На початку розгортання повномасштабних воєнних дій проти України кремлівська хунта повторювала мантру, що не має намірів встановлювати окупаційний режим на захоплених територіях. За ширмою відвертого лукавства в цих словах крився й цілком прагматичний розрахунок. Навіть обмежена окупація чужої території невиправдано дорога, а з логістично-управлінського погляду — надскладна ідея.
Ефективна і тривала окупація потребує відточеної системи врядування та вишколеного штату професійних адміністраторів (не з числа місцевих колаборантів). Крім того, пряма окупація викликає цілу низку непотрібних у розумінні РФ обмежень і заборон, відповідно до Гаазької (1907) та Женевської (1949) конвенцій.
Цих надмірностей путінська хунта планувала уникнути, вдавшись до успішно апробованої і більш органічної в контексті гібридної війни тактики — вторгнення з метою ескалації контрольованого хаосу. Військова агресія Путіна мала повернути Україну до стану нестабільності з подальшою його нормалізацією на умовах РФ. Суто окупаційний сценарій у Кремлі почали гарячково відпрацьовувати, коли стало очевидно, що первинний план «спеціальної військової операції» руйнується на ходу.
Однак чи має Україна контрсценарій збереження керованості та функціонування міст? Чи прокреслено чітку лінію між допомогою місту вижити до приходу ЗСУ та колаборацією? І чому все це мусить бути обов'язково, якщо ми плануємо деокуповувати наші території? З нашими людьми.
Провал Росії на старті окупації
Поглинання української системи місцевого самоврядування розглядалося як першочергове завдання РФ під час переходу до стратегії тривалої окупації. Тому-то українські органи місцевого самоврядування першими прийняли на себе удар тимчасової окупації. Дикунські вбивства посадовців і депутатів місцевого самоврядування мали переконати всіх незгодних чи нейтральних службовців у безальтернативності колаборації з «визволителями». Окремою формою тиску і залякування стали викрадення місцевих депутатів та муніципальних службовців. Від початку вторгнення викрадені 53 посадові особи місцевого самоврядування (з них 23 — голови громад). На сьогодні українській владі вдалося визволити більшість мерів, але трьох досі незаконно утримують війська РФ.
Мрії про поглинання розбилися об позицію місцевих депутатів та мерів, які категорично не сприйняли ідеї співпраці з ворогом. Другою штангою виявилося нерозуміння навіть місцевими колаборантами ефектів реформи децентралізації. Важелів централізованого впливу на органи місцевого самоврядування базового рівня в Україні, на відміну від РФ, немає. Бюджетна і політична залежність громад від обласної та районних адміністрацій канула в минуле, тому всі громади аж ніяк не можна було заковтнути за один підхід, не вдавившись.
Далі рашисти взяли курс на демонтаж місцевого самоврядування і його заміну на так звані військово-цивільні адміністрації чи фейкових «мерів». Однак окупаційні структури одразу показали свою повну неспроможність хоча б якось контролювати ситуацію та підтримувати життєдіяльність громад навіть на мінімально прийнятному рівні.
Рекламою гуманітарної допомоги від «єдіной Росії» гауляйтери намагаються компенсувати свою нездатність налагодити елементарне соціальне забезпечення і надання публічних послуг. Замість відновлення системи громадського транспорту вони розробляють схеми вилучення тролейбусів як трофеїв (наприклад, у Маріуполі). «Перезапуск» системи охорони здоров’я за російськими стандартами відбувається у форматі розкрадання дорогого медичного обладнання. Певна річ, на такому тлі подачу води до міського фонтана Херсона пособники рашистів позиціюють як найвищий вияв піклування та управлінської майстерності. Саме тому остаточно ліквідувати місцеве самоврядування росіяни не наважилися, хоч і всюди познімали українські прапори.
Вимушена ставка на місцеву владу
Підхід окупантів до роботи з місцевим самоврядуванням змінився ще раз, коли виявилося, що ні цілковите поглинання, ні демонтаж не дають бажаного ефекту. Місцеві ставленики Кремля висунули головам громад нову умову: можете працювати за українськими законами — і ми вас не чіпатимемо, якщо будете забезпечувати життєдіяльність громади (вивезення сміття, надання комунальних послуг, благоустрій населених пунктів).
Не можна сказати, що з усіх перелічених цей варіант найгірший. Адже муніципальні працівники, уникаючи формальної співпраці з ворогом, можуть виконувати свою головну місію — опікуватися українськими населеними пунктами і працювати для українських громадян, які перебувають у тимчасовій окупації. Так, своїми діями вони опосередковано допомагають високопоставленим колаборантам створювати «правильну» пропагандистську картинку про «нормалізацію життя» на захоплених територіях. Але зрозуміло, що це пережований інформаційний корм виключно для внутрішньої російської аудиторії. Як правильно зазначив виконавчий директор Асоціації міст України Олександр Слобожан в одній із розмов: «Хай піаряться, наші громадяни бачать і дуже добре знають, завдяки кому місто продовжує жити».
Крім звичних функцій, які муніципальні службовці виконують на тимчасово окупованих територіях (забезпечення роботи комунальних підприємств, освітніх закладів, поточні ремонти інфраструктури), вони фіксують руйнування, злочини та заподіяну окупантами шкоду. Саме наявність українського місцевого самоврядування дозволяє регулярно поповнювати доказову базу, що ляже в основу майбутніх репарацій, компенсацій та судових вироків.
Найменше обмеження активності українських органів публічної влади на тимчасово окупованих територіях найсильніше вдарить по українських громадянах, а не по окупантах чи їхніх ставлениках. Так, наприклад, сталося, коли частина українських установ вимушено згорнула свою діяльність: виїхали управління Пенсійного фонду, соціального захисту, закрилася більшість банків, казначейство перевели на дистанційне обслуговування.
Через загрозу репресій переважна більшість мерів міст і сіл на захоплених рашистами територіях евакуювалися у безпечніші місця й продовжують роботу дистанційно. Українські ж структури управління та надання послуг, які залишилися під окупацією, продовжують працювати, сплачувати податки в Україні і отримувати бюджетне фінансування, за винятком тих установ, де керівники прямо висловили підтримку окупаційній владі.
Проблеми, які потрібно вирішувати щодня
Як і в мирні часи, хоч і не так дисципліновано, громадяни продовжують оплачувати комунальні послуги. Втім, уже два місяці казначейство не може доставити електронні платежі, а комунальні підприємства не мають доступу до цих коштів. Ситуація критична, адже комунальні підприємства працюють переважно за рахунок оплат від користувачів послуг, а також власних накопичень. Паралельно окупаційні адміністрації намагаються провернути трюк зі зниженням комунальних тарифів, щоб змусити мешканців платити колаборантам, а не законним постачальникам.
Головна ж проблема — обіг готівкових коштів, яких катастрофічно бракує. Отримані на карткові рахунки зарплати і пенсії неможливо зняти, ними не виходить розраховуватися безготівково. Інколи «Укрпошта» творить дива — їй вдається доставляти готівкові кошти до відділень на окупованих територіях. Через блокування зв'язку та Інтернету термінали в торговельних мережах не працюють узагалі або працюють із перебоями. Процвітає послуга з оготівкування: за 7–10% маржі можна отримати на руки живі гроші (гривні), попередньо перерахувавши суму на запропоновану картку. Мешканці й надалі всіляко уникають використання рублів.
Окупанти зі шкури пнуться, щоб узяти під контроль фінансові потоки та податкові розрахунки. Найбільше тиснуть на керівників комунальних підприємств — їх примушують перереєструватися у фейкових «податкових органах» і відкрити рахунки в рублях. Поки що ці дії безуспішні, але, як визнають самі керівники, вже зовсім скоро опиратися мародерству й шантажу стане неможливо. Безумовно, час у цій ситуації працює не на Україну. Відкриваючи перед окупантом можливість повзучого захоплення реальної влади у громадах.
Такого ж цькування зазнають підприємці, яким самопроголошені намісники Путіна пропонують, так би мовити, офіційне покровительство. Зараз на тимчасово окупованих територіях розвивається стихійна торгівля, спричинена дефіцитом товарів і продуктів та колапсом логістичних зв'язків. Базари залишаються єдиним місцем, де з'являються робочі місця й відкриваються перспективи додаткового заробітку. У новоспечених спекулянтів вимагають оформлення фейкового ФОПа, бувалих підприємців теж змушують «перереєстровувати» свій бізнес і відмовитися платити податки Україні.
До 7 липня українські ФОПи і підприємства мають стати на облік у податковій службі окупантів і відкрити рахунки в рублях. Тих же, кого не можуть залякати, підкуповують пільгами та зниженими податковими ставками. Люди всіляко ухиляються від експропріацій і податкових експериментів, тримаються як можуть. Щоб вселити надію та оптимізм у душі жителів окупованих територій, гауляйтер Балицький запропонував їм не виконувати кредитних зобов’язань перед фінансовими установами. Головне правило — немає жодних правил. І тут Україна повинна розраховувати на свідомість своїх громадян. А отже — продовжувати підтримувати їх будь-якими способами.
Допомога і закон від держави, яких чекають
Місцеві службовці наголошують, що вони працюватимуть на своїх посадах і надаватимуть послуги мешканцям стільки часу, скільки дозволятиме ситуація на окупованих територіях. Доки отримуватимуть належне фінансування з українського бюджету. «Наше головне завдання — зберегти працездатність системи, поки є така можливість», — каже міський голова Скадовська Олександр Яковлєв. Відповідно, не настільки критичний тиск окупантів, як спроможність України повністю виконувати свої зобов'язання перед бюджетними працівниками на тимчасово окупованих територіях.
Для української влади не менш важливо чітко окреслити працівникам муніципальних установ допустимі межі реалізації їхніх повноважень в умовах тимчасової окупації.
Наразі працює така схема: керівників підприємств та установ, котрих підозрюють у співпраці з агресором через відкриту демонстрацію його підтримки, відразу звільняють, а державне фінансування заморожують або переспрямовують через інші інституції, щоб зберегти персонал.
Окрім явної колаборації, червоною лінією для керівництва муніципальних установ є рішення про відкриття банківського рахунку в рублях і реєстрація в так званих податкових органах, створених окупаційними адміністраціями. Для рядових працівників межа дозволеного не така очевидна. Чи продовжувати їм працювати, якщо зарплату почнуть платити в рублях, вони не знають.
Тимчасом чудово знають, що є закон про колаборантів, та про прямі ризики опинитися в цій категорії. Непосильний для багатьох психологічний тягар. Тоді як Українська держава, навпаки, має максимально полегшувати життя для людей, котрі переживають окупацію. Як?
Законодавчо закріпивши кримінальну відповідальність за колабораційну діяльність, держава визначила перелік категоричних заборон, але не означила меж дозволеної і бажаної поведінки. А саме в цій площині виникає найбільше запитань у тих, хто хоче зберегти гідність і законослухняність під окупацією. Всім більш-менш зрозуміло, як не перетворитися на зашквареного колаборанта. Бо є чіткі норми закону та шаблонні рольові моделі на кшталт Сальдо чи Балицького. Але ніхто толком не знає, яким є прийнятний для держави образ добропорядного громадянина під окупацією. Крім ролі партизана. Головне питання рядового службовця чи бюджетника — як ненароком не оступитися й чинити правильно, коли ти працюєш, перебуваючи фактично в статусі заручника рашистів. Надзвичайно корисно, що офіційні особи держави діляться своїми міркуваннями про явні ознаки колабораціонізму, але люди чекають від уряду формальних інструкцій та роз'яснень. А не лише коментарів для ЗМІ.
Особисті способи збереження громадянськості
Тиск на працівників українських бюджетних установ чинять не лише посиленням контролю за виконанням їхніх повноважень, а й примушуванням до публічної демонстрації лояльності до незаконного режиму. Наприклад, залученням до різного роду публічних заходів, організованих окупаційними адміністраціями. Більшості поки що вдається уникати прямої самодискредитації.
На час проведення окупаційних святкувань і псевдопатріотичних оргій працівники сфери культури та освіти беруть відпустки, щоб не дати можливості скомпрометувати себе. Натомість директори шкіл у Херсонській і Запорізькій областях, маючи значно вужчий простір для маневру, отримуючи злочинні накази, масово пишуть заяви на звільнення.
Втім, не звільнення, а саботаж залишається основною зброєю українських посадовців і бюджетних працівників під тимчасовою окупацією. Ставленик рашистів Стремоусов б’ється в істериці, адже по селах Херсонщини «посадові особи саботують роботу на місцях і не доносять населенню позицію про майбутнє регіону в складі РФ». У своїх відеозверненнях він погрожує усувати від роботи таких працівників.
Важко переоцінити сміливість посадовців, які продовжують залишатися на своїх робочих місцях в умовах блокади. Такі дії мають непідробний символічний ефект і є виявом солідарності з тими, хто залишився. Однак слід розуміти, що в окупації українські чиновники максимально скуті в реалізації своїх законних повноважень. Заодно вони постійно наражаються на ризик бути «денацифікованими».
Вчасні рішення про евакуацію з тимчасово окупованих територій посадовців місцевого самоврядування убезпечують їх від викрадень та ув’язнень. Для тих, хто уособлює легітимну владу і здатен підтримувати життєдіяльність громад дистанційно, порятунок власного життя має стояти на першому місці. Залишитися чи виїхати для депутатів або місцевих голів — не так питання особистого вибору кожного, як маркер відповідальності перед громадою. Слід враховувати, що місцеві посадовці та службовці є носіями чутливої інформації, цінної для ворога. Тому гарантування їхньої безпеки — обов'язок держави, а не лише питання індивідуальних преференцій.
Сьогодні місцеве самоврядування залишається останнім вцілілим містком, що поєднує вільну Україну з вільними людьми на тимчасово окупованих територіях. На випадок повного блокування діяльності муніципальних інституцій держава завжди встигне прийняти рішення про введення військової адміністрації та фактичне припинення повноважень органів місцевого самоврядування. Так недавно було в Генічеську, ще раніше — в інших громадах. Однак важливо зберігати цей місток якомога довше. В кожному разі повноцінна деокупація визволених територій почнеться з відновлення місцевого самоврядування.
Більше статей Олександра Неберикута та Олександра Клюжева читайте за посиланнями.