В Англії кажуть, що песиміст - це добре поінформований оптиміст. У Росії оптиміст - це той, хто вірить, що цього року все буде краще, ніж наступного. У цьому сенсі нинішня криза в Україні тільки зміцнює оптимізм Росії. Так, сьогодні ситуація краща, ніж вона була вчора. Але цілком імовірно, що вже завтра (а скоріш за все, впродовж кількох тижнів) ми будемо шоковані новою ситуацією, яка буде набагато гірша, ніж нинішня.
А допоки цей момент не настав, слід відверто визнати, що ситуація, яку ми маємо на сьогодні, могла б бути набагато гірша. По-перше, моноліт - тобто влада на Банковій - почав діяти. І стимулом до цих дій послужили не емісари ЄС чи телефонні дзвінки віце-президента США Байдена, а вибух революційних протестів на сході. Так, протести було розігнано, а людей побито, але це не применшує значення того факту, що величезна кількість громадян вступила у відкрите протистояння з апаратом влади в регіонах, які вважаються опорою й оплотом влади Януковича. Його поступки - це, по суті, поступки в дусі Леніна, але тут важливий сам факт поступок та їхніх причин. Компроміси в дусі Леніна небезпечні тільки для противників, які не розуміють їхнього сенсу. Але противники Януковича чудово його розуміють.
Другий обнадійливий чинник полягає в тому, що формальні лідери опозиції вже пройшли загартування боєм і стали хитрішими та вигадливішими у своїх діях.
Третій обнадійливий чинник - це присутність Заходу. Причому важливо зазначити, що це знову той самий Захід. Вашингтон і Брюссель, МВФ і ЄБРР не просто активно задіяні в ситуації. Вони ведуть інтенсивні консультації і взаємодіють один з одним, підсилюючи в такий спосіб сукупний ефект від спільних дій. За кризою в Україні уважно стежить і НАТО, і нею дедалі більше починають цікавитися розвідувальні служби, військові, політичні й економічні структури країн альянсу. Лише місяць тому ймовірність посередництва ЄС здавалася нікчемною, а можливість надання Україні термінової фінансової допомоги категорично відкидалася. Але сьогодні вже цілком очевидно, що ці питання включено до порядку денного. За інших обставин звернення Александра Квасневського і Хав'єра Солани до лідерів США, ЄС і Росії (див. Financial Times від
27 січня) із закликом про необхідність вироблення узгодженого підходу викликало б суперечки й розбіжності по обидва боки Атлантики. Сьогодні відповіддю на таке звернення було ввічливе мовчання, хоча аналогічна пропозиція Путіна, висловлена під час саміту ЄС-Росія, була з ходу відкинута.
Колись Фрідріх Ніцше сказав: "Усе, що не вбиває нас, робить нас сильнішими", і цей девіз цілком можна застосувати до пострадянської політичної моделі. Модель, обрана президентом Януковичем, перетворила деморалізоване, деполітизоване суспільство на величезну потужну силу. Модель президента Путіна сприяє трансформації ЄС у геополітичний організм і, крім того, знову виводить США на арену Європи.
Але тим, хто хотів би порадіти цій новині, я радив би не квапитися. Можливо, і Янукович, і Путін робитимуть те, що іноді роблять такі гравці в подібних ситуаціях, тобто намагатимуться змінити сценарій.
29 січня у своєму зверненні до всіх 16 агентств розвідки та безпеки США директор Національної розвідки США Джеймс Клеппер попередив про те, що Янукович готовий піти на все заради збереження своєї влади. Соціологічні й психологічні чинники, що лежать в основі такого висновку, цілком очевидні, і ми не будемо їх тут повторювати. Але навіть в Україні головна складова політичного чинника іноді не береться до уваги. Для Януковича втрата влади означає не просто втрату повноважень ухвалювати рішення. Вона означає і втрату багатства, власності і, цілком можливо, й позбавлення волі, причому незалежно від того, чи візьме гору після перемоги жага відплати, і чи буде на волі Юлія Тимошенко. Ці загрози не просто тиснуть на Януковича. Вони означають, що така сама доля очікує не тільки його самого, а й його найближче оточення та його ставлеників у всіх гілках влади. Якщо ці питання не вирішуватимуться прямо, прозоро й справедливо в ході переговірного процесу, то їх вирішення візьме на себе логіка сили.
Потенціал такої логіки ще не вичерпаний. Читачам DT.UA зайво нагадувати про те, що наявні в розпорядженні влади сили далеко не безмежні, і що чимало з обраних ними інструментів можуть дати збій будь-якого моменту. Навіть якщо повідомлення про те, що в аеропорт Жуляни прибувають російські літаки Ан-12 і Ан-24 зі спецзасобами на борту, не відповідають дійсності, то в тому, що "Беркут", який допоки не отримував наказу на застосування бойових патронів, цілком може отримати такий наказ, сумніватися не доводиться. Цілком можливо, що командири деяких повітрянодесантних підрозділів можуть не підкоритися наказу про перехід у розпорядження командування внутрішніх військ. Але це зовсім не означає, що такого наказу не буде віддано або він не буде тією чи іншою мірою успішно виконаний. Імовірність того, що влада зважиться на такий крок, не перевищує 30 відсотків. Але навіть якщо Янукович його зробить, то це буде цілком очікувано, особливо на тлі тих альтернатив, яких він так боїться. На пострадянському просторі майже ніколи не було випадків, коли з подібних ситуацій без втрат для себе виходили б обидві сторони, а перспектива поразки обох сторін рідко коли когось зупиняла.
Однак сьогодні, як і напередодні Вільнюського саміту, в Януковича є причини боятися "старшого брата" більше, ніж власного народу. Путіну потрібен в Україні Ярузельський, але він побоюється, що його спіткає доля Імре Надя. Ні для кого не секрет, що Путін украй незадоволений "слабкістю" Януковича і вже готує ґрунт для його заміни. Однак цьому "перехідному процесу" приділяється набагато менше уваги, ніж процесу, який триває між ЄС, ліберальною опозицією і Януковичем. За кілька тижнів до Вільнюського саміту Путін змінив правила ведення бою. І цілком можливо, що на зустрічі з Януковичем 7 лютого він зробив це знову.
Можливо, так само, як і в листопаді, з'явиться (чи вже з'явився) ультиматум: або ти придушуєш цей бунт, або за це візьмуться інші. Як і всі інші справжні ультиматуми, цей має бути виконаний у певний термін, у цьому випадку - до закінчення Олімпійських ігор у Сочі. Крім того, цей ультиматум може супроводжуватися "дружньою" порадою щодо призначення на пост прем'єр-міністра людини, яка зможе впоратися із цим завданням. Якщо говорити про можливих претендентів на цю посаду, то краще за інших із цим завданням міг би впоратися Андрій Клюєв. Він володіє не тільки необхідними управлінськими й організаторськими навичками, а й тим, що в КДБ колись називалося "залізною витримкою". Він уміє не тільки організовувати й управляти змінами процесів, а й маскувати їх.
Якби Кремль зважився підкріпити військовою силою свій арсенал примушування, то дуже важливе значення матиме маскування справжнього смислу процесів. Вторгнення російських військ у Грузію 2008 р. було нічим не прикритою агресією, і саме таким воно й замислювалося. Щоправда, завдяки Михайлу Саакашвілі, для цього вторгнення був і певний законний привід, хоча цей привід і був ретельно підготовлений у Москві. Але в Україні немає ні Саакашвілі, ні будь-якого законного приводу. Громадянам Росії (яких Медведєв пообіцяв захищати скрізь, хоч би де вони перебували) тут ніщо не загрожує, і тут немає тих, кого Росія любить називати "співвітчизниками". Єдина лінія фронту в гіпотетичній "громадянській війні" в Україні може проходити тільки між структурами влади, а не між людьми. Якщо з'являться заклики до надання "братньої допомоги", то в таку "братню допомогу" не повірить жоден уряд жодної країни Заходу. З огляду на нинішню поінформованість та увагу Заходу до ситуації в Україні, подібні заклики, швидше, розглядатимуться як попереджувальний сигнал про готовність Росії до прямої інтервенції.
Є ще одна відмінність між Грузією 2008-го і Україною 2014-го. У 2008 р., після серії скандалів із грюканням дверима й викривальними заявами, західні держави воліли зализати свої рани і, наче нічого й не було, продовжити свої відносини з Росією. Звичайно, це була ганебна позиція, але російсько-грузинська війна стала лише ще однією плямою на епосі, уже заплямованій зарозумілою політикою президента Буша та його адміністрації. Дехто вважав, що Вашингтон і його грузинський підопічний це заслужили, навіть якщо грузинський народ тут був ні при чому. Нинішня атмосфера не надто відрізняється від тієї, яка була в 2008-му. Кількість тих, хто дорікає США, не кажучи вже про ЄС, за надто м'яку позицію стосовно настроїв, методів і витівок Росії, стрімко скорочується. Терпець уже уривається, і не тільки в ЄС і НАТО. Дедалі частіше чути голоси про необхідність перегляду та переоцінки всієї вертикалі відносин із Росією від верху до низу. Вторгнення російських військ в Україну не буде блискавичною і жорстокою операцією. Воно спровокує в Європі загальну кризу, яка матиме далекосяжні наслідки.
Однак це не означає, що цього не станеться. Наступного дня після засідання Ради безпеки РФ
(24 січня), де обговорювалося українське питання, а також "поточні соціально-політичні проблеми", російський чиновник такого високого рангу, як начальник Генерального штабу генерал армії Герасимов заявив, що в Україні при підбурюванні Заходу вже відбувається інтернаціоналізація "збройної боротьби". У боротьбу із західним "месіанством" і захист "чіткого цивілізаційного вибору" цього слов'янського народу вже стільки вкладено, що кінець пострадянського порядку в Україні несе серйозну загрозу для існування такого порядку й у самій Росії. Багато в чому схожа ситуація спостерігалася і в 2004-му, але сьогодні є три важливі розбіжності. Тоді Росія не володіла такою потугою, як сьогодні, а система державного управління мала більшу підтримку російських громадян, ніж зараз. Крім того, Росія була більш упевнена у своєму майбутньому, ніж сьогодні. Ці розбіжності означають багато. Вони підвищують ставки, і вони підвищують рівень терпимості до ризику.
Якщо Росія все-таки зважиться на військове втручання, то це втручання здійснюватиметься під виглядом чогось іншого. Інструментами такої інтервенції будуть спецслужби, "добровольці" (наприклад козаки) і силові структури (наприклад МНС), які зазвичай не потрапляють у поле зору зовнішніх контролюючих органів. Така операція буде спрямована на підтримку дій внутрішніх військ (а також озброєних банд), проводитися всередині них і повторювати те, що роблять вони. Ці дії максимально можливою мірою спиратимуться на сили й засоби, які вже існують "під дахом" Чорноморського флоту РФ і його штатних розвідувальних структур. Усі ці технології вже давно є в російському й радянському лексиконі. У 2004 р. СБУ була попереджена про можливість реалізації таких сценаріїв і робила все можливе, щоб попередити про них інших. У 2004 р. Збройні сили України готові були захистити країну у випадку найменшої збройної провокації. Але чи можна розраховувати на те, що будь-яке із цих відомств сьогодні діятиме так само, як у 2004-му?
Воєнна інтервенція в будь-якій її формі несе небезпеку для самої Росії. За яких умов ризик переходить у безрозсудність? Ні Росія, ні її попередник СРСР безрозсудної політики ніколи не проводили. Не проводить її й Володимир Путін. Як усі чекісти й професійні військові, Путін і керівники російських силових структур вважають, що противників потрібно добре вивчити. Але це зовсім не означає, що вони їх розуміють. Уже вдруге за останні 10 років Путін продемонстрував своє нерозуміння братнього народу України. Але чи розуміє він, якою може бути реакція цієї країни на "братню допомогу"? І чи правильно він оцінює спроможність Заходу розпізнати приховану інтервенцію і дати адекватну відповідь?
Сьогодні багато що залежить від спроможності Росії правильно оцінювати ступінь ризику. Багато що залежить від того, чи зможе Захід переконати й стримувати потенційно небезпечного гравця. Але багато що може залежати й від спроможності українського народу продовжувати свою боротьбу завтра і вести боротьбу сьогодні.