13 грудня Верховна Рада проголосувала в цілому законопроєкт №7662, який депутати називали євроінтеграційним. Дійсно, реформа відбору суддів Конституційного суду України (КСУ) — №1 серед семи пунктів, пов’язаних з отриманням Україною статусу кандидата і відкриттям перемовин про вступ до ЄС. Але громадські експерти неодноразово попереджали: у тій формі, в якій його підготували до другого читання, цей законопроєкт є прямим шляхом до встановлення політичною владою повного контролю над Конституційним судом.
Що не так з політичними призначеннями в Конституційний суд?
В Україні усі президенти намагалися взяти Конституційний суд під контроль, призначивши туди «своїх» людей. Наприклад, значного успіху у цьому досяг Янукович — він змусив кількох суддів піти у відставку і призначив лояльних до себе осіб. Тоді слухняний КСУ повернув для нього Конституцію у редакції 1996 року із суперширокими повноваженнями президента. Практика політичних призначень у Конституційний суд зрештою закінчилася кризою 2020 року, коли він фактично скасував електронне декларування, а вже через день під будівлею КСУ протестувальники палили шини.
Після цього Венеціанська комісія на запит президента Володимира Зеленського рекомендувала Україні провести реформу. Виходом з кризи, на її думку, мало бути запровадження прозорої процедури відбору до КСУ. Результатом цієї процедури мав стати професійний неупереджений склад Конституційного суду і такі ж рішення суддів.
Ще з 2016 року стаття 148 Конституції України передбачає, що призначення суддів КСУ здійснюється на конкурсних засадах. Але на рівень закону справжні конкурсні процедури ніколи не виходили, аж до голосування проєкту закону №7662.
Що пропонує №7662
Змістовно редакція законопроєкту, за яку проголосувала Рада, теж про процедуру призначення суддів КСУ. Але сконструйовано її в такий спосіб, що відбір зможуть пройти лише ті, хто сподобається політичній владі і кого вона фактично контролює.
У законопроєкті передбачено створення Дорадчої групи з шести експертів (ДГЕ) — відбірної комісії, яка перевірятиме кандидатів. До її складу увійдуть троє незалежних експертів, делегованих нашими міжнародними партнерами, — за аналогією з Етичною радою, яка відбирає Вищу раду правосуддя (ВРП), інший важливий орган у судовій системі. Але ще троє будуть представниками влади. Проблема полягає в тому, що владні делегати, як показують останні конкурси (наприклад, з вибору керівника САП) діятимуть у кращих традиціях української політичної культури, а міжнародники не матимуть переважного голосу, аби заблокувати їхні політичні рішення.
Працюватиме це так. На конкурс подаються, приміром, однозначно недоброчесний кандидат (умовний Тупицький), реальний агент змін і «темна конячка», про яку мало що відомо. Першого під оплески публіки і міжнародних партнерів заблокують незалежні міжнародні експерти. А далі, коли «основну загрозу вже ліквідовано», почнеться справжнє шоу. Провладні члени ДГЕ заявлятимуть, що надто, на їхню думку, незалежний кандидат «не має достатньої кваліфікації» або щось іще з ним не так. Більшість голосів, відповідно, має шанс отримати тільки «темна конячка», яка і стане суддею КСУ. Найімовірніше, людина без значних проблем із майном і різко негативного послужного списку в органах державної влади, за який її змогли б «забанити» міжнародники. Але з достатніми зв’язками з політичною владою. В результаті «темна конячка» цілком може виявитися «вовком в овечій шкурі». Але дізнаємося ми про це лише з голосувань такого судді, якого призначили на дев’ять років і звільнити якого буде неможливо.
Альтернативою розглянутій ситуації могла би бути модель переважного голосу незалежних експертів, яка, на жаль, не передбачена у новоприйнятому законопроєкті про КСУ. Попри це, вона показала себе якнайкраще у конкурсах на посади до інших державних органів. Приміром, функціонує уже згадана Етична рада, яка відсіює недоброчесних кандидатів у Вищу раду правосуддя (орган, який призначає та звільняє суддів). Її діяльність уже демонструє безпрецедентні результати: у серпні 2022 року членом Вищої ради правосуддя став активіст Євромайдану, адвокат і колишній член Громадської ради доброчесності Роман Маселко. За інших обставин, без діяльності Етичної ради, подібне було б неможливим, а на призначення у ВРП знову впливав би Павло Вовк та інша судова мафія. Етична рада також складається з шести членів, але троє міжнародників мають переважний голос, якщо погоджуються між собою у рішенні.
Суспільство неодноразово бачило, як відбирає суддів президентська комісія без участі незалежних експертів. Наприклад, у листопаді 2021 року вона одноголосно рекомендувала у КСУ Олександра Сибігу. Його донька на той момент жила у Москві, а громадські організації повідомляли, що Сибіга не задекларував житлового будинку у Києві загальною площею 719,5 квадратного метра та автомобіль Porshe Cayennе. Але президентська комісія не побачила проблеми у цих фактах.
Чому ж прийняли №7662
Офіс президента систематично поповнює суд лояльними особами, що вже викликає питання щодо незаангажованості їхніх рішень. Так, цього літа парламент обрав суддею КСУ Ольгу Совгирю, яка була депутаткою від «Слуги народу». Також за квотою парламенту у КСУ працює Віктор Кичун — друг представника президента у КСУ Федора Веніславського, та двоє суддів, призначених самим президентом: Оксана Грищук і Олександр Петришин. Їхнє призначення 26 листопада відбувалося зі значними порушеннями: тоді вакантних місць у Конституційному суді за квотою президента взагалі не було, адже конституційний строк повноважень суддів Тупицького та Касмініна на той момент не закінчився. До того ж Олександра Петришина призначили, попри очевидний конфлікт інтересів, за результатами того самого «конкурсу», переможцем якого визнано Олександра Сибігу.
Усього, за інформацією Фундації DEJURE, офіс президента вже контролює п’ятьох суддів, але цього вочевидь мало. 6 грудня на спеціальному засіданні Конституційного суду було звільнено трьох суддів, призначених за квотою парламенту: Ірину Завгородню, Сергія Саса, Ігоря Сліденка. Відповідно, нових суддів обиратиме Верховна Рада. Там фракція «Слуга народу» складає монобільшість і, очевидно, може вчергове призначити «своїх» кандидатів, якщо, звісно, їй не заважатиме «надто» незалежна комісія.
Ще двох суддів КСУ за своєю квотою наступного року обиратиме з’їзд суддів. І попри те, що один із стовпів судової мафії, ОАСК, днями було ліквідовано, її вплив на процеси все ще значний. Відтак, і там схильні будуть домовлятися політично.
Законопроєкт №7662 уже проголосували у Раді, тож тепер він очікує на підпис президента, після чого буде опублікований і вступить у дію. Якщо це станеться, на нас чекає не просто імітація конкурсу до Конституційного суду, яку ми вже бачили раніше. Тепер це все робитиметься під гаслами євроінтеграції, а вікно можливостей змін зачиниться надовго, адже суддів до КСУ обирають аж на дев’ять років.
Оновлений висновок «Венеційки»: нова надія
Реформа Конституційного суду, окрім того, що має визначальний вплив на життя всередині країни, є ще й ключовою умовою євроінтеграції. Її прямо згадано під №1 серед семи пріоритетів, без виконання яких неможливо відкрити перемовини про наш вступ до ЄС. А тому наші міжнародні партнери дуже уважно слідкують за виконанням цього зобов’язання.
Та особливу роль у процесі цього разу віддано Венеціанській комісії. Саме на основі її рекомендацій має бути змінена процедура відбору суддів КСУ, кажуть у своєму рішенні про наше кандидатство Європейська комісія та Європейська рада.
Утім, це не вперше, коли до цього питання звертаються експерти «Венеційки». Ще 2020 року Венеціанська комісія на запит президента Зеленського у своєму висновку озвучила ті самі тези про реальну конкурсну процедуру в КСУ: має бути створена незалежна від політиків комісія, яка складалася б із міжнародних експертів (за аналогією з реформою інших судових органів) і представників громадськості (наприклад, делегованих Громадською радою доброчесності). Після того вона повторила сказане ще двічі, у двох інших своїх рішеннях.
Останній документ Венеціанської комісії, правда, дещо змінює позиції. Терміновий висновок, ухвалений спеціально до другого читання законопроєкту, містив очевидні фактологічні помилки і, відповідно, доходив хибних висновків. Що відіграло свою роль — терміновість підготовки висновку чи бажання підтримати владу в часи війни, невідомо. Однак реформі і євроінтеграції це пішло явно не на користь.
Для політичних сил, зацікавлених в узалежненні суду, це було найкращим подарунком — вони значно погіршили текст проєкту до другого читання. Але навіть цій редакції висновку Комісії проєкт не відповідав. Зокрема, у висновку «Венеційка» рекомендувала додати до складу комісії сьомого члена за квотою міжнародних експертів. Після того група послів країн G7 закликала депутатів ухвалити таку редакцію законопроєкту, яка передбачала б переважний голос для незалежних експертів у ДГЕ. Однак парламентський комітет з питань правової політики проігнорував ці рекомендації під час підготовки проєкту закону до другого читання, а зал — під час голосування в цілому, віддавши за нього 245 голосів.
Утім, буквально через три дні після цього відбулося пленарне засідання Венеціанської комісії, на якому вона вдалася до безпрецедентного кроку і змінила свій висновок. А точніше, ухвалила новий, так би мовити, повний висновок замість того, щоб затвердити рішенням пленарного засідання раніше ухвалений терміновий. Такий випадок у Комісії щодо України траплявся до того лише раз, і це свідчить про особливу вагу змін, які ухвалили у Венеції.
Цього разу Венеціанська комісія максимально чітко сказала: в складі ДГЕ має бути сьомий член, і він мусить бути за квотою незалежних міжнародних експертів.
Неврахування цієї рекомендації означатиме, що українська влада свідомо ігнорує висновки ключових міжнародних партнерів, а також виконання свого зобов’язання №1, аби отримати контроль над Конституційним судом. І це не залишиться непоміченим.
Замість підсумків
Проєкт закону №7662 у нинішній редакції не лише не вирішує проблеми політичної залежності суддів КСУ, а й сприяє продовженню практики політичних призначень. Оновлений, але досі підконтрольний Конституційний суд продовжить ухвалювати політично мотивовані рішення щодо найважливіших аспектів життя суспільства — дочасних і чергових виборів, післявоєнної відбудови і реінтеграції, вступу до ЄС і НАТО і відповідних змін до законів і Конституції. Це становить загрозу не тільки реформам і демократії в країні, а й євроінтеграції.
Зараз, під час війни, наші міжнародні партнери дуже неохоче критикують українську владу, і це зрозуміло. Але не за горами той час, коли і Єврокомісія, і країни — члени ЄС оцінюватимуть прогрес України в реформах не за палкими промовами і галочками навпроти назв законопроєктів, а за реальним станом речей. І ЄС, уже навчений гірким досвідом інших країн Центральної та Східної Європи з проблемами у сфері верховенства права, може вигадати чимало формальних причин, аби не брати до свого складу чергової країни з політично залежним Конституційним судом.
Тож нині Україна має історичний вибір: або провести судову реформу як годиться, або згаяти шанс, що випадає раз на десятиліття, поставити під загрозу демократичний лад, принципи верховенства права і своє європейське майбутнє.
Депутати вже своє слово сказали, поставивши вузькопартійні інтереси вище за інтереси країни.
Цього разу українці звертаються до гаранта Конституції, прав і свобод та євроатлантичного курсу — президента Зеленського. І просять накласти вето на спробу значного відхилення від нього і виправити помилки.
Та чи почує їх президент?
Більше статей Михайла Жернакова та Саміри Аббасової читайте за посиланнями.