Пропозиції перейменування вулиць та знесення деяких пам’ятників викликали бурхливу реакцію в громаді Києва, що вилилася в соціальні мережі. Певна річ, без визначених концептуальних підходів і громадського обговорення такі пропозиції можуть викликати зовсім непотрібні сьогодні несприйняття та розбрат.
У рішенні Київської міської ради № 4571/4612 від 15 квітня 2022 року чітко визначено цілі перейменувань: 1) послаблення інформаційного та культурологічного впливу московського наративу на світогляд киян; 2) створення передумов для унеможливлення агітаційно-пропагандистської діяльності вороже налаштованих до України осіб; 3) деколонізація топоніміки в місті Києві.
Слід зазначити, що ви як депутати Київради в цьому питанні намагаєтеся зняти з себе відповідальність за перейменування: як сказав секретар міськради Володимир Бондаренко, «буде проведено рейтингове голосування, оскільки саме мешканці мають визначити нові назви для міських об’єктів».
Однак тут постає запитання — а хто визначав перелік вулиць і пам’ятників, які сьогодні конче потрібно перейменувати чи знести? В опублікованому на сайті КМР списку з 467 вулиць немає жодного обґрунтування необхідності зміни назв, як і не позначено автора/авторів списку. Але якщо широкий загал не розумітиме підстав для перейменування вулиць чи знесення пам’ятників і не знатиме прізвищ ініціаторів цієї кампанії, вона буде позбавлена сенсу.
Наприклад, який московський наратив мають дві останні назви у списку — Ясногірська та Яснополянська вулиці? Чи, може, вони несуть на собі печать колонізації України в минулому? Навряд. Якщо інші топоніми російського походження (Амурська площа або Донська вулиця, наприклад) мають прив’язку до країни-агресора, то ці назви зовсім нейтральні. До речі, у відомих рішеннях міськвиконкому 1950-х років, звідки вони з’явилися, не наведено жодних мотивацій щодо зазначених назв, то, може, автори ініціативи мають пояснити, чому ці вулиці потрапили до «чорного списку»?
Викликає, м’яко кажучи, подив пропозиція начальника «Київського метрополітену» В. Брагінського (тут авторство відоме) перейменувати станцію метро «Берестейська». Очевидно, асоціаціями з містом Брест його знання української історії і обмежуються, однак насправді назва станції пов’язана зі старовинним руським містом древлян Берестьє, перша згадка про яке датується 1017 роком. Згадується Берестьє і в «Повісті минулих літ» під 1019 р. у зв’язку з боротьбою синів Володимира Великого Святополка та Ярослава за Київський престол. До чого тут Білорусь, московський наратив чи колоніальне минуле?
Так чи інакше, всі розуміють, що остаточне рішення буде ухвалювати саме Київська міська рада, тому, панове депутати, дозвольте зробити низку зауважень щодо перейменувань та їх відповідності заявленим Київрадою цілям.
Далі наводжу перелік осіб, чиїми іменами названі вулиці Києва і які, на мою думку, цим цілям не відповідають.
Анна Ахматова — велика поетеса, відома своєю антирадянською позицією, зазнала переслідувань сталінського режиму, народилася і провела молоді роки в Києві. Разом із нею «під роздачу» попали відомі поети В.Маяковський та М.Цвєтаєва, які мали складні відносини з радянською владою і складне життя, обоє наклали на себе руки, але залишаються видатними діячами Культури, без визначення її національності.
Микола Бажан — український поет-класик, перекладач, культуролог, енциклопедист, філософ, громадський діяч, академік Академії наук УРСР, зазнав переслідувань НКВС, головний редактор «Української радянської енциклопедії», висувався Гарвардським університетом на здобуття Нобелівської премії, але відмовився від цієї честі (імовірно, побоюючись повторити долю Л. Пастернака).
Михаїл Булгаков — народився й жив у Києві, відомий антирадянськими по суті повістю «Собаче серце» та романом «Майстер і Маргарита», в якому дає свою інтерпретацію останніх земних днів Ісуса Христа.
Амвросій Бучма — видатний український актор і режисер, був засуджений до страти в царській армії під час Першої світової війни за ляпас офіцерові, один із корифеїв українського театру, зіграв уперше Т. Шевченка в українському кіно.
Володимир Висоцький — видатний актор і поет-бард, у своїх піснях — відвертий противник радянського режиму та способу життя.
Жамбил Жабаєв (більше відомий як Джамбул Джабаєв) — поет-пророк казахського народу, перекладений багатьма мовами світу, шанувальник Т.Шевченка, його син загинув під час визволення України, пам’ятник йому встановлено з ініціативи Казахстану, тож його знесення виглядатиме трохи дипломатично некоректно. Він також оспівував радянську владу і особисто Сталіна, але це не принижує його спадку як поета.
Микола Лаврухін — працював першим заступником усіх голів виконкому м. Києва 20 років, з 1970-го по 1990 рік., у 1990-му став головою виконкому. Єдина його «темна пляма» — заввідділом будівництва та ЖКГ в Київському обкомі КПУ 1963–1970 рр. Його діяльність — взірець для працівників виконавчої влади Києва, він отримав своє посмертне вшанування в назві вулиці, і її перейменування буде демотивуючим прикладом для сучасних співробітників КМДА.
Раїса Окипна — прима Київського оперного театру, підпільниця, розвідниця під час Другої світової війни, боролася з німецько-фашистськими загарбниками, викрита у 1942 р., зазнала катувань і була страчена гестапо. По суті, Київрада може стратити її вдруге — морально, знищивши пам’ять про неї.
Павло Тичина — у 1970–1971 роках Василь Стус написав літературну розвідку про творчість Павла Тичини під назвою «Феномен доби (Сходження на Голгофу слави)». В цій праці він схвально оцінював ранню творчість Тичини та критикував загальновідомий і прославлений соцреалізм: «Слава генія, змушеного бути пігмеєм, блазнем при дворі кривавого короля, була заборонена. Слава ж пігмея, що став паразитувати на тлі генія, була забезпечена величезним пропагандистським трестом». Для України П.Тичина залишається насамперед генієм української поезії.
Костянтин Паустовський — має глибоке українське коріння від обох батьків, його прадід — виходець із Запорізької Січі. В дитинстві та юності довго жив у Києві, після Жовтневого перевороту повертається в Україну. Брав участь у боях у лавах Сердюцької дивізії гетьмана Скоропадського, в повісті «Про життя» описав як очевидець події 1917–1920 років у Києві.
Ромен Ролан — класик французької літератури, громадський діяч, лауреат Нобелівської премії. За логікою запропонованого «чорного списку» перейменувань, треба скасувати й вулицю О.Бальзака, чи не так?
Під великим питанням імена інших поетів і прозаїків у списку — Леоніда Первомайського, Натана Рибака, Семена Скляренка, Юрія Смолича, Миколи Трублаїні, Василя Чумака. Незважаючи на їхню ідеологічну спрямованість, усі вони є видатними діячами перш за все української культури.
Можна було б продовжувати перелік імен, ми не торкнулися діячів науки, які взагалі не пов’язані з ідеологією. За логікою «чорного списку», туди мав потрапити й видатний російський лікар Микола Пирогов, чиє ім’я носить вулиця в самому центрі Києва. Чому ж до списку потрапили Володимир Бехтєрев та інші, а Пирогов — ні?
Насамкінець маю звернутися до тих, хто прожив більшу частину свого життя в незалежній Україні й мало обізнаний із реаліями життя під радянською владою. Це було життя у викривленому світі, де всі орієнтири зміщені, як у такому собі задзеркаллі. Комунізм, як колись описав киянин М.Бердяєв у книжці «Істокі і смисл русского коммунізма» (1933), це — релігія, а отже до її вівтаря кожен мав щось покласти і запалити свічку. Без цього життя було неможливе чи майже неможливе. Зокрема кожен митець неодмінно мав щось присвятити партії (комуністичній) та владі (радянській), приміром скульптор зліпив пам’ятник Леніну на замовлення якого-небудь колгоспу чи заводу — й далі кілька років може жити безбідно та ліпити те, що йому хочеться… Я пам’ятаю навіть доповідь із теорії відносності, присвячену 100-літтю народження В.Леніна! Звісно, ця дволикість не для всіх миналася просто так, але ми маємо судити цих людей (зокрема й тих, котрі потрапили до «чорного списку»), зважаючи на реалії життя, в яких вони пробували.
Вельмиповажні депутати, прошу вас дуже обережно підходити до історичних і моральних оцінок, які ви мусите винести своїм рішенням, інакше, як це вже неодноразово бувало, історія повториться або посміється над вами.