Баланс повноважень між центральною владою і місцевим самоврядуванням, який ми наразі спостерігаємо в Україні, є чи не найгіршим із можливих. У той час, коли реальні повноваження сконцентровано в центральних органах влади - у президента і прем'єр-міністра, - паралельно існують виборні місцеві ради, повноваження яких мінімальні, але які мають можливість робити сепаратистські заяви під прямим або прихованим тиском ворогів держави. Ці місцеві ради не мають ані достатніх можливостей ефективно працювати на благо своїх виборців, ані достатньої мотивації захищати конституційну систему України, що особливо негативно позначається нині, коли в країні загроза сепаратизму стала цілком реальною. За таких обставин місцеві ради мають якомога швидше отримати реальні повноваження у сфері виконавчої влади і можливість використовувати державні кошти. Тоді б і вони, і їхні виборці набагато вище оцінювали б свою роль у конституційній структурі держави.
Найпростіший спосіб досягти цього - надати можливість місцевим радам обирати виконавчу владу на своєму рівні. Якщо цього не буде зроблено найближчим часом, ризик втратити деякі регіони видається надзвичайно високим.
Ми повинні ретельно зважити, яким має бути оптимальний механізм передачі влади, щоби максимізувати на місцях кількість політичних лідерів, які захищатимуть державні інтереси і цілісність України. Можливо, в Україні краще децентралізувати владу до рівня районних рад і територіальних громад, а не рад великих регіонів (у випадку України - обласних), - як це зазвичай практикується в інших країнах. Ради нижчих рівнів, наділені повноваженнями національним урядом, допомогли б протистояти відокремленню й захопленню областей, до яких вони належать. Через значну чисельність громад перетягнути на інший бік усіх голів місцевих рад певного регіону досить важко. В таких умовах непорядний голова обласної ради не зможе здійснити відокремлення області, якщо районні й місцеві лідери йому протистоятимуть. Центральному уряду буде легше боротися зі зрадливими головами обласних рад, коли значна частина місцевих лідерів обстоюватиме державний суверенітет. Конституційна реформа повинна наділити реальною владою облради, але водночас - надати значні повноваження райрадам і територіальним громадам. Кожен з таких органів влади повинен чітко розуміти, що його повноваження будуть негайно відкликані Верховною Радою України, якщо його дії або бездіяльність підриватимуть цілісність України.
Треба пам'ятати, що успішну децентралізацію нескладно звести нанівець. Лідери, обрані в регіонах, можуть отримати повноваження лише "на папері", тоді як голови державних адміністрацій, призначені центральною владою, користуватимуться, наприклад, правом вето на рішення органів місцевого самоврядування. Таким чином центральні органи влади зможуть контролювати владу на місцях, при цьому не несучи жодної відповідальності за результати їхньої роботи. Пильний нагляд або контроль за рішеннями та бюджетами органів місцевого самоврядування з боку посадовців, призначених органами центральної влади, може стати прикриттям для передачі влади назад до центру - рецентралізації. Наприклад, у Росії у 2000-х наявність повноважних представників президента, яким було надано повноваження перевіряти законність рішень регіональних органів влади, із часом призвела до скорочення повноважень місцевої влади і нового посилення центру.
Проте навіть якщо призначені з центру керівники державних адміністрацій і будуть незалежними від центральної влади, в них усе одно буде мало стимулів гарантувати, щоби політика місцевого самоврядування відображала реальні потреби місцевих жителів, а не залежала лише від того, яка група отримає більшість на президентських або парламентських виборах. Голови адміністрацій можуть потрапити під вплив інших сторін, зазнати тиску з центру або взагалі самоусунуться від ухвалення рішень у критичні моменти. Жорстокість і корумпованість попередньої влади стали наслідком того, що службовці, яким довірили слідкувати за перевищенням владних повноважень, не були мотивовані робити це під тиском органів центральної влади.
Країна сильна тоді, коли в кожній громаді є лідер, який має авторитет і чия позиція представлена у політичній системі держави. У системі, де в Конституції передбачено делегування вагомої частини влади демократичному місцевому самоврядуванню, обрані місцеві лідери будуть зацікавлені у збереженні конституційної системи, зокрема, тому, що це є запорукою продовження їхніх повноважень. Такі лідери зможуть також забезпечити підтримку політичної системи значною частиною місцевого населення і, якщо буде потрібно, протистояти тиску зовнішнього ворога.
Нинішня ж система управління в Україні сприяє диктаторським схильностям центрального уряду та придушенню політичної конкуренції. Це стало причиною рекурентних криз, які розв'язуються через революційні події. Україна потребує правильних інституційних змін, а напрацьовувати їх потрібно із широким залученням громадян та експертів в Україні. У тексті нашої ініціативи з децентралізації, яку підтримало багато українських і західних науковців, ми закликаємо до публічних дебатів щодо зважених і продуманих заходів із децентралізації України. Саме децентралізація може стати ключовою частиною стратегії виходу з глибокої кризи, в якій опинилася Україна.
Роджер Брюс Маєрсон
Американський економіст і політолог, професор Чиказького університету, лауреат Нобелівської премії з економіки 2007 р.
Роджер Маєрсон відомий своїм застосуванням інструментів теорії ігор (математичної теорії прийняття рішень) до економічних та політичних проблем. Зокрема, він спеціалізується на аналізі впливу різних електоральних і політичних систем, а також видів конституційного устрою, на поведінку учасників політичного процесу.
Нобелівську премію вчений отримав за створення т.зв. "теорії розробки механізмів", що дозволяє розробляти способи ефективної координації економічних або політичних агентів в умовах їх взаємної недовіри і неповноти доступної окремим агентам інформації.
Маєрсон є прибічником децентралізованих політичних систем, тривалий час займався питаннями централізації та децентралізації, зокрема - у рамках дослідження американського досвіду державного будівництва в Афганістані й Іраку. Учений давно цікавиться Україною і періодично, з 2005 р., взаємодіє з вищими особами держави з питань децентралізації та розширення повноважень.