Понад сотню згадувань за два дні тільки в електронних ЗМІ, переважно регіональних, безліч коментарів читачів - переконливе свідчення того, що пропозиція об'єднати області, висловлена народним депутатом-регіоналом Гриневецьким (ДТ №18 від 24 травня) намацала ту больову точку, в яку можна буде бити і надалі, розхитуючи і без того нестійкий каркас молодої української держави.
Екс-голова Одеської ОДА, єдиний мажоритарник з Народної партії в біло-синьому поясі, якому Партія регіонів не наважилася скласти конкуренцію, Сергій Гриневецький є фігурою самодостатньою в безликій масі колег по фракції. І може висловлювати свою думку, незважаючи на окрики "старших" донецьких товаришів.
Після покійного Кушнарьова він - найяскравіший регіонал в прямому розумінні цього слова, виразник інтересів регіональної еліти, яка вимагає від центру не просто більшої автономії, а невтручання в її дії.
Стаття має низку вад і протиріч. Наприклад, критикуючи принцип формування громад за критерієм часової доступності, не запропоновано іншого підходу, але чомусь робиться висновок, що об'єднання областей мало б розв'язати проблему доступності. Некоректно посилатися на безіменних науковців - дуже вже це нагадує компартійні часи, коли особиста відповідальність за прийняття рішення камуфлювалася фразою "є думка…".
Популізмом відгонить від обіцянки скоротити управлінський апарат завдяки тому ж таки об'єднанню областей. Кому, як не колишньому партійному функціонеру високого рангу, знати, що бюрократичний апарат завжди здатний самовідновлюватися чи навіть збільшуватися внаслідок реформування. Адже функції органів влади залишаються і примножуються, і досвідчені функціонери завжди зможуть довести, що наявним апаратом виконати всі повноваження, визначені законодавством, неможливо, а у разі створення єдиного центрального органу на три-чотири області виникає нагальна потреба залишити філіали, виконавчі підрозділи в колишніх обласних центрах, "для забезпечення близькості влади до громадян".
Більше того, штати внаслідок запропонованої реорганізації об'єктивно зростуть. Якщо нині діяльність органів влади оцінюється методом порівняння, оскільки області більш-менш однорідні, то новоутворені регіони матимуть істотні відмінності, для врахування яких керівники регіонів вимагатимуть додаткових людських і фінансових ресурсів. До прикладу, на утримання органів влади регіонального рівня в АРК витрачається майже вдвічі більше коштів, ніж на утримання апаратів обласної ради та обласної державної адміністрації разом узятих. Така ціна специфічності.
Сергій Рафаїлович не використовує слово "федералізм", замінюючи його політкоректним "регіоналізація", але суть залишається та ж. Деякі його ідеї перегукуються з варіантом двопалатного парламенту, (де верхня палата обирається від представників регіонів), який обговорювався в рамках діяльності Конституційної Асамблеї. Але якщо на сьогодні тільки 9 областей можна вважати контрольованими провладними партіями, то зменшення суб'єктів до дев'яти в запропонованій конфігурації дає перевагу провладним політикам над проукраїнськими в пропорції 5 до 4.
Дослідження доводять, що адміністративно-територіальні одиниці, населення яких перевищує 3 млн жителів (за статистичною номенклатурою ЄС - NUTS-1) спроможні сконцентрувати на своїй території понад 60% виробництва життєво важливих продуктів, а це створює сприятливий ґрунт для сепаратизму.
При цьому, використовуючи одвічне в усіх країнах мусування гасла "хто кого годує", регіональні князьки вимагатимуть бюджетних преференцій. За прикладом нинішніх олігархів, які тримають монополію в цілих галузях, захищаючи податкові привілеї шантажем обвалити всю економіку країни та вимагаючи навіть жертвувати безпекою держави (досить згадати Харківські угоди). За наявності таких ірраціональних подразників, як етнос, релігія чи мова, спровокувати рух на від'єднання є справою техніки політтехнологів. І цей процес уже просувається та заохочується керівництвом південно-східних областей шляхом жорсткого витіснення української мови з обігу.
Незважаючи на прихований опір керівників тих областей, які не зможуть стати центрами нових регіонів, ідея федералізму може бути втілена в життя Президентом. Наприклад, за допомогою механізму референдуму. Методи отримання потрібного результату відпрацьовані. Це вже потім регіональній еліті доведуть до відома, що число областей скорочується указом Президента, оскільки їх переліку в новій Конституції не буде.
Перекроювання областей також міцно зачинить нам двері до Європейського Союзу, адже одна з умов вступу до нього - створення єврорегіонів з параметрами по NUTS-2, тобто від 800 тисяч до 3 млн жителів. Це дозволяє здійснювати єдину політику для регіонів різних країн об'єднаної Європи, зокрема в частині фінансування зі структурних фондів. Тому Польща, приклад якої не подобається панові Гриневецькому, напередодні вступу до ЄС в 1999 році замість 49 воєводств створила 16. А згадувана ним же Румунія з удвічі меншим ніж в Україні населенням, створені для потреб євроінтеграції віртуальні 8 регіонів (за т.з. формулою локальної кооперації, як систему ухвалення рішень щодо вироблення заявок на фінансування з фондів ЄС) наразі планує перетворити на справжні адміністративно-територіальні одиниці. Адже сучасний устрій з 41 повітом і містом з особливим статусом не відповідає параметрам адмінтеродиниць регіонального рівня за статистикою ЄС. І навіть Молдова створила 3 єврорегіони (не рахуючи Придністров'я), які успішно реалізують інфраструктурні та інноваційні проекти, отримуючи фінансування як з національного Фонду регіонального розвитку, так і з тих же структурних фондів Євросоюзу.
В Україні ж майже всі регіони відповідають параметрам Євростату, що дозволить їм у недалекому майбутньому звертатися безпосередньо до органів ЄС, відповідальних за регіональний розвиток. Якщо, звичайно, Україна підтвердить свій європейський вектор розвитку для початку принаймні виконанням вимог прийнятого торік законодавства про функціонування Фонду регіонального розвитку, але проігнорованого прем'єром Азаровим при формуванні державного бюджету на 2013 рік.
Зрештою, якщо плани поділу країни можуть розглядатись як віддалена потенційна загроза, то програма-мінімум щодо зупинення будь-яких реформ у системі територіального управління вже досягла певного успіху. І керівництво власної фракції в особі спікера Володимира Рибака поспішило відхреститися від ідей Гриневецького, який, мовляв, висловив власну думку, а насправді ніхто і не думає когось об'єднувати чи приєднувати. Та й адміністрація Президента устами Марини Ставнійчук запевнила, що "всі розмови про зміну адміністративно-територіального устрою України, укрупнення областей чи інша така "ненаукова фантастика" є позицією окремих політиків та експертів".
Дещо нервова реакція радника Президента зрозуміла - адже на столі Президента лежить проект Указу про затвердження Концепції реформи місцевого самоврядування, яка справді не передбачає змін територіального устрою на регіональному рівні. Але Гриневецький недвозначно натякає на те, що ця Концепція взагалі неприйнятна для його політичного оточення, оскільки підвищує роль базового (громади) та субрегіонального (райони) рівнів, зменшуючи таким чином вплив обласного керівництва.
Збурення регіональних еліт перспективою їх перетасування є частиною плану компрометації самої ідеї зміни територіальної організації влади, як це вже було у 2005 році. Адже така різка негативна реакція на ідею об'єднання областей підсвідомо проектується на масове неприйняття суспільством плану змін і на базовому та субрегіональному рівні. А це з огляду на перманентні вибори справді може спонукати керівництво країни відмовитись від реформи місцевого самоврядування взагалі. Хоча насправді численні публікації на тему об'єднання сільських, селищних та міських рад уже сприймаються в суспільстві набагато спокійніше і зважено.
Адже кадрова, інфраструктурна і фінансова неспроможність більшості сільських рад стає дедалі очевиднішою і є об'єктивною причиною для реорганізації владних структур на цьому рівні. Утворення дієздатних громад є нагальною потребою сьогодення, і запропонований в Концепції реформування місцевого самоврядування критерій часової доступності при об'єднанні територіальних громад навколо центрів економічної активності є певною гарантією від подальшої деградації сільської місцевості.
При цьому базові соціальні послуги наближаються до жителів, оскільки повноваження громади майже такі як сьогодні в районі, проте відстані від сіл до центру громади зменшуються майже вдвічі. І розрахунки нових громад зроблені по всій Україні, причому силами фахівців обласних державних адміністрацій. Щодо проміжного, субрегіонального рівня, то, як показала спроба модернізувати систему охорони здоров'я в пілотних областях, жорстко стоїть питання зміни параметрів районів під вимоги функціонування госпітальних округів.
Таке реформування просторової організації влади, безперечно, зміцнює цілісність держави, адже часи міст-країн давно минули, а надання додаткових повноважень місцевому самоврядуванню вивільнить спутану законодавчими рогатками накопичену в муніципальному середовищі енергію на поліпшення умов проживання населення. До речі, побудова збалансованого адміністративного скелета дозволить по-новому поглянути і на проблему представлення територій в управлінні державою. І питання верхньої палати, яка за прикладом Сенату французького парламенту формуватиметься з представників усіх трьох рівнів - громади, району та регіону у пропорції 2:1:1 не сприйматиметься так хворобливо, як нині, коли пропонується представництво лише одного - регіонального рівня. Адже ідея федералізму перестала бути модною в цивілізованому світі з 80-х років ХХ століття, коли в Європі почалась децентралізація влади, тобто наділення органів місцевого самоврядування всіх рівнів виключними повноваженням із забезпеченням необхідної фінансової і регуляторної автономії.
Сьогодні вже докорінно змінилася роль представництва держави на території. Принцип керування територією через місцеві державні адміністрації змінився на принцип контролю за законністю актів органів місцевого самоврядування, обраних жителями. І ефективність такої взаємодії між органами державної влади та місцевого самоврядування істотно зросла, не кажучи вже про різке зниження корупційної складової діяльності органів публічної влади. До слова, принцип несумісності посад керівника органу місцевого самоврядування та голови місцевої державної адміністрації вже сьогодні, без внесення змін до Конституції, можливо і необхідно застосувати для організації влади в Києві та на території Севастополя.
Звичайно, відносини уряду з регіонами наразі не назвеш гармонійними. Непрозора бюджетна політика центру, заохочення "своїх" територій, кар'єрне просування вихідців виключно з одного регіону, політичний та адміністративний тиск на посадовців, обраних жителями, насамперед міських, сільських та селищних голів, - усе це створює об'єктивні аргументи для критики дій центрального уряду.
Але в 2012 році з'явились законодавчі підстави для вироблення в регіонах власної політики, що враховує регіональні особливості. Існує вже згадуваний державний Фонд регіонального розвитку, за рахунок якого мають фінансуватися інвестиційні регіональні проекти. І нехай поки його наповнення не досягає третини, визначеної законом, однак, як зауважують працівники профільних міністерств, проекти, що подаються з регіонів, здебільшого слабо підготовлені, насамперед зводяться до будівництва об'єктів соціального призначення, які при ретельній перевірці виявляються непотрібними, технічна документація на проекти часто недосконала. І це при тому, що обласні бюджети отримали додаткові кошти до т.з. другого кошика доходів в обсязі, достатньому як і для співфінансування проектів, що фінансуються з державного Фонду регіонального розвитку, так і для підготовки якісних власних проектів.
Отже, два процеси йдуть паралельно. Один, спрямований на консервацію неофеодалізму, якщо не в усій державі, то в окремих вотчинах "регіональних князьків", другий - на побудову європейської системи наскрізного управління територіями, де кожний рівень влади має свої повноваження і не підпорядкований вищому. І вибір між цими напрямами свідчитиме або про реальну інтеграцію в європейську спільноту, або тільки про імітацію такого прагнення.