, і з іншими. Скрізь критикували владу і будували плани на майбутнє. Але в будь-якому іншому місці пов'язували ці плани з новою українською владою і новою українською державою. Скрізь ти почувався в Україні, але в Лисичанську, Горлівці й Волновасі розумів, що ти в Донбасі.
Не залишало відчуття, що люди, яких я зустрічав, у масі своїй не почувалися громадянами цієї країни. У них, по-моєму, просто не було приводу задуматися про це. Вони, здається, ніколи не вважали себе ні українцями, ні росіянами. Вони були жителями Донбасу. Вони байдужно прийняли зміну прапора й грошової одиниці, зафіксувавши це як неминучу даність. Більшість ніколи не виїжджала за межі краю. Хазяї регіону ніколи не впускали до своєї вотчини чужинців. Так було простіше грабувати, доїти, управляти, торгуватися з Києвом за преференції і дотації. Вони підживлювали горезвісний регіональний патріотизм, збільшуючи дистанцію між Києвом та іншою Україною. Тому від Києва періодично вимагали "почути Донбас", ігноруючи той факт, що столиця була так само глуха і до голосу Полісся, Волині, Слобожанщини чи Поділля.
Немає точного вимірювача патріотизму. Важко виміряти його реальний рівень, скажімо, у Харкові, Запоріжжі чи Одесі. Але там людей, які усвідомили або усвідомлюють себе громадянами країни, відчутно більшає. Миколаївський колега днями дуже точно зауважив: "У нашому місті за останні півтора року багато чого змінилося. Не те щоб люди змінили свої погляди. Швидше, вони їх набули. Раніше багато хто просто не замислювався над тим, що таке Батьківщина".
У Донбасі приводом задуматися могла стати війна. Але для більшості так і не стала. Що зрозуміло. Торік у квітні на блокпосту біля Красноармійська кремезний хлопець у балаклаві, тільнику й маскхалаті, прикрашеному георгіївською стрічкою, палко переконував мене: "Дайте нам спокій! Ми ваших виженемо, поткнуться росіяни - їх виженемо. Самі розберемося! Янукович - му...ак. Але він наш му...ак. А ви його незаконно скинули! І тепер нациків присилаєте, які вчора сім'ю на блоці розстріляли!"
Він, як на мене, був щирий і у своїй готовності "гнати росіян, якщо поткнуться". І у своєму регіонально-патріотичному бажанні захищати "свого му...ака" від кровожерливих нациків. Де він зараз, цікаво? Жене, напевно, бурятів та осетинів через кордон...
Прапори і душі
Не полишає відчуття, що багато хто з нас помиляється, оцінюючи те, що відбувалося і відбувається у Донбасі. Досить масові проукраїнські мітинги у ще не окупованому Донецьку й пізніше у визволеному Маріуполі схильні були приписувати зрослому патріотизму. Можливо. Але ризикну посперечатися, посилаючись на власні враження. У буржуазному Донецьку це було, почасти, протестом середнього класу, який боявся, що зруйнується узвичаєний порядок, який інтуїтивно (і небезпідставно) вжахнувся прийдешньому свавіллю. У Маріуполі - захисна реакція, страх, що може повторитися нетривале, але "яскраве" правління "Чечена"-Борисова. Це швидше інстинктивне, ніж усвідомлене. Яке повільно, але впевнено проникає в уми й серця жителів більшості регіонів. Котрі щось відчули в душі в 2014-му і не дають цьому почуттю померти в 2015-му. Попри лукаву балаканину й убивчу безпорадність можновладців.
Ми ритуально наділяємо жителів Донбасу нав'язаними шаблонними звичками, неіснуючими чеснотами й вигаданими гріхами. Не всі, хто поїхав звідти, - патріоти, і не всі, хто залишився там, - "сепари". Не всі, хто в Києві не чіпляє синьо-жовтого прапорця на лобове скло машини з номером АН або ВВ, симпатизує захарченкам і плотницьким. І не всі, хто ходить на проукраїнські мітинги в Краматорську або Сєверодонецьку, готові пожертвувати заради країни чимось, окрім півгодинного стояння під українським прапором.
Я б ризикнув припустити, що за час війни і патріотів, і апологетів "русского мира" в Донбасі ще поменшало. Багато хто не готовий пробачити руйнувань, голоду і смертей. Одні не готові пробачити цього неспроможній (поки що) київській владі, інші - карикатурній донецько-луганській.
Знаю хлопця, який щиро вважав Донецьк Україною, але залишився в неукраїнському Донецьку, відмовився від запланованого переїзду на "материк" після того, як сліпий снаряд, що прилетів з українського боку, поховав усю сім'ю його близького друга. І поховав його колишні уявлення про Батьківщину. Знаю іншого хлопця, уродженця Донбасу, мобілізованого до ЗСУ танкіста, котрий ховав біля серця прапорець "ДНР". Тепер він носить біля серця навіть не синьо-жовтий, а червоно-чорний. Після того, як його, ризикуючи життям, витяг з палаючої машини однополчанин, уродженець Галичини.
Події останніх років мали стати приводом для більшості жителів Донбасу задуматися про те, що означає для них Батьківщина, країна, держава. Але про це важко думати, коли "прилітає", коли голодуєш. "Аби тільки не стріляли", - виправдана теза для тих, хто навчився визначати боєприпас за звуком.
Мир, на жаль, недосяжний. Перемир'я примарне. Можливе лише замирення. Воно реалістичніше, ніж міфічні переговори про мир. З Москвою домовитися неможливо - вона вперто відмовляє нашій країні в праві на існуванні. У Донецьку й Луганську домовлятися нема з ким. Лубочні "лідери" несамостійні й неспроможні. Навряд чи вони є виразниками думок більшості населення, де цілком природно зростає відсоток тих, хто за те, "щоб не стріляли". Важкоздійсненним є процес перемир'я, подібний, скажімо, до північноірландського - нема з ким домовлятися. Готові домовлятися репрезентують тільки себе і не хочуть миру. Ті, хто хоче миру, неповноважні домовлятися.
Стіна - лиха штука, але альтернативи їй поки що не видно. Коли розглядати її не як самоціль, а як інструмент. Не схожі одна на одну берлінська й корейська стіни дали можливість двом частинам різних країн побудувати, по суті, різні світи. Непорівнянні. Що прискорило падіння однієї стіни, і рано чи пізно обвалить іншу.
Замирення в Донбасі появу такої стіни, очевидно, передбачає. Але воно передбачає і багато чого іншого. Законодавче визнання відірваних територій окупованими. Здатність не брехати власним громадянам. Відмову від декоративних виборів і фактичної легалізації сепаратистів. Зобов'язання повернути втрачені території і визнання того, що це станеться нескоро. Готовність справді допомогти тим, хто вже залишив рідні краї, і тим, хто зважиться на це, розуміючи, що інакше доведеться жити за стіною. Чесне визнання того, що держава об'єктивно не може утримувати тих, хто живе на території, цією державою не контрольованій. Реалізацію ефективної програми створення робочих місць на визволених територіях. Реалізацію дієвої програми адаптації внутрішньо переміщених осіб. Жорстоку й негайну боротьбу з контрабандою. Припинення загравань з тими, хто розпалював сепаратизм. Побудову стіни, а не тину, через який снуватимуть ДРГ, контрабандисти, провокатори й просочуватиметься зараза сепаратизму. Забезпечення ефективної безпеки лінії поділу. Вибудовування точної дипломатичної лінії поведінки. Розробку реалістичного плану поступового повернення окупованих територій. І запуск реформ, без яких усе описане вище неможливе. Важко? Безперечно. Але альтернативи, як на мене, немає. Жорстоко? Так. Але саме про це треба говорити, всупереч обивательському бажанню відволікатися на Тетерука з Кужель і Соболєва з Марічкою.
Держава, з різних причин, не змогла забезпечити виконання завдання зберегти цілісність країни. "Мінський план" в існуючому вигляді веде до подальшого її руйнування. Батьківщину не вибирають. Але чесна влада повинна надати тій частині країни, яка з різних причин не замислювалася про поняття "Вітчизна", шанс про неї подумати. Надати право вибору місця проживання. Жорстокий, але, напевно, необхідний крок. Без якого одна частина населення не зможе знайти своїх між "вашими" і "тими". Без якого інша частина населення, що ховає прапорець певного кольору в задній кишені, можливо, так і не відчує потреби носити його біля серця.
Це ж війна не за території, а за людей, правда? Це ж війна, правда? І вона не завершена?