Що було, воно й буде, і що
Робилося, буде робитись воно,
І немає нічого нового під сонцем!..
Буває таке, що про нього говорять:
Дивись, це нове! Та воно вже було
Від віків, що були перед нами!
Екклезіаст 1:9,10
Після революції і Майдану в країні є потреба облишити старе життя, де "верхи не могли управляти по-старому, а низи не хотіли жити по-старому", і перейти до нового життя, де і верхи, і низи житимуть і управлятимуть по-новому. Думка доволі очевидна, проголошена як політичною елітою, так і широкими масами, і, на перший позір, не вимагає додаткових доказів. Але на другий і наступні погляди все далеко не так однозначно. Проблема полягає у визначенні того, що таке старе, і що таке нове в контексті українських реалій. Точніше навіть у тому, хто і як визначає ці категорії, і яка роль приділяється тим, які "не хотіли", і тим, які "не могли". Я дуже боюся, аби не трапилося так, що, будуючи нове життя прискореними темпами, ми не матимемо часу все як слід обміркувати. Адже думати ніколи - треба будувати! От і вийде - як завжди. Тоді небачений підйом зміниться ще більш небаченим розчаруванням, більш руйнівним, ніж після 2004-го.
Майдан породив величезний попит на нову країну і нове життя, або, як писалося на плакатах, життя по-новому. Справді, особливо у молоді, що вийшла на Майдан, бажання жити в новій країні, країні вільній, чесній і справедливій, було визначальним і рушійним. Вони за це готові були страждати і вмирати. І страждали, і вмирали. Іншим вони майбутнє життя не уявляли. Ймовірність залишитися в колишній атмосфері безперспективності, брехні й свавілля жахала і спричиняла депресію, виходом з якої був той самий Майдан. Спонукувані цими почуттями, вони перемогли. Мотивів інших учасників революційних подій тут не аналізуватиму, припускаючи, що в усіх були такі ж благі устремління. Я виділяю молодь тому, що в неї найбільші шанси дожити до тієї нової країни, якої вони прагнули. І тому, що вони були щирі у своїх очікуваннях.
А тепер - про нову країну і шанси дожити. Що ж нового стало в країні, окрім війни? Ні, я не кажу, що все має змінитися в одну мить. Що суди від завтра судитимуть справедливо; усі, включаючи засоби масової інформації, перестануть брехати; зникне корупція, органи влади почнуть служити людям, компетентні органи стануть компетентними; усі, хто хоче працювати, матимуть роботу, а хто не може працювати, матиме гідну підтримку від держави. І все ж таки: чим життя після Майдану відрізняється від життя до Майдану? Хоч щось стало по-новому? Звісно ж, я розумію: щоб це сталося, необхідні реформи і час. І тут виникає, власне, головне запитання: які реформи і скільки часу потрібно, щоб на місці старого постало нове?
Про реформи
Реформами країна займається від дня проголошення своєї незалежності. Зміст і напрям цих реформ практично не змінювався. Вони завжди були радикальними, ліберальними, спрямованими на більшу прозорість, боротьбу з корупцією, зменшення ролі держави, створення ринкових інституцій, бюджетну консолідацію і тому подібний набір стандартних рекомендацій. Для одних реформи супроводжувалися затягуванням пасків, а інші, навпаки, розперізувалися, деколи - до "бєспрєдела". Як правило, реформи відбувалися за сприяння міжнародних організацій, які виділяли допомогу на їх проведення і навчання українських фахівців найкращим прикладам зарубіжного досвіду. Регулярно залучалися радники з числа людей, які зробили в себе на батьківщині щось хороше і були готові поділитися досвідом. Українських експертів, котрі зробили щось в Україні, залучали вряди-годи. Вважається, що вони не здатні, оскільки не вчилися за кордоном, а ті, хто вчився, не дуже хочуть займатися реформами за ті гроші, які їм збирається платити держава, або не знають, що робити не взагалі, а конкретно в цій країні. І так протягом 22 років історії України.
Логічне запитання: чому після стількох років безперервних реформ і витрачених коштів допомоги ми так і не прийшли до тієї форми, яку хотіли отримати, змінюючи попередню, тобто здійснюючи процес реформування? Не варто тут наводити показники падіння економіки, фінансової і торговельної розбалансованості. Вони є на сайті органів статистики і економіки. Вони нічого не дадуть, швидше, заплутають і відвернуть увагу від головної думки. Зазначу лише, що за темпами падіння економіки, а слідом за нею і рівня життя, Україна сьогодні є класичним разючим прикладом країни невикористаного потенціалу. А головна думка є відповіддю на поставлене вище запитання: чому реформи не дали результату? Відповідь одночасно проста і страшна: ми 22 роки не знали, куди йдемо.
Багато хто мені заперечить: як не знали? У нас, як у будь-якій демократичній країні, були передвиборні програми, програми урядів, послання і звернення президентів, стратегії, цільові програми й концепції, бюджети розвитку, плани реформ тощо. Не заперечую - усе це було, причому в кількості, що навіть перевищує потреби держави. Але проблема не в кількості й назві документів. Проблема в їхньому змісті і напрямі. Тож напрям був не куди, а звідки. Інакше кажучи, ми боролися з минулим, від якого хотіли піти, а не створювали майбутнє, якого прагнули. Ми руйнували, а не будували. Навіть у думках у нас не було країни, яку ми хотіли б побудувати. Ми просто йшли, не знаючи куди, і раділи, що незалежні і можемо ходити, куди заманеться. Але якщо ти йдеш нікуди, то нікуди й прийдеш.
У згаданих вище програмних документах ми більше наголошували на усуненні того, що нам заважає, ніж на творенні того, що нам допоможе. Звідси й напрям реформ: боротьба з корупцією, усунення бар'єрів для ведення бізнесу, скорочення кількості податків, чисельності держслужбовців, ліквідація пільг тощо. Ми спочатку боролися з командно-адміністративною системою, потім почали боротися з командно-корупційною безсистемністю, що виникла в результаті перемоги над першою і відсутністю будь-якої іншої системи управління країною. Але навіть за такого підходу ми боролися не з причинами, а з наслідком. А оскільки причину, тобто корінь, не усунуто, то проблеми постійно рекультивуються, чимдалі набуваючи форм, здатних пристосовуватися, подібно до того, як пристосовуються мікроби до антибіотиків або гризуни до засобів їх знищення. Про гризунів вийшло випадково, хоча, здається, досить вдало. Тобто розвелося багато гризунів, які догризають те, що було створене іншими, і шматочки відкушеного затягують у свої нірки, які "вириті" зазвичай, за межами країни. Цей процес зупинявся тільки у двох випадках: коли шматок був завеликим і гризун давився - тоді йому допомагали інші гризуни й відбирали шматок. В іншому випадку - коли шматок не вміщався у нірку, і вона руйнувалася. Відбувалася революція. Але великий шматок розпилювали на менші і теж цупили, щоправда, вже інші, нові гризуни. Кругообіг гризунів у природі або, іншими словами, українська політика. Другою національною особливістю є звичка гризти один одного на радість ворогам.
Але повернуся до реформ. Мені здається, що ми із завзяттям, гідним кращого застосування, повторюємо старий шлях провалених реформ, які тому й провалилися, що робилися не так, не тими людьми і не з тією метою. А як треба? Спробую відповісти.
Перше, що необхідно для успішних реформ, - це відповісти на запитання, яке поставив один із прем'єр-міністрів, котрий згодом став президентом. Запитання звучить так: скажіть, що будемо будувати? Відповіді на кшталт - країну без корупції, без урядовців-хабарників, без бідних, з повною дерегуляцією, європейську, вільну й щасливу - не підходять. Це відповіді на запитання, про що ви мрієте, а не на запитання, що ви збираєтеся будувати. Правильна відповідь складається з довгого переліку відповідей на окремі запитання, подібні до тих, які ставить будівельник замовникові перш ніж розпочати будівництво.
Вам швидко чи надійно? Вам євроремонт чи просто жити? Скільки поверхів? Вам стіни рівні чи нормальні? Де робити вікна: на схід чи на захід? Двері? Паркет чи просто стяжку? Басейн чи туалет на вулиці? І т.д. А насамкінець - найважливіше запитання: грошей у вас скільки? Де візьмете, якщо забракне, і як віддаватимете? А чи зможете потім віддати позичені гроші й утримувати те, що побудуєте, чи відразу доведеться продавати, аби віддати борги за будівництво?
Приблизно ці самі запитання слід ставити, бажаючи побудувати нове життя в новій країні. Треба зробити креслення цієї нової країни, проект будівництва з ретельно виписаними деталями, послідовністю робіт і реальний бюджет, розписаний по джерелах і графіках витрачання коштів. Хто бачив цей проект?
До цього ми намагалися починати будувати одночасно фундамент, стіни, дах і паркан, не маючи при цьому грошей навіть на будку для собаки. Виглядало це так, що черговий реформатор казав: цього року потрібно знизити податки, збільшити доходи бюджетників і пенсії, перейти до страхової медицини, створити боєздатну армію, побудувати нові школи й закупити автобуси для підвезення дітей, віддати гроші в регіони і, звичайно, перемогти корупцію. Потім усі дивувалися, чому в результаті успішно проведених реформ податковий тиск на бізнес збільшувався; доходи громадян зростали, але це збільшення з'їдали ціни, які зросли ще більше; медицина залишалася нікому незрозуміло якою; регіони скаржилися, що грошей вистачає тільки на зарплату, а корупція, звісно, знову перемагала й оволодівала всіма, а надто тими, хто з нею боровся.
Однак потім знаходилися пояснення невдач. Як правило, основними з них були дві: зміна ситуації у світі та чиновники, що засіли в "окопах" і чинять спротив прогресивним реформам, беруть хабарі у знахабнілих бізнесменів, котрі цих самих чиновників і розбестили "прикормом". Таке пояснення всіх більш-менш задовольняло. Усіх переконали, що на світові процеси Україна не впливає і не спроможеться на це ніколи, а вони впливають завжди і, здебільшого, деструктивно. Що ж до чиновників, то це справді обурливо: державний службовець, котрий отримує від держави, якій служить, дві мінімальні зарплати, і ухвалює рішення на мільйони й мільярди, брав хабарі, як правило, за дорученням свого начальника, котрий призначив його на посаду, з якої його виженуть, щойно прийде наступний начальник. Щоправда, під негативний образ чиновника потрапляють і порядні професіонали, яким хабарів не пропонують, бо вони їх не беруть, і які вважають для себе важливим служіння суспільству. Але їх дедалі меншає - надто велика різниця в доходах. Невдовзі вони взагалі зникнуть, якщо замість підвищення заробітної плати їх почнуть іще ретельніше перевіряти борці з корупцією і змусять складати декларації про джерело купівлі кожної порції морозива. Досвідчені гризуни, наповнюючи свої нірки, спостерігають за всім цим із великою цікавістю і навіть вносять свої пропозиції в чергову стратегію боротьби з корупцією. До прикладу, всіма вподобаний досвід Грузії починався саме з підвищення зарплат чиновникам. Без нормальної зарплати не можна забезпечити головне - справедливість покарання, що приведе до його невідворотності. Отже, коли порядні зникнуть, залишаться самі гризуни й ті, кому йти нікуди. Це буде управлінська катастрофа, оскільки гризуни працюють тільки тоді, коли можна щось відгризти, а ці треті, ніякі, - тільки тоді, коли їм порядні скажуть, що треба робити й куди бігти.
Після пояснення невдач розпочинався новий цикл радикальних реформ, який знову-таки закінчувався поясненням невдач. Українська держава була схожа на персонажа з євангельської притчі про блудного сина, якому дісталася велика батьківська спадщина, і він її тринькав з друзями, поки не втратив усього й не пішов пасти свиней. Радий був підживитися їхнім харчем, та йому ніхто не давав. Поки була спадщина - були друзі, радили як жити, а коли залишився без нічого - друзів не стало. Вони у цьому зв'язку лишень "висловили глибоке занепокоєння". Так і Українська держава: спочатку у процесі приватизації втратила свої активи, бо ними "неефективно управляли, а отже, вони були збиткові" (хто ж ефективно управлятиме за 3 тис. на місяць?), віддала ядерну зброю, бо не може обслуговувати. Тепер дехто у приватних бесідах каже, що Крим теж був збитковий і неефективно управлявся, та й на Донбасі багато проблем...
У згаданій притчі блудний син усе-таки, зазнавши злиднів і жалюгідної самотності, опанував себе і повернувся у батьківську домівку, звідки колись пішов. Це була не порада друзів. Це була порада Неба. Хоча старший брат цього й не бажав, але батько прийняв його. Чи не час Україні теж опанувати себе і від пошуку порад друзів повернутися до пошуку власного вирішення своїх проблем? Так, багато втрачено, дуже багато, але повернутися ніколи не пізно. Ніколи не пізно ухвалити власне рішення про своє майбутнє. Якщо бракує власної мудрості - просити в Бога, віддаючи Йому славу і просячи Україні миру й добробуту. Коли людина багата й успішна - у неї багато друзів, а коли зубожіє - часто залишають і близькі. Так само і з державами: багатих запрошують у "сімки", "двадцятки", з ними рахуються і радяться. Бідним державам висловлюють "глибоке занепокоєння" і надають допомогу (переважно кредит на погашення раніше взятих боргів)...
Реформи потрібно починати не з законів і програм. Їх необхідно починати з людей та ідей. Перші, маючи уроки Майданів, повинні змінитися й не зраджувати ідеалів, а другі повинні втілитися в нові закони, за якими мають жити нові люди, жити по-новому в оновленій і сильній країні, керуючись не буквою, а духом цих законів. Слід створювати осередки нового життя, нової економіки, нових відносин, які відповідали б ідеалу, моделі, і поширювати їх на всю країну. Це інший підхід: не від поганого - до хорошого, а від хорошого - до поглинання хорошим поганого. Саме так можна зміните те, що не змінювалося десятиліттями.
Про час
Часу залишилося обмаль. Коли пожовкне листя на деревах, настануть холоди, надійдуть платіжки на газ і послуги ЖКГ, а реальна зарплата знизиться; коли зупиняться підприємства, а добровольці, які повернулися з війни, не знайдуть роботи; у світових держав виникнуть проблеми важливіші за українські; коли старший брат зачинить двері, а нові друзі дверей не відчинять - тоді часу вже не буде. А що буде? Можливо, знову буде Майдан, а може, й не буде нічого, не буде країни. Країна, яка не знає, чого хоче і куди йде, у цьому жорстокому, конкурентному світі не може існувати довго. Але шанс іще є, останній шанс. Щоб його не згаяти, необхідно вже зараз зробити креслення майбутньої країни, під нього - проект, а під проект - бюджет. І з цим усім гасати світом у пошуках інвестицій і ринків збуту для українських товарів, пропонуючи умови, від яких неможливо відмовитися. А якщо не дадуть, поставити запитання незалежному Національному банку: навіщо в країні існує банківська система, крім як лякати громадян неповерненням депозитів та фінансувати уряд? Попросити зробити так, щоб ця система стимулювала економічне зростання і внутрішні інвестиції.
Та найголовніше - показати це все людям і популярно пояснити їм, особливо молоді, в якій країні вони житимуть через рік, п'ять, 30 років, і розпочати разом з ними будувати цю країну вже сьогодні, використовуючи їхні здібності й енергію. Можливо, вони повірять, а не поїдуть, за старою українською традицією, "на чужину", скориставшись можливістю безвізового режиму, який нам відкриває євроінтеграція. Тоді можна буде з чистим сумлінням сказати: "Спасибі за довіру".