9 березня українська опозиція оголосила, що йде в народ готувати його пробудження. "Ми оголошуємо народні віче й народне повстання проти цього режиму" - заявив лідер ОО "Батьківщина" Арсеній Яценюк. Так народ дізнався, що він повстав, - але ще кілька днів довелося чекати уточнення умов і, власне, мети бунту. Наспіх проголошена акція "Вставай, Україно!" викликає стійке відчуття дежавю та деякі підозри з приводу справжніх мотивів її організаторів.
"Люди позбулися б половини своїх неприємностей, якби змогли домовитися про значення слів", - заявив колись Рене Декарт. Якби Арсеній Петрович сказав "народний опір" - усе було б нормально. Не здивувалися б деякі колеги по опозиції, не вибухнула б гомеричним реготом і роєм "фотожаб" інтернет-спільнота, не довелося б його колегам по фракції публічно сумніватися у правильності цитати й запевняти, що зовсім не те малося на увазі. Оскільки навіть коли забути, що народні повстання має проголошувати народ, а не лідери опозиційних фракцій (інакше вийде як у Гайдая - "Я на вас скаргу подам. Колективну!"), сам формат повстання передбачає радикальніші дії, ніж ті, про які врешті-решт домовилися опозиціонери. Ну гаразд - одне неправильне формулювання Арсенію Петровичу можна вибачити. Тим більше що він не один такий, - Олег Тягнибок днями взагалі обмовився за Фрейдом, прокоментувавши спроби опозиції висунути лідера УДАРу на київське мерство словами: "Ми пропонуємо Кличку право першої ночі". Насичене глибоким еротизмом порівняння викликало природне запитання: а що, власне, майбутній висуванець опозиції має намір робити зі столицею? Перестанемо чіплятися до слів і перейдемо до суті.
За пільги, проти Януковича
Проголошення "народного підйому" саме тепер дивне. Зазвичай такі демарші оголошуються або після тривалої підготовки протестних осередків у кожному регіоні (не наш випадок), або після якогось конкретного імпульсу - наприклад, скоєння владою чогось показово антинародного. Попередні народні повстання (до речі, "офіційно" все ще не припинені) оголошувалися опозицією із серйозних приводів на кшталт Харківських угод і закону "Про основи мовної політики". Але й такої "поважної причини" цими днями під рукою не було. Розгортання практики позбавлення депутатів мандатів через суд до уваги не береться - не досить торкається широких верств населення. Більшість якого переконана: прихід по когось не загрожує приходом по тебе.
Далі: будь-яке повстання розпочинається з вимог. Власне, їх відпрацьовують і формулюють ще до оголошення повстання. Однак з ходу зрозуміти, яких саме кроків і поступок хочуть від влади опозиціонери, виявилося не так просто. Такий собі ультиматум було озвучено лише через кілька днів після промови біля пам'ятника Шевченку, 12 березня: на тематичній прес-конференції Арсеній Яценюк заявив: "Ми хочемо, щоб люди висловили свою позицію, що вони хочуть змін у цій країні, вони не хочуть цього президента і вимагають відставки Віктора Януковича... У нас є наш соціально-економічний пакет, який має бути виконаний".
Отже: відставка Януковича та пакет законів. Під останнім, як з'ясувало DT.UA, маються на увазі ініціативи щодо скасування пенсійної реформи, перерахунку мінімальних зарплат, розвитку програм соціального житла, запровадження норми про мінімальну пенсію в розмірі 80% від зарплати для працівників науки та освіти, зменшення ставок єдиного соцвнеску, пільгових тарифів на електроенергію для сіл... І ще кількох схожих ініціативах, після розгляду яких може скластися враження, що їх автори дотримуються не ліберально-демократичних, а, як мінімум, соціалістичних поглядів. Зазначимо, серед вимог до влади не виявилося двох найочевидніших і потенційно досяжних: звільнення політв'язнів та припинення "пресування" парламенту позбавленням депутатів мандатів через суди. Втім, про політв'язнів опозиціонери мали намір погомоніти з Януковичем окремо, без відриву від повстання. Вожді ОО планували похід фракції "Батьківщина" (у повному складі) на Банкову, але від ідеї поки що вирішили відмовитися, оскільки багатьом потенційним учасникам походу вона здалася трохи дивною.
Тим часом проголошений план акції громадянського протесту включає в себе мітинги, марші та "народні віче" в обласних центрах країни. З обов'язковою участю лідерів трьох партій. Одне слово, опозиціонери їдуть у регіони "на людей подивитися і себе показати". Це - явний мотив. А тепер спробуємо розглянути прихований.
Три мушкетери: десять років потому
Людям, котрі пам'ятають не таку вже й давню історію України, важко не помітити: нинішній виступ опозиціонерів до болю нагадує акцію десятирічної давності - "Повстань, Україно!". Навіть назву продубльовано з мінімальними змінами - тепер у нас "Вставай, Україно!". Поки що до деталей збігається й формат: "ПУ" також розпочиналася спільною заявою та турне опозиційних лідерів регіонами. І навіть вимогою тієї акції були дострокові президентські вибори - свідомо неприйнятний для влади хід. Подібність - на рівні клону.
Нагадаємо підсумок "Повстань, Україно!". Невеликі виступи в регіонах, масові (за різними оцінками, від 20 до 30 тис. людей) у Києві, наметове містечко поблизу Банкової та його оперативне (виконане за лічені хвилини) знесення, організоване Віктором Медведчуком. Після чого Віктор Володимирович не забув віддати розпорядження ретельно вимити асфальт.
Не досягши декларованої мети, акція досягла фактичної: в орбіту опозиції раз і назавжди був затягнутий Віктор Ющенко, який раніше старанно дотримувався курсу "ні нашим, ні вашим". Ініціатори залучення Віктора Андрійовича в ряди полум'яних борців із режимом керувалися різними цілями. Одні ставили на нього як на майбутнього президента, вважаючи, що публічна опозиційність - ключ до майбутнього успіху, і заодно хотіли відрізати екс-прем'єру, який вічно сумнівався, шлях до відступу. Інші, навпаки, вважали, що, виштовхнувши м'якотілого Ющенка на стежку радикального протесту, вони прискорять процес його політичного самоспалення і підвищать власні шанси на успіх. Заради цього Юлії Тимошенко, Олександру Морозу та Петру Симоненку довелося неабияк витратитися.
Безумовно, інтрига навколо Ющенка не була єдиною причиною організації "ПУ". Але якщо розглядати той проект як політичну комбінацію, то вона, безперечно, вдалася. Хоча поставлених цілей домоглися й не всі. На відміну від тієї ж таки "України без Кучми", яка справді мала ознаки народного збурення, "Повстань, Україно!" була насамперед технологічною акцією.
Серед будівничих нового протесту є чимало людей, котрі допомагали організовувати попередній. Не дивно, що схема багато в чому його й копіює. Природно, з поправкою на вітер - змінилася ситуація, змінилися дійові особи.
У кожному разі, в сьогоднішньої опозиції теж є "свій Ющенко" - Віталій Кличко. Він не робить таких реверансів у бік влади, як робив Ющенко у 2001-2002 рр., але і в опозиційній когорті старанно тримається відособлено. Він намагається уникати радикальних закликів та лівацьких гасел, акуратно дистанціюючись від партнерів, насамперед від "Свободи". Така політика дозволяє йому успішно "підхоплювати" електорат, який остаточно розчарувався в Партії регіонів. Доказ того - недавно опубліковані рейтинги найбільших політичних гравців, яким, до речі, в цьому числі DT.UA присвячено окремий матеріал. Згадаємо лише, що, за даними директора фонду "Демократичні ініціативи" Ірини Бекешкіної, зростання рейтингу лідера УДАРу відбувається за рахунок так званого м'якого Сходу - Харківської, Дніпропетровської і сусідніх областей.
Якщо Кличко почасти "виїжджає" на дотриманні дистанції з партнерами, то їм, навпаки, вигідно цю дистанцію скоротити. Бажано до клінчу. Це одночасно знизить популярність Кличка на тому-таки "м'якому Сході", збільшуючи внутрішньоопозиційну вагу Арсенія Яценюка, і посилить можливість останнього нав'язувати Кличку свій порядок денний. Не забуватимемо, що, попри старанну демонстрацію єдності, вожді залишаються конкурентами й час від часу не проти підставити один одного. Можна згадати, як УДАР оголосив про зняття з парламентських виборів своїх мажоритарників, публічно запропонувавши "Батьківщині" зняти ряд своїх (список прізвищ додавався). Або, з іншого боку, як добрі союзники висунули Кличка в мери Києва, "забувши" попередити його про це.
Віталій Володимирович мусить дотримуватися обережності. Він не був на річниці Шевченка в момент проголошення революції, не був в офісі "Батьківщини" на Турівській, коли Яценюк із Тягнибоком викладали журналістам суть і план протесту, не був і у Вінниці, хоча його приїзд анонсувався. Цими днями лідер УДАРу перебував у США, де обговорював ситуацію в Україні з не останніми людьми в тамтешньому політикумі, включно із заступником держсекретаря Вільямом Бернсом, сенатором Джоном Маккейном та главою Freedom House Девідом Креймером. Тобто причина для відсутності більш ніж поважна, особливо коли врахувати, що він (за даними партійної прес-служби) обговорював можливість запровадження персональних санкцій проти українських чиновників, причетних до порушень прав людини. Але тепер, по поверненні в Україну, йому доведеться або солідаризуватися з колегами і включитися в активний протест (що може засмутити виборців Сходу, які нервово реагують на спільні акції зі "свободівцями"), або від нього відсторонитися, обмеживши свою участь лише окремими акціями (що може засмутити виборців Заходу). Опинившись 2003 р. у схожій ситуації, Віктор Ющенко не зміг витримати нейтральну позицію, рухнув в опозиційний радикалізм, і Леонід Кучма в його вустах із просто "батька" перетворився на "батька української дитячої порнографії". Незвичне амплуа бійця мимоволі Віктора Андрійовича тоді дуже обтяжувало, його противники зловтішно потирали руки, але Ющенко зрештою виграв більше, ніж втратив. Так, ситуація була інша. Але ситуація взимку 2004-го істотно відрізнялася від ситуації восени 2003-го. Хто може точно передбачити, якою вона буде взимку 2015-го?
Слід звернути особливу увагу на те, в яких містах було призначено перші "віче". Вінниця й Ужгород - дві цитаделі Петра Порошенка та Віктора Балоги, відповідно. Їх також фактично поставили перед вибором: хлопці, ви з нами?
Петро Олексійович поступився. За наявною в нас інформацією, півтори тисячі з трьох із половиною тисяч осіб, які зібралися на опозиційний марш у Вінниці, - його заслуга. А ось Віктор Іванович зайняв прямо протилежну позицію. Цитуємо дослівно з Facebook: "Раджу деяким молодим політикам не перевіряти мене на опозиційність. Не важко здогадатися, чому "графік повстання" починається з Вінниці і Ужгорода. Не буду розписуватися за інших, але якщо хтось думав, що Балога комусь зжене масовку на мітинг (а якщо не зжене, то ніякий він тоді не опозиціонер), - він глибоко помилився. По-перше, опозиційність не вимірюється разовими акціями з неясними цілями. По-друге, і при владі, і в опозиції треба бути чесним і не використовувати людей "втемну". По-третє, ніколи ні в кого не був на підтанцьовках. Через те не граю в такі ігри. І молоді політики прекрасно про це знають".
А як народ?
В акції, потенційно масштабній і реально витратній, безумовно, є й інші цілі. Опозиції, і насамперед "Батьківщині", потрібно перевірити, чого вона сьогодні варта, на що здатна й на кого спирається. Такі походи - перевірка ефективності оргструктур, перевірка стану місцевих осередків та перевірка спонсорів на скупість. Тест на підтримку громадян і на симпатію еліт. А ще - необхідне тренування. Трьом силам необхідно навчитися не просто мирно співіснувати, а й ефективно співпрацювати. Доки є високий попит на об'єднання зусиль опозиції, три партії потрібні одна одній. Отож потребують навичок спільної роботи. А де цього вчитися, як не "в полі"? Не в Раді ж, де можна відбутися спільною прес-конференцією трійки вождів.
Нинішній опозиції, як і опозиції десятирічної давності, безумовно, потрібно розім'яти кості. Очевидна мета проекту "ВУ" (як і свого часу проекту "ПУ") - нагадати народові, що опозиція є. І показати владі, що за опозицією є народ. Нагадуючи про себе, борці з режимом не тільки забезпечують присутність в інформаційному полі. Вони, за висловом Олега Тягнибока, мають можливість "підвищувати градус революційності суспільства".
Підвищувати градус завжди краще, ніж знижувати. А який він у нас зараз? Відповісти на це запитання однозначно важко. Згідно з останніми дослідженнями "Демократичних ініціатив" та Київського міжнародного інституту соціології (проведені 5-13 березня; опитано 2037 дорослих респондентів у всіх регіонах; погрішність не більше 2,3%), 35% українців вважають, що терпіти нинішню ситуацію у країні неможливо. Це багато чи мало? Швидше, багато, коли згадати, що напередодні Майдану цей показник, якщо пам'ять не зраджує, не перевищував 4-5%. До того ж ряд експертів вважає, що на такі запитання багато респондентів не готові відповідати до кінця щиро. Отже, реальний градус може бути й вищим.
З іншого боку, не кожен, навіть потрапивши у безвихідь, готовий виходити на вулицю. Задоволених і життям, і країною дуже мало - лише 7,5%. Однак більше половини (52%) населення країни вважає, що "жити важко, але терпіти можна". На запитання "Чи вважаєте ви можливими масові виступи у разі різкого погіршення життя населення або обмеження його прав" лише 6% респондентів відповіли "Ми впевнені", 19% оцінили їх як імовірні, 40% - малоймовірні і 23% - неймовірні. Однак це картина сьогодення, а якою вона буде завтра, залежить і від характеру дій влади, і від ступеня протидії, організованої опозицією.
Готовність до протесту далеко не завжди відкритим протестом обертається. Для нього необхідні реальні причини, очевидні приводи та достойні поваги лідери й ефективні організації. Потрібен кредит довіри, потрібна справжня популярність у суспільстві. А ще - готовність і здатність збирати на майданах натовпи справжніх прихильників, а не групи ідейних пенсіонерів і вільнонайманих студентів із прапорами на китайських вудлищах.
Полум'я повстання розгоряється з іскри. Викресати її й не дати згаснути - тонке політичне мистецтво. Чи достатньою мірою володіють цим мистецтвом лідери трьох партій? Ось і подивимося. Навчання в умовах, максимально наближених до бойових, підвищує шанси скласти іспит на відмінно.